Лиш прокурор, що прагнув розiбратись
у дiях, що Альфонсо iх вчинив,
не поспiшав з кiмнати забиратись
i гулею на лобi заплатив,
коли услiд iм дiвка невмолима
iспересердя хряпнула дверима.
165
І зразу ж… раптом… О ганьба та сором!
Подiбного й уява не знесе…
Чи буде свiт завжди на очi хворим?
Таж доброчеснiсть жiнцi над усе!
Отож лиш дверi з гуркотом суворим
гойднулися, мов трясця iх трясе,
враз Дон Жуан прожогом, наче кiшка,
блiдий вiд страху, вискочив iз лiжка!
166
Не розумiю, де вiн там сховався.
Гнучкий, вiн мiг скрутитися в клубок.
Я б не жалiв, якби вiн там зостався,
а не лише вiд переляку змок.
Приемнiше, як я переконався,
вмирати помiж двох таких жiнок,
нiж пурхнути ураз в небеснi сфери,
мов Кларенс, з бочки доброi мадери!
167
Я б не жалiв його, бо хлопець щойно
вчинив тяжкий i непрощенний грiх.
В шiстнадцять лiт вражае вiн незгойно.
В такому вiцi злочинiв своiх
сумлiнням вимiряти недостойно.
Це в шiстдесят, пригадуючи iх,
ми мрiемо, аби чорти запеклi
вагу iм трохи зменшили у пеклi.
168
Та цю пригоду добре пояснили
усiм вiдомi хронiки старi:
як цар Давид постарiв, вiдмiнили
пiгулки та мiкстури лiкарi
i прописали, щоб додати сили,
йому гарненьку жiнку до зорi.
Але Давида оживила люба,
а Дон Жуан ледь-ледь не врiзав дуба…
169
Та що було робити iм? Щомитi
мiг дон Альфонсо знову увiйти.
Всi звивини у мозку переритi
були уже в Антонii. Знайти
вона не вмiла засоби невжитi —
як Джулii безпеки досягти.
А Джулiя мовчала i з нестями
до Дон Жуана тислася устами.
170
Уста злилися врештi i, розкутi,
знов iхнi почуття сягнули меж.
Була готова пристрасть спалахнути,
i небезпеку нехтуючи теж.
«Та годi пустувати, шалапути!» —
лайнула iх Антонiя. Та все ж
всмiхнулася, хоч трохи й сухувато:
«Найкраще в шафi красеня сховати.
171
Тож вiдкладiть-бо гру свою дитячу
та в руки хоч на мить себе вiзьмiть!
Що вийде з цього, я чудово бачу:
все це скiнчиться кров’ю мимохiть.
Ви помрете, а я роботу втрачу,
а панi честь жiночу заплямить!
І все це через милу вашу пику…
Не регочiться! І поменше крику!
172
Нехай би вiн хоч справжнiй був мужчина…
(Ховайтеся ж!), хоч рокiв тридцяти.
Дивуюся з вас, панi: це ж дитина!
(Та й дон Альфонсо може увiйти!)
Ну ось: замкнулись в шафi… Молодчина!
А далi що? О, господи прости!
(Ви ж, Дон Жуане, не озвiться звiдти!
Та ще вночi не здумайте хропiти!)».
173
Тепер, пiсля тривалого вагання
Альфонсо вже без почту увiйшов
i покоiвки припинив повчання,
