– «Цей словник, – пише Полторацький, – як вiдомо, е словник глибоко-народнiй (себто словник Остапа Вишнi. – М. X.). Отже, – продовжуе вiн, – мовна практика Остапа Вишнi е мовною практикою реакцiйною». Що ви на це скажете?
– Коли ми тут маемо справу, – сказав я, – з iлюстрацiею до обов'язковоi детермiнацii елементарноi логiки логiкою «лiвою», себто, коли автор не вважае «глибоко-народнiй словник» справою реакцiйною i все-таки говорить свое «отже», то це безконсеквентна глупота. Коли ж «морфолог» (Полторацький називае себе «морфологом». – М. X.) серйозно думае, що користуватися з глибоко-народнього словника i саме так, як ним користуеться Вишня (з пристосуванням до мас) значить бути «реакцiйним мовним практиком», то це вже… так би мовити, «же ву прi» вiд «культури примiтивiзму» пана Донцова, себто вiд краватко-фабричного европенкiвського хатянства.
– Докази?
– Будь ласка! Заперечуючи «глибоко-народнiй» словник, який словник протиставляе Вишниному словниковi ваш «морфолог»? Словник «стовiдсоткового учня Северянiна» М. Семенка? Так? Так! «Морфолог» твердить, що тiльки «Семенкiв словник веде читача за собою»? Тiльки «Семенкiв словник, – твердить морфолог, – виразно показуе нам, що вiн, словник, е функцiя загального iдеологiчного спрямовання поета, яке й дозволило Семенковi стати в лави поетiв Жовтня»? Так? Так! Який же це Семенкiв словник? Прошу: «Стеклю влю скую Уюю»[9 - Семенко М. «Повна збiрка творiв». Т. 1-й. 1929 р.].
Пояснiть, що це таке? Вiдмовляетесь? Ну, так тодi пояснiть, що це таке:
«Стало льо тало ало рюзо юзо бiрюзо остало квальо мало льоо»[10 - Семенко М. «Повна збiрка творiв». Т. 1-й. 1929 р.]. Вiдмовляетесь i це пояснити? Чи може ви маете на увазi северянинськi «еротези-поези»? Га?.. І ви хочете, щоб я друкував пропагандиста такоi парфюмерноi белiберди?
– Дозвольте, – скипiв тов. Европенко-Европацький. – Рiч iде не про Семенка, а про Остапа Вишню.
– Рiч iде, – сказав я, – про глибоко-народнiй словник, про европенкiвську спробу зробити з практикiв цього словника «реакцiонерiв», про спробу зробити реакцiонерiв з таких практикiв глибоко-народнього словника, як, скажiмо, Беранже, Д. Бедний, як, скажiмо, нарештi В. І. Ленiн.
Чи не скажете менi, коли жив Беранже? Той Беранже, що з такою погордою виголошував, що вiн «простолюдин» («je suis vilain, et tr?s vilain»)? На початку XIX сторiччя? А чи вiдомо вам, тов. Европенко-Европацький, що французький робiтник i досi в кишенi своеi блюзи носить мiнiятюрнi збiрнички пiсень Беранже? Чи може i там критика «не встигла сконстатувати чи е вiн корисний для сучасности чи нi»? Саме за сто рокiв? Чи може й там забули звернутись до Полторацького? Правда, один iз знавцiв европейськоi лiтератури говорить, що «в критицi й iсторико-лiтературних оглядах, в оглядах, що кокетують високомiр'ям не гiрше за псевдоклясичну школу, ми частенько надибуемо на черствi й холоднi рецензii про «реакцiйну» поезiю Беранже», але хiба цi «монографii» пишуть не тi ж самi паничики, що «простолюдин» iх так висмiював? Пам'ятаете цей от вiршик:
– «Наш паничик Юда вродi —
та не Юда, а дивак;
патрiот iз патрiотiв
i на все, на все мастак.
Простеляеться, як кiшка,
вигинаеться, як змiй…
Та чому ж його, бiг мiй,
ми цураемося трiшки?»
Беранже цурався паничiв-европенкiв, паничi-европенки цуралися його. «Але народнi маси залишились вiрними своему старому другу, поету-плебею». І через 100 рокiв. От вам i «глибоко-народнiй» словник.
– Чого ви вчепились за Беранже? – зупинив мене тов. Европенко-Европацький. – Чому ви не скажете про Д. Бедного?
– Можу сказати i про мовну «практику» Д. Бедного.
– «Язык его произведений, – пише про Д. Бедного Ухмилова, – грубый, дерзкий, снижающий поэтический стиль, унаследованный от поэзии прошлого, об'являющий поединок «тонкому мастерству», – так же по душе поэту-массовику, как и язык самой массы».
– Почекайте, – скрикнув мiй спiвбесiдник. – А ми встигли сконстатувати чи е вiн корисний для маси, чи нi?
– «Д. Бедний, – пише та ж таки Ухмилова, – создал школу массового искусства. Его читатели – его ученики. Это неграмотные, малограмотные робкоры, начинающие писатели, безвестные авторы коллективного народного творчества. Они не создали себе имени ни в газете, ни в литературе и, может быть, и не создадут, но они уже выполняют определенное дело – они осуществляют великие планы нашего строительства».
– Розумiете тепер, чим корисна для маси мовна практика Остапа Вишнi?
– Чого ви вчепились за Д. Бедного? – знову зупинив мене тов. Европенко-Европацький. – Чому ви не скажете про Ленiна?
– Можу сказати й про мовну практику Ільiча.
– «Я знаю только то, – говорив Володимир Ільiч, – что когда я выступал в качестве оратора, я все время думал о рабочих и крестьянах, как о своих слушателях. Я хотел, чтобы они поняли меня. Где бы ни говорил коммунист, он должен думать о массах, он должен говорить для них».
– Так то ж комунiст, – ображено заявив спiвбесiдник, – а ми ж художники. Не буде ж користуватись сучасний росiйський письменник глибоко-народнiм словником, скажiмо, Тургенева.
[…зав] я, – «не только читал, но и перечитывал не раз Тургенева». Очевидно, глибоконароднiй словник цього руського письменника Ленiн не вважав за реакцiйний.
– Ну, добре, – погодився мiй фурорист. – Ми i цей пункт викреслимо. Це просто помилка. Хiба ви не пам'ятаете, що писав Полторацький в своiй другiй «монографii», саме в «лiтературних засобах»? Вiн писав: «пригадаймо також Ленiнову думку «об очистке русского языка». Отже, як бачите, Полторацький не проти «глибоконароднього словника», – це вiн просто помилився. Вiн проти тiеi системи украiнiзацii дiтей, що ii пропонуе Вишня. Вишня пише: «матерi, говорiть украiнською мовою i ваших дiточок нiколи не прийдеться украiнiзувати» (том І, ст. 170), а Полторацький твердить, що це спрощенство, некультурнiсть, реакцiя. На якiй пiдставi? А просто без пiдстави. Що ви на це скажете? Га?
– Коли «монографiю», – сказав я, – саме в такому вашому плянi буде збудовано – я ii охоче надрукую окремою брошурою.
– Ага, – радiсно скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Нарештi впiймались… Тiльки для чого це ви пересмикуете? Полторацький пише:
«Мова Остапа Вишнi на сьогоднi вже в культурному вiдношеннi е нижчою за мову сьогоднiшнього аграрного робiтника колгоспу, що знае «диференцiйований пай», «колективiзацiю» i т. д.», а ви тлумачите його протест проти «глибоконароднього словника» як протест взагалi проти глибоконароднього словника. Справа ж iде тiльки про те, щоб цей словник поширювати. Так?
– Поперше, – сказав я, – навiщо тут згадано «колективiзацiю»? «Морфолог» хоче пiдкреслити, що в творах Остапа Вишнi нема навiть такого слова, як «колективiзацiя»? Коли це так (а iнакше полторацьку фразу i не можна тлумачити), то це вже, так би мовити, «морфологiчне» шарлатанство. Крiм мiнiятюрок, написаних спецiяльно за колектив (як от «У колехтивi», «От задача», тощо), в творах Вишнi, як вiдомо, слово «колектив» досить таки частенько зустрiчаеться. По-друге, як розумiти це «i т. д.»? Пiд «i т. д.» очевидно, треба розумiти «Стевуклю»? Так? По-трете, щодо «диференцiйованого пая».
От уже воiстину запаморочення вiд «лiвих» «неуспiхiв». В творах Остапа Вишнi (i саме при бажаннi) можна найти кiлька сотень таких слiв, як «диференцiйований пай»? Можна! В чому ж тодi справа? А справа тут не тiльки в страшенному бажаннi поговорити «вченими» словами, а i в тих лiвих загибах, що iх речником виступае той же таки балакучий фурорист.
– «Через три роки дев’ять мiсяцiв, а за кращих умов – мiсяцiв через 35, а то й ранiше, – пише Полторацький, – село стае центром с.-г. промисловости, що не буде вiдрiзнятися чимсь особливо вiд мiста. Стан продукцiйних сил – усуспiльненi машини, обумовленi ним вiдносини у виробничому процесi – робiтники соцiялiстичних заводiв (зерно або металь) – будуть однаковi в мiстi й у кол. селi. Ясно, що такий стан соцiяльно-економiчноi бази призводить до того, що не буде психологiчноi рiзницi мiж мешканцями кол. села й мiста».
Як вам подобаеться таке твердження, тов. Европенко-Европацький? Чи не скажете менi, де тут «лiвий» загиб перерiс у правий? Не скажете? Так тодi я вам скажу.
Що за три роки й 9 мiсяцiв, «а то й ранiш» всю Украiну буде колективiзовано – в цьому нiхто не сумнiваеться, але що за тi ж таки 3 роки й 9 мiсяцiв, «а то й ранiш» село «не буде вiдрiзнятися чимсь особливо вiд мiста», що за тi ж таки роки не буде нiякоi «психологiчноi рiзницi мiж мешканцями кол. села й мiста» – в цьому ми не тiльки сумнiваемось, але й вважаемо пропаганду таких «iдей» за глибоко шкiдливу пропаганду куркулячого пiдбрехача. Чому саме куркулячого пiдбрехача? Тому, що Полторацький говорить нiсенiтницi? Нiчого подiбного! Тому, що вiн те, т. зв., «кол. село», що в ньому ще буде точитися клясова боротьба, те «кол. село», що в ньому буде ще чимало куркулячих пiдголоскiв, те кол. село, що культурно стоятиме багато нижче за город, – саме це село вiн хоче зробити (принаймнi iдеологiчно) цiлком незалежним (нема ж «психологiчноi рiзницi») вiд пролетарського мiста. Чи не замах це на селянську бiдноту й середняцтво, якi ваш «морфолог» думае через три роки й 9 мiсяцiв залишити без диктатури пролетарiяту (про яку ж тут говорити диктатуру, коли село незалежне вiд мiста)? Чи не визирае iз-за цiеi тези обличчя знахабнiлого, позбавленого прав «культурного» глитая, який мрiе, коли не сьогоднi, то хоч завтра стати бiля державного керма? Що ви на це скажете, тов. Европенко-Европацький? Розумiете тепер, вiдкiля цей «диференцiйований пай»?
– Це вже знаете, полiтика, – промовив мiй збентежений спiвбесiдник, – а я в полiтицi, можна сказати, профан.
Так що, про це давайте покинемо. Припустiм, що Полторацький i справдi не довiв, що Остап Вишня мае «негативний словник» (я готовий i цi промахи викреслити), але слухайте його далi.
– «На жаль, наш багатотиражний автор (себто Остап Вишня. – М. X.) кiлька разiв висловлюе такi думки, якi нiяк не можна квалiфiкувати iнакше, як апологiю войовничого наступу антикультурноi мовноi думки на культурницькi заходи сучасности. Коли не помиляемось, ми зiбрали всi фiлологiчнi висловлювання О. Вишнi, що е в чотирьох томах його «усмiшок». На щастя, iх не так багато – всього два. В 3 томi ми маемо усмiшку «Вольовий спосiб», а в 2-му – «Про iнiцiятиву».
Що ви на це скажете?
– Як бачите, з «негативним словником» ваш хуторист провалився. Але, провалившись на словниковi, вiн починае шукати фiлологiчних «фiлософувань на високi матерii». Отже подивимось, якi це «фiлософування».
По-перше, чи не помiчаете ви, тов. Европенко-Европацький, що ваш «лiвий друг», поставивши собi за завдання за всяку цiну «угробити» Остапа Вишню, трошки, коли так можна висловитись, заплутався: з одного боку, вiн запевняе, що Остап Вишня «кiлька разiв висловлюе такi думки, якi нiяк не можна квалiфiкувати iнакше, як апологiю войовничого наступу антикультурноi мовноi думки», а з другого, вiн же таки говорить, що таких думок «всього двi». Помiчаете? Отже: не «кiлька разiв», а «всього два» рази? Так? Так! А тепер давайте перейдемо до цих думок. Першу висловлено де? В гуморесцi «Вольовий спосiб»? Так? Так!
– «Як треба квалiфiкувати згадану гумореску, – пише Полторацький, – коли в одмiну вiд нашого автора зважати, що украiнiзацiйнi комiсii роблять корисну й потрiбну справу, украiнiзуючи русифiкованих i вимагаючи вiд полтавчан, щоб вони стали украiнцями. Адже ми зобов’язуемо всiх службовцiв, у тому числi й полтавчан, здавати певнi iспити».
Що Полторацькому треба давно вже зробити «переключку на голову», як йому це не раз радив Остап Вишня – в цьому нiхто не сумнiваеться. Але чи не помiчаете ви, тов. Европенко-Европацький, що за вищенаведеною цитатою ховаеться той же таки полiтикан iз табору захеканоi украiнiзацii? Що Остап Вишня говорить у своiй гуморесцi «Вольовий спосiб»? Вiн говорить, що украiнiзацiя рiч прекрасна, але з горе-украiнiзаторами, що тероризують «справну жiнку» Марину, яка розмовляе доброю украiнською мовою, що з горе-украiнiзаторами, якi тероризують робiтничо-селянськi маси «вольовими способами», вольовими способами, що ведуть до старих гiмназiяльних метод, «вольовими способами» саме данiй Маринi безперечно непотрiбними, – з цими украiнiзаторами треба боротися. Що говорить «морфолог»? А «морфолог» говорить, що така постановка справи е постановка протиукраiнiзацiйна, що робiтничо-селянськi маси (Марина ж образ) треба вiддати на глум отiеi ж таки захеканоi украiнiзацii. Словом, постановочка, можна сказать, на «ять». Далi.
– «Коли наш автор (себто, Остап Вишня. – М. X.), – пише Полторацький, – стае на ii захист (себто, на захист тiеi ж Марини. – М. Х.), змонтовуючи мотив полтавчанки з мотивом украiнiзованого росiянина (себто, не робiтника-росiянина, можливо навiть не чиновника-росiянина, а звичайнiсiнького собi харкiвського мiщанина. – М. Х.), якого пропустили на iспитi, хоч вiн знав усе настiльки поверховно, що забув усi правила, повертаючись з iспиту – тодi стае зрозумiлим, що Остап Вишня стае на захист тих, хто стоiть саме за – мову «маминоi цицi» в противагу тiй мовi, що ii культивуе хоч би й радянський укрлiкнеп».
Давайте, друже, покличемо на допомогу елементарну логiку. Украiнiзованого харкiвського мiщанина, «який усе знав настiльки поверховно, що забув усi правила, повертаючись з iспиту» – цього мiщанина горе-украiнiзатори «пропустили на iспитi». Марину, що цю мову знала неповерхово i тiльки не знала «вольового способу», горе-украiнiзатори не пропустили. Остап Вишня стае на захист Марини, себто на захист не тiльки робiтничо-селянських мас, але й на захист тих радянських метод народньоi освiти, що рiшуче вiдкидають всякий непотрiб. На захист яких метод стае фурорист? А саме тих, що вiд них i звiльнив нас Жовтень. Але сiль справи i не в цьому. Сiль справи в тому, що, за Полторацьким, наш «укрлiкнеп» цi дореволюцiйнi методи i «культивуе». За Полторацьким, наш лiкнеп складаеться iз самих горе-украiнiзаторiв, якi «пропускають до iспиту «поверхових» знавцiв украiнськоi мови, тих «знавцiв», що забувають ii, повертаючись з iспиту», i виганяють з установ «справних жiнок Марин», яким не сила розiбратися в «вольових способах». Ну, знаете, тов. Европенко-Европацький, це вже… звичайнiсiнький собi наклеп.
– Ну, добре, – промовив мiй трохи розгнiваний спiвбесiдник. – Я i це викреслю. Цю думку i справдi не можна квалiфiкувати, як «апологiю войовничого наступу антикультурноi мовноi думки». А що ви скажете про другу?
– Себто, про ту думку, що в гуморесцi «Про iнiцiятиву»? Про ту фразу, що за неi з таким задоволенням ухопився ваш хуторист? Так i тут же не обiйшлося без того таки лiтературного шахрайства (давайте називати речi iх власним iм'ям). Гумореска, як ви бачите, висмiюе наших гope-кооператорiв, тих, що iздять аж у Персiю за непотрiбними селянам «килимами чи чалмами» й не бачать, як у них пiд носом «кооперативнi яйця тухнуть». «Мiсцева iнiцiятива», кiнчае Остап Вишня, «штука хороша», – й тут же додае: – «химерне слово, а без його нi в сiльрадi, нi в кооперативi не можна. Сказати – «почин» – по-простому дуже». Саме на цiй останнiй фразi й вирiшив спекульнути «морфолог»: як так, пропаганда «мокроступiв» замiсть «кальош»! Як так… i т. д. i т. п. А пропаганда тут, як бачите, тов. Европенко-Европацький, от яка. Що говорить О. Вишня? О. Вишня говорить: хоч Персiя, себто «iнiцiятива», себто «поняття, якого не можна висловити украiнською мовою», – «штука дуже хороша», але… але як же вiн далi продовжуе? Але перш за все, далi продовжуе вiн, треба дати раду «почину», себто «поняттю» домашньому, себто тим «кооперативним яйцям», якi «тухнуть». Так при чому ж тут кальошi?
Мiй спiвбесiдник похилився в зажурi (в невимовнiй надзвичайнiй зажурi) й, похилившись, промовив:
– Що ж, – промовив вiн, розвiвши своiми функцiональними руками, – очевидно, прийдеться викреслити весь цей роздiл. Саме про словник. Та я й, по правдi, не особливо сумую, – додав вiн. – «Пророблена нами робота», говорить Полторацький, «не е достатня: безперечно словник Остапа Вишнi потребуе критичноi, культурноi аналiзи з боку лiнгвiста». Отже, некультурну аналiзу я й не думаю дуже гаряче захищати.
– Але почекайте, – сказав я. – «Наше завдання було в тому», говорить далi ваш «морфолог», «щоб виявити соцiяльний еквiвалент вишниного словника». Далi вiн заявляе, що «замовляла» й «позитивно сприймала мову й мовнi тенденцii Остапа Вишнi – це – 1) вiдстала безкультурна маса селянства, 2) украiнське, вiрнiше малоросiйське мiщанство, що плекае народницькi мовнi тенденцii, 3) на робiтничi кола, що украiнiзуються, мовнi тенденцii Ост. Вишнi можуть вплинути лише негативно». «Тим то», кiнчае свою думку Полторацький, «пролетарськi кола украiнського суспiльства повиннi засудити реакцiйну мовну практику Остапа Вишнi».
