що становили сенс ii розмов.
Вiн iй сказав: «Ідiть, пора не рання».
І за таких невигiдних умов
Антонiя досвiдчена i д?йшла
взяла свою свiчу i тихо вийшла.
174
І ось, сум’яття борючи безкрае,
Альфонсо розпочав свiй монолог:
пiдстав для перепрошень вiн не мае,
хоч засудив свiй вчинок – бачить Бог.
Та е причини – вiн iх приховае,
чому здiйнявся цей переполох…
Вiн нiтився, i фраза його кожна
заплутана була й пустопорожня.
175
Та Джулiя мовчала, хоч готова
була у неi вiдповiдь. Проте
ви всi, жiнки, коли про зраду мова,
чоловiкiв завжди одним б’ете:
тут i брехня годиться загадкова,
i крик, i плач, i натяки на те,
що чоловiк дарма коханця шие,
коли в самого тих коханок три е!
176
Була у неi навiть перевага,
бо про роман Альфонсо та Інес
чудово знала вся оця ватага.
(Чи до лукавства й ви не вдаетесь,
коли раптово купчиться увага
на тому, що накоiли ви десь!)
Вона мовчала й з жалю до Жуана,
який вважав, що мати бездоганна.
177
Мовчати ще була одна причина:
Альфонсо Дон Жуана не назвав.
Виходить, хто щасливий той мужчина,
ревнивець i уявлення не мав.
Вiн би радiв, звичайно, як дитина,
коли б iм’я коханця розгадав.
За цих умов, сказавши про Інесу,
вона могла вказать йому адресу.
178
Тут натяк мiг би наслiдками злими
скiнчитись. Тож кориснiше – мовчи.
(Це слово блякле, але йде до рими.)
Жiнки, цiею стежкою йдучи,
упоруються з справами складними,
так раптом факти вивернувши чи
збрехавши так грацiйно, що, бувае,
це навiть iх на диво прикрашае.
179
Їм досить тiльки ледь почервонiти,
щоб ми уже повiрили. Було
таке й зi мною – нiде правду дiти.
А запереч, то вийде, як на зло.
Коли ж голiвку ладнi вже схилити,
а з милих вiчок рясно потекло,
ми танемо… i, причинивши дверi,
готовi мирно сiсти до вечерi.
180
Альфонсо змовк i попросив простити.
Та Джулiя на те вiдповiла
умовами, що важко iх здiйснити,
бо перша з них пов’язана була
з вiдмовою таке задовольнити,
до чого в нього спрага чимала.
Вiн, як Адам в раю, похмуро никав
i враз набрiв на пару черевикiв.
181
Жiночi не запали б навiть в вiчi:
ну, черевики… Що в тiй дивинi?
Але були це явно чоловiчi
(О, як це важко визнати менi!
Крiзь землю провалитись ладний тричi,
я весь тремчу, як у страшному снi.)
На черевики глянув вiн скандальнi
i, ошалiлий, вискочив iз спальнi.
182
Вiн вибiг, щоб схопитися за шпагу.
А Джулiя – до шафи стрiмголов.
«Мерщiй! Вiн приведе усю ватагу!
Тiкайте, вiн от-от увiйде знов!
