бабусин «Вiсник» можуть почитати.
210
Я цей журнал передплатив для неi, —
за це редактор обiцяв мене,
як i поеми не чiпать моеi.
Коли ж, вчинивши свинство визначне,
зречеться вiн обiцянки своеi
i гудити поему розпочне,
я людям право матиму сказати,
що грошi вiн украв од передплати.
211
Домовленiсть подiбна гарантуе
менi тепер широке визнання,
i байдуже – що мiсячники всуе
або газети скажуть навмання.
В життi не дбав нiколи завчасу я,
аби мене минала та гризня,
«Квартальник», як i «Единбурзькi вiстi»,
щодо незгодних дуже норовистi.
212
«Non ego hoc ferrem calida juventa,
consul Planco»[51 - «Я не стерпiв би цього в днi жагучоi юностi, консул Планко» (латин.).], – Горацiй говорив.
Отож, коли при мутних водах Бренти
я навiть ще й рядка не сотворив,
скрутнi бували в мене теж моменти,
але до справедливостi порив
був дужчий, нiж сьогоднi, коли Третiй
Георг царюе, стримуючи лет iй.
213
Тепер менi вже тридцять пролунало —
вже сивiти й волосся почало.
Час про перуку дбати. Та чимало
сивин уже i серце здобуло!
(Що буде в сорок?) Так мое невдало
ранiш за весну лiто одцвiло…
Життя прожито й грошi. Непокора
моя тепер слабiша, нiж учора.
214
Невже у душу, памороззю вкриту,
не западе вже свiжiсть, що могла
добути радiсть вiдгомонiв свiту,
як мед, що з квiтки п’е його бджола?
Невже його нема у надрах цвiту?
Нi, вiн iде не з того джерела,
а з нашого умiння розпiзнати
у кожнiй квiтцi власнi аромати.
215
Ти, серце, замiнити вже нiколи
не зможеш свiту цiлого менi.
Колись його ввiбравши видноколи,
ти б’ешся вже тепер в самотинi.
Нема солодких мрiй уже. Хоч кволе,
ти вiдтодi не стало гiршим, нi.
З’явилася досвiдченiсть серйозна,
хоч де було узятися iй, – хтозна.
216
Минула зваба нiжного похмiлля —
дiвчат, жiнок, а особливо вдiв, —
вже через них дiйти до божевiлля
я не спроможний нинi, як умiв.
Не п’ю бордо i не роблю зусилля,
щоб натяк на взаемнiсть завиднiв
i щоб, як всi джентльмени, гандж надбати,
я скнарою тепер волiю стати.
217
Я честолюбства не плекав до скону, —
стражданню й насолодам недарма
його принiс я в жертву безборонну.
І ось плоди старань мого ума:
тепер кажу, як голова Бекона
рекла: «Є час, був час, часу нема».
Так, свiтлу юнiсть з мрiями ясними
я передчасно обмiняв на рими!
218
У чому зваба слави? Чи не в тому,
щоб аркуш вiршi сповнили й пiснi?
Це – висхiд на вершину, що в густому
довiчно потопае туман?.
Чи ради того в захватi святому
ми пишемо поеми в нашi днi,
аби портрети нашi виставляли,
коли згниють в землi оригiнали?
