«Велика, – думав я собi,– значить, бариня цабе, коли iй ручку цiлувати треба».
Неясна якась тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку – цiлував баринi ручку (явна контрреволюцiя), а з другого – клумби квiтковi iй толочив. А раз залiз на веранду i понабурював у хатнi квiти (явнi революцiйнi вчинки).
Чистий тобi Мандональд. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.
Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi е. І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу:
– Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революцiя! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас… i т. д. i т. iн.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Провчився я там три роки, скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:
– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платнi вiн у помiщицi дiставав вiсiмнадцять чи двадцять карбованцiв на мiсяць. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу.
Отут менi й повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом iз М. К. Зеровим. Так я не схотiв. Самi ж знаете, неокласиком бути – силу треба терпiння. Читай Горацiя, Вергiлiя, Овiдiя та iнших Гомерiв. А бути сучасним письменником – значно легше. Нiчого собi не читаеш, тiльки пишеш. І всi задоволенi. Так що нашi з М. К. Зеровим стежки розiйшлися. Вiн – на Рим, я на – Шенгерiевку.
Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903, з свiдоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.
Та куди ж менi в тi чиновники, коли «менi тринадцятий минало».
Приiхав додому.
– Рано ти, – каже батько, – закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Киiв, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько, як колишнiй солдат, мав право в ту школу дiтей оддавати на «казьонний кошт».
Поiхали ми до Киева. В Киевi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь Киiв аж до святоi Лаври, де ми з матiр'ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав.
Так й залишився в Киевi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером.
Фельдшер з мене був непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очi нашатирним спиртом замiсть цинкових крапель.
Про гонорар од того хворого говорити не буду.
А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.
Вiйна застукала мене на залiзницi, де я хоробро захищав «царя, престол i отечество» вiд ворогiв зовнiшнiх, фельдшерувавши в залiзничнiй лiкарнi.
Як ударила революцiя – завертiвся. Будував Украiну. Бiгав з Центральноi ради в унiверситет, а з унiверситету в Центральну раду. Тодi до св. Софii, з св. Софii до «Просвiти», з «Просвiти» на мiтинг, з мiтингу на збори, з зборiв у Центральну раду, з Центральноi ради на з'iзд, iз з'iзду на конференцiю, з конференцii в Центральну раду. До того було нiколи, що просто страх… Хотiлося, щоб i в вiйську бути, i в парламентi бути, i в унiверситетi бути, i по всiх комiтетах бути, i на нацiональний фонд збирати, i пiсень спiвати. Та куди вам? Де спiвають, – там i я! Де говорять, – там i я! Де засiдають, – там i я! Державний муж, одне слово.
Громадянська вiйна.
Брав участь. Летить шрапнель, а я ховаюсь.
Весь тягар громадянськоi вiйни перенiс. І в черзi по пайки стояв, i дрова саночками возив, i городи копав. А найтяжче було нести два пуди борошна з Лаври аж на Гоголiвську вулицю, в Киевi. «Собачою тропою» нiс, а потiм Шевченкiвським бульваром. І кректав, стогнав, i сiдав, i присiдав. А таки донiс. Не кинув «здобуткiв революцii».
Тяжко було, але «ми перемогли».
Ну, а потiм пiд'iхала «платформа», мене й посадили.
Потiм випустили, але я вже з «платформи» не злазив. Нема дурних.
Книга, що найсильнiше на мене враження зробила в моiм життi,– це «Катехiзис» Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так – прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а то – напам'ять. А хай iй грець! Найдужче вона менi втямки далася.
Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався менi Соломонiв «Оракул», – цiлими днями сидiв над ним та кульку з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по головi – трах! Тодi тiльки й кину.
Взагалi любив я книжки з м'якими палiтурками.
Їх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.
Не любив «Руського паломника», що його рокiв двадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться було мати, так у мене душа аж у штанях.
А решта книг читалося нiчого собi.
Писати в газетах я почав у Кам'янцi, на Подiллi. 1919 року, за пiдписом Павла Грунського. (Чого я був у Кам'янцi, питаете? Та того ж, що й ви!) Почав з фейлетону.
Часто мене запитують, де я мову свою взяв.
Мову свою я взяв з маминоi цицi. Це – невичерпне джерело мовне.
Звернiть увагу на це, матерi, i ваших дiточок нiколи не доведеться украiнiзувати.
Хто вивершив мову? Робота. Робота i вказiвки А. Ю. Кримського та Модеста Пилиповича Левицького, що з ними я мав щасливу нагоду працювати i про яких я завжди згадую з почуттям глибокоi подяки.
Жив я в Киевi. В Харкiв «мене переiхали» 1920 року, в жовтнi мiсяцi, а в квiтнi мiсяцi 1921 року почав я працювати у «Вiстях» з Вас. Блакитним.
У «Вiстях» почав я працювати за перекладача. Робота серйозна, робота вiдповiдальна, робота тяжка, бо доводилося таки як слiд прiти над газетними отими перекладами.
Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi:
«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потiм – письменником можна бути. Он скiльки письменникiв рiзних е, а я ще не письменник. Квалiфiкацii не знаю, що я, – думаю собi, – робитиму».
Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати.
Сиджу собi та й пишу. Робити бiльше нiчого, папiр е, робота не важка – не те, що там шiсть годин у яку-небудь книгу рахунки записувати.
Спочатку було тяжкувато, бо папiр попервах був поганкуватий i чорнило не дуже добре, та й олiвцi часто ламались, а потiм, як «Книгоспiлка» взялась постачати добре канцприладдя – стало легше. Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобi твори до стiнки лiпити, щоб не розмазувалося, – твори кращими виходять, чепурнiшими.
Потiм купив портфеля – зробився вже справжнiм солiдним письменником.
Роки собi минають – стаж собi набiгае.
Ах, яка це хороша штука – стаж!
Вiн так сам по собi непомiтно набiгае, а здорово нашого брата пiдтримуе.
А там за стажем, дивись, i «маститiсть» прийде.
