якщо сивин устиг вiн досягти.
Та й чоловiк не мае ревнувати —
адже йому нема ще й тридцяти!
Не думала моя покiйна мати,
що в свiтi е такi, як ви, кати…
Я плачу, хоч нема такоi звички.
Антонiе, подай менi водички.
156
Можливо, ви ревнуете до неi —
бо спали ми з Антонiею вдвох,
коли ввiйшли до спальнi ви цiеi
i здiйняли такий переполох?
Прошу – як знов з’явитись надихне i
благословить вас iншим разом Бог,
то попередьте, воiни чудовi,
щоб ми були прийняти вас готовi.
157
Ну, от i все я вам сказала зразу.
І знайте, як умiе в глибинi
невинне серце зносити образу,
яку й назвати соромно менi.
Нехай тепер лiкуе вас вiд сказу
сумлiння, вчинки судячи сумнi.
Бог покарае вас за цю провину.
Антонiе, подай менi хустину!»
158
Вона замовкла й на подушку впала,
блiда, в сльозах гарячих i рясних —
мов небо, котре хмарами заткало,
а дощ сiче у блисках вогняних.
Волосся, плечi криючи недбало,
темнiло чорним розсипом на них,
уста тремтiли, й серце стугонiло,
i вiддихи ii стрясали тiло.
159
Лице Альфонсо соромом залито.
Антонiя тим часом, наче змiй,
ходила, позираючи сердито
на пана й супровiд його сумний.
Лиш прокурор всмiхався гордовито,
кохаючись у певностi своiй:
вiн добре знав – якщо в родинi свара,
то буде й суд, а, отже, i покара.
160
Задерши нiс, примружуючи вiчка,
вiн вже до всього втратив iнтерес.
Його лише оживлювала звичка
затiювати вигiдний процес.
Зiбрати факти – справа невеличка:
збере, хоч огризайся, наче пес.
І показання знайдуться, i свiдки,
хоч би й взялись вони не знати звiдки.
161
Альфонсо ж, опустивши очi долу,
стояв, неначе геть осоловiв:
образивши дружину напiвголу,
вiн обшуком нiчого не довiв.
Що мiг вписати вiн до протоколу,
крiм справедливих Джулiiних слiв,
що з уст ii обурено i строго,
мов те камiння, сипались на нього?
162
Немов пощади просячи у неi,
Альфонсо щось промимрив незначне.
Вона ж з-пiд хустки скиглила своеi, —
гляди, от-от iстерику почне,
тремтiла, мов пелюстка орхiдеi,
нещастя проклинаючи нiчне,
мов та жона Іова. І жахлива
постала перед доном перспектива.
163
В безсилому вiн мимрив намаганнi
i покоiвки ледь почув слова:
«Ідiть, якщо ви хочете, щоб панi
кiнець кiнцем лишилася жива!»
«Бодай ii!» – лайнувся вiн востанне,
i щоб не сталось гiршого, бува,
подався геть, як дiвчина зухвала
поважному невдасi наказала.
164
Пiшли слiдом i «posse comitatus»[49 - Загiн для придушення бунту (латин.).], —
усi тi свiдки, котрих вiн привiв.
