Ось ключ. Мiй любий, виявiть вiдвагу,
та швидше, бо пролитись може кров!
Надворi нiч, нiхто вас не пiзнае —
ще нi душi на вулицi немае!»
183
Порада ця була цiлком практична,
але, на жаль, запiзно надiйшла.
Така бувае плата наша звична
за досвiд, котрий доля нам дала!
Жуан з кiмнати вибiг блискавично
i вже дорога в сад його вела, —
i раптом дон Альфонсо з кулаками…
Але Жуан притис його до брами.
184
Борня була на славу. Свiчка згасла.
Антонiя волала: «Це розбiй!»,
а Джулiя, в огонь пiдливши масла,
до крику додавала голос свiй,
немов у пастцi зопалу зав’язла.
І Дон Жуан ще дужче рвався в бiй,
як лев, що, не зважаючи на втрати,
не мае думки мучеником стати.
185
Не встиг Альфонсо шпагу оголити,
бо передчасно випустив з руки.
То ще гаразд, що Дон Жуан вхопити
ii не змiг, а мав лиш кулаки.
Вiн в розпалi зумiв би навiть вбити…
Подумайте ж про любчикiв, жiнки,
i водночас про муки чоловiчi,
аби не овдовiти зразу двiчi!
186
Альфонсо стис Жуана й стоголосо
кричав, а той душив його, як вовк.
Кров потекла (щоправда, тiльки з носа).
Та кулаком Жуан його притовк,
рвонувся, аби швидше дати чосу,
iз-пiд Альфонсо, що на мить замовк,
i як Іосиф, втiк до огорожi,
хоч тiльки цим вони, здаеться, й схожi.
187
Людей, що збiглись, наче на пожежу,
видовище це кинуло у дрож:
на Джулii розiрвано одежу,
як, звiсно, на Антонii також;
затятiсть демонструючи ведмежу,
реве Альфонсо – лев серед вельмож,
а Дон Жуан, в чiм народила мати,
чимдужче намагаеться тiкати.
188
Тож пiсня i кiнчаеться на тому.
Чи слiд розповiдати, як Жуан
бiжить, не озираючись, додому,
приховуючи стид вiд громадян?
Як ранком у порядку судовому
розлуки зажадав шановний пан;
якi плiтки Севiлью потрясали
i що про це в газетах написали?
189
Коли б ви ознайомитись хотiли
з процесом тим – з дебатами сторiн,
зi свiдченнями, що набрали сили,
i з присудом, яким скiнчився вiн,
то все те кiлька звiтiв вiдтворили,
щоправда, не без деяких вiдмiн.
Але найкраща збiрка у Гернея:
вiн до Мадрида iздив ради неi.
190
Інеса, щоб скандал той пригасити,
обiтницю дала – розпочала
свiчки перед Мадонною палити —
iх мала бути кiлькiсть чимала.
Коли вона клялася щось вчинити,
то дiяла завжди не спроквола,
i Дон Жуана в Кадiс вiдiслала,
звiдкiль невдовзi шхуна вiдпливала.
191
Аби моралi й досвiду надбати
i там характер виправити злий,
послати сина вирiшила мати
до Францii й Італii мерщiй.
А Джулiю за монастирськi грати
