В хуртовину
Молоденький чортик, що його випустили святами пожирувати, з радощiв брякнувся прямо в кучугуру снiгу, зарився в його головою, а ногами став таке виробляти, що зразу знялася курява, за якою не видно стало свiту; потiм схопився й став гасати по полю. Перескакуючи через бескеття й спотикаючись по снiгу, вiн то з вереском летiв по полю наввипередки з вiтром, то, розставивши лапки, нiсся йому назустрiч, i коли старий дiдуга-вiтер хапав його в обiйми, пiдiймав угору мало не до хмар i, надувши свою полотняну сорочку, одним духом мчав його десятки гонiв понад степом, чортик в’юном вертiвся в його руках, верещав i заходився вiд реготу.
Взявшись у боки руками й стиха посвистуючи, вiн навшпиньках подався до шляху, де iхали сани, догнав iх i вчепився на задок.
У санях сидiли двi закутанi, запорошенi снiгом постатi.
Чортик боком схилив до iх ухо й слухае.
Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому щось на ухо, намагаючись пересилити хугу.
Василь Миронович, чоловiк смирний i побожний, пiд чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, i давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, аж той або пускав з язика чорта, або зовсiм мовчав.
– Хiба ж не так я кажу? – питався у його старшина.
Той тiльки щось собi замурчав.
Втерявши надiю як-небудь розворушити сусiда, старшина зiтхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дiстав коробочку iз сiрниками i, щiльно затуляючись долонями, став закурювати.
Щось дмухнуло пiд самим носом у старшини – сiрник погас… другий, третiй…
Писар заворушився, кашлянув i хрипким голосом промовив:
– Н-не закурите.
– Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю! – веселенько одповiв старшина, радiючи, що писар заговорив-таки.
– Нi, не закурите… Бачте, вже чотири сiрники стратили… о, п’ять, шiсть, сiм… – лiчив писар.
– Що за чудасiя! – здивувався старшина: сiрники гасилися один за одним, навiть не розгорiвшись.
Затулився, як можна найщiльнiше, тернув – знов погас.
Гм!.. Так нiби який дiдько навмисне гасить, – аж назад озирнувся. Одхилився в другий бiк, витер…
– Десять! – промовив писар. – Я ж казав, що не закурите… одинадцять… дванадцять…
– Антоне Агафоновичу! – лагiдненько промовив старшина. – Це через те, що ви лiчите: ось не лiчiть – зразу закурю.
Та писар вже пролупався i йому забажалось пожартувати. Старшина помалу розгарячився, й сiрники гасились i летiли в снiг один за одним, насилу писар вспiвав лiчити.
– Та ось годi-бо!.. Я ж бо вас прошу! – промовив старшина, почуваючи, що розбирало його зло.
Писар, закутуючись у кожух, поволi лiчив:
– Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять…
Старшина вийняв з рота люльку, зi зла, боком глянув на писаря; потiм плюнув i знов узяв люльку в зуби.
– Якби знаття, що в недiлю буде година, то в суботу звечора виiхати б на села податки виправляти, – дiловито став говорити вiн.
– Ум… – мурчить писар.
– А то як не зберем до першого, – помалу розвозить старшина, тим часом крадькома виймаючи сiрник з коробки, – то знову поштрафують, як було минулого року. – Тут вiн стиха черкнув сiрник.
– Ех-хе-хе! – позiхнув писар. – Двадцять вiсiм!
– Антоне Агафоновичу! – Писар мовчав.
Помацавши в коробцi, старшина знайшов там тiльки одного сiрника. Сплюнувши набiк, вiн хутчiй погнав коняку.
– Всi сiрники витратив i не закурив через вас! – промовив вiн сердито i глянув на писаря.
Той схилив голову й дрiмав. Старшина помалу став здержувати коняку. Схилившись низенько до писаря, вiн забачив у темрявi його нiс, брови, лоб… Очi заплющенi – спить, навiть носом сопе… Тихенько потяг за вiжки – коняка стала.
Хутенько закривсь полами кобеняка й запалив останнiй сiрник… горить. Старшина поспiшае запалить люльку i так тягне, що в чубуцi починае шкварчати, немов на сковородi сало.
– Двадцять дев’ять! – крикнув над самим його ухом писар.
Василь Миронович закашлявся, й сiрник погас. Здавив чубук зубами, потяг зо всеi сили – не тягнеться… Важко зiтхнув, став ховати люльку в кишеню. Аж зразу, тiльки довiв люльку до кишенi, за серце вхопив такий жаль, що аж защемiло. Глянув знов на писаря: той губи витягнув, пiдняв брови, дрiмае, немов нiчого й не було. Ух, i противна ж пика!
Од злости в старшини аж руки затряслися. Помалу розмахавши за кiнець люльку, немовби замiряючись забивати цвяшок у стiну, Василь Миронович виважився й цокнув головкою люльки писаря по лобi.
– Трид… ой! – кинувсь той, почуваючи, як щось зашпигало в носi й перед очима розсипалися золотi iскри.
– Ото, щоб було тридцять, кругло! – чмихнувши носом, промовив старшина, ховаючи люльку в кишеню. Та писар щось заворушився, засiп, виказуючи, що вiн мае охоту лiчити й далi. Випроставши руки, вiн сунув кулаком у щелепи старшину.
– Тридцять один! – промовив вiн.
– Тридцять два! – ляснув його навiдлi старшина.
– Тридцять три! – пiднявшись з мiсця, по зашийках гепнув його писар.
– Тпру! – старшина зняв рукавицi.
– Тридцять чотири! – Обое, i писар, i старшина, вивалилися з саней у снiг. Конячина спинилась.
Зчепившись у одну щiльну купу, старшина i писар ворушились у снiгу, сопли, кректали, вивертався зiсподу то один, то другий. Раз по раз було чути, як щось гупало, немов у подушку, i промовляло:
– Тридцять вiсiм!
– Тридцять дев’ять!..
…Коли дiло добиралося до пiв сотнi, чортик перекрутився скiлько разiв у снiгу, зареготався, пiшов дрiбушки в степ… та як завихрить, та як закурить, завищить… та колесом, та жеребом!.. Та й пiшов, пiшов, пiшов…
1911
Чарiвний млин
