Образи другоi мiнiятюрки: «хвильове море – це пастух… воно гоне велику отару баранiв до берега», «медуза морський холодець… кругле, як мисочка, бiле дрижасте, холодне й прозоре».
Цi образи викликають з боку «морфолога» такi «соцiологiчнi» перли: «так i видно в цих образах художника з обмеженим власним селом видноколом».
І знову таки претензiйна «вченiсть». Амплiтуда образу вимiрюеться «морфологом» не його, образу, клясовою вартiстю в сполученнi iнших образiв, що утворюють псиний змiст, а формалiстичним талмудом, стиснутим до того ж обмеженiстю украiнського урбанiзованого мiщанина. Коли, скажiмо, перший образ асоцiятивно переносить читача в коло баранiв (не тих, звичайно, що… i т. д., а таки справжнiх баранiв), то в чому ж тут вина О. Вишнi? Справжнiй баран, доводжу до вашого вiдома, есть певна товарова одиниця, як товарову одиницю, барана читач може бачити не тiльки у видноколi села, i не тiльки мiста, – барана читач може бачити в видноколi всього свiту.
Нарештi, образи ще одноi мiнiятюрки: «чудесна жiнка в криваво-червону порфiру одягнена», «чудесна жiнка з неземною красою». Цi образи викликали новий вибух претензiйного обурення з боку «морфолога». Як так, верещить вiн, «революцiя в порфiру одягнена»? В «одяг королiв»?
Вишня, отже, одягае в «одяг королiв» революцiю. Так? Так! Але чи не звернули ви уваги, тов. Европенко-Европацький, для кого вiн одягае ii саме в такий одяг? Га? Для свiдомоi робiтничо-селянськоi маси? Нiчого подiбного: вiн одягае ii в такий одяг саме для обивателя, якого вiн взяв за свое завдання вдарити гострим памфлетом i який, себто обиватель, здiбний мислити образами з шухлядок буржуазноi революцii. Дiялектичний пiдхiд? Цiлком! І сумнiватися може в цьому тiльки той, хто поставив собi за завдання притримуватися вiдомого «постуляту» одного iз героiв Бомарше: «брешiть, брешiть, щось та залишиться».
– Але чому ви не зупинитесь на «мистецькiй машкарi», – скинувся нарештi мiй спiвбесiдник. – От слухайте, що пише Полторацький:
– «При поверховому пiдходi i при недостатнiй обiзнаностi з Вишнею можна подумати, що його лiтературна машкара збiгаеться з лiтературною машкарою Дем’яна Бедного, тобто з ролею неухильного й моментального популяризатора всiх заходiв партii й радвлади. При глибшому ж ознайомленнi з лiтературною машкарою нашого автора виявляеться, що сталева стiйкiсть та ортодоксальнiсть, виявлена ним у газетах, е лише однiею iз сторiн лiтературноi машкари Остапа Вишнi. Автобiографiя дае нам iншi вiдомостi».
Що ви на це скажете?
– По-перше, давайте зупинимося от на чому. Ваш друг пише, що iншi «численнi роботи» О. Вишнi, що не ввiйшли в томики, написано Вишнею на замовлення «вiдповiдних редакторiв» i, таким чином, до них, так би мовити, з iдеологiчного боку не пiдкопаешся. Чи не скажете ви менi, яким чином писалися тi мiнiятюрки, що iх вмiщено в томиках? Не скажете? Ну, так тодi я вам скажу: i тi мiнiятюрки, що iх вмiщено в томиках, теж писалися на замовлення радянських редакторiв. В 4 томах «усмiшок» нема жодноi «усмiшки» (за винятком, здаеться, переробленого «Вiя», який iшов в Державному театрi), яка б перш нiж потрапити до томика не промайнула десь в газетi чи то в журналi. Чи може ви гадаете, що на тих «усмiшках», якi увiйшли в томики, саме на усiх тих «усмiшках» (який фатальний збiг обставин!) нашi редактори й посковзнулися? Саме в усiх цих «усмiшках» i нема «моментального популяризаторства заходiв партii й радвлади»? Беремо цi 200 з лишком мiнiятюрок iз приблизно 1000 написаних (крiм цих 200) на замовлення радвлади й перевiряемо. Берiть, скажiмо, 1-й том i розгортайте його, де прийдеться. Я розгорнув на стор. 116. Перегортаю сторiнки до кiнця книжки. Перша мiнiятюрка – агiтацiя за зсипку зерна в державнi гамазеi, друга – за колективiзацiю, третя – за колектив (щоб не збились, орiентую: ст. 145), проти розтратникiв, знову за колективiзацiю (ст. 171), за органiзацiю доброi хати-читальнi, проти глитая, проти сектантiв, проти забобонiв i т. д. i т. п. Берiть другий том. Починайте, скажiмо, з 17 стор. Перша мiнiятюрка – лiсовий тиждень, друга – за свинi, далi – проти безглуздих постанов (ст. 38), за добре садiвництво, за культурну обробку землi, за страховку, за повернення насiньньовоi позики, за газету, проти некультурного поводження з газетою, антирелiгiйна, за справжнього народнього вчителя, проти т. зв. «аполiтичного» вчительства (стор. 87), проти алькоголю, за лiквiдацiю неписьменности, проти злодiiв в сiльському апаратi, за ощадну касу, за активнiсть на виборах, знову за колектив, за агронома проти попiв, за культурне поводження з твариною, проти крутiiв з кооперацii i т. д. i т. п. Те ж саме ви, тов. Европенко-Европацький, побачите i в 3-му, i в 4-му томi… Так це ви нiяк не можете назвати «моментальним популяризаторством всiх заходiв партii й радвлади»? Що ж ви тодi називаете таким популяризаторством?
А тепер давайте перейдемо до «автобiографii», яка i «дае (як запевняе Полторацький) iншi вiдомостi» з приводу «лiтературноi машкари О. Вишнi».
«Морфолог», так би мовити, йде «ва-банк». Остаточно скомпромiтувавши себе на шахрайських махiнацiях з прикладами iз творiв Вишнi, вiн хапаеться за останню соломинку – за «автобiографiю». Письменника, як правило, судять не за його бiографiю, а за тi твори, що ними вiн постачае читача. Саме по творах визначають його «лiтературну машкару». В даному разi, беручи до уваги нещасне становище безпорадного критика, в даному разi давайте судити Вишню за його «автобiографiю».
– «Цiкаве тут (себто в «автобiографii». – М. X.), – пише Полторацький, – якесь нарочите пiдкреслювання мiщанських рис, безпринциповости й не цiлком щасливого полiтичного минулого мистецькоi машкари пiд назвою «О. Вишня».
Якi ж це пiдкреслення? От якi: ввесь тягар громадянськоi вiйни перенiс: i в черзi по пайки стояв, i дрова саночками возив… а найтяжче було нести два пуди борошна… а таки донiс. Не кинув «здобуткiв революцii». «Ну, а там пiд'iхала «плятформа», мене й посадили, потiм випустили, але я з плятформи не злазив»…
«Чого я був у Кам'янцi, питаете? Та того ж, чого й ви».
Припустiм, що Вишня не жартуе, припустiм, що вiн i «саночки возив», i «на плятформi» сидiв, i в Кам'янцi був, себто був серед прихильникiв якоiсь «директорii». Припустiм. Але хiба говорити правду про свое минуле, глузувати з цього свого минулого – це значить «отим пiдкреслюванням шукати щiльнiшого контакту мiж автором i мiщанським читачем»? Чому це «пiдкреслення» так не подобаеться «морфологовi»? Чи не тому, що цим своiм «пiдкресленням» О. Вишня викликае Полторацького познайомити радянське суспiльство з його, Полторацького, нiкому невiдомим майбутнiм?[11 - Мабуть тут звичайна механiчна похибка: не «З нiкому невiдомим майбутнiм», а «З нiкому невiдомим минулим» (стор. 283 оригiн.). (Григорiй Костюк.)] Звичайно, О. Вишня – не член комунiстичноi партii. Звичайно, пiшов вiн з радвладою не з перших днiв ii, радвлади, iснування (хоч i йде за нею вже 10 рокiв), звичайно, до свого вступу до пролетарськоi лiтературноi органiзацii О. Вишня йшов шляхом попутництва, але це все-таки не дае найменшого права геополторацьким цькувати його. От ще одно «пiдкреслення»: «бути сучасним письменником значно легше, нiчого собi не читаеш, тiльки пишеш». «Це iронiчне твердження не слiд розумiти обов'язково iронiчно, тобто протилежно до того, що написано», – коментуе Полторацький. Запитуйте тепер, чому не слiд? Тому, дiстаете вiдповiдь, що «смерть Ізольди», «останню сцену iз опери Вагнера «Трiстан i Ізольда», «використану» А. Дункан для своiх плястичних танкiв, «О. Вишня називае танком» («я зараз танцюватиму «Смерть Ізольди» – есть такий танок»). Бачите, яка логiка i яка гiмназiяльна вченiсть: танок «Смерть Ізольди» не можна називати танком, бо «морфологовi» сверблять руки писати про те, що вiн допiру вичитав з енциклопедii. Бачите до чого можна договоритись: «Іронiчне не слiд розумiти iронiчно». І пiсля всього цього ваш «iнфернальний фiлософ генiталiя» мае нахабство величати О. Вишню «екземпляром»? І пiсля всього цього ви вимагаете, щоб я передрукував його «монографiю»?
– Фiнiта! – скрикнув тов. Европенко-Европацький. – Цю найбiльшу частину «монографii» я всю викреслю: взагалi i про словник, i про «технiку гумору», i про образ, i про «соцiяльну машкару».
– Як що? Ми ще до головного не дiйшли. Головне ще буде.
– Коли так, – сказав я, – то що ж, давайте продовжувати. Може колись дiйдете й до головного.
4. «ОСТАП ВИШНЯ ТА СЕЛО»
«Усiм вiдомо, що наш автор квалiфiкуеться, переважно, як письменник селянський, i в своiй творчостi переважну увагу вiн вiддае саме селу».
О. Полторацький
– Нi, – сказав тов. Европенко-Европацький, – ми почнемо не з того села, що стоiть у зв'язку з Остапом Вишнею, а з села взагалi.
– Себто ви хочете повернутись до того «морфологiчного» твердження, що через 3 роки 9 мiсяцiв село «психологiчно» нiчим не буде рiзнитися вiд мiста?
– Так.
– Ну, коли так, то давайте читати далi.
– «Величезна бiльшiсть творiв iз селянською тематикою побудована за методою: село нерiвноправне мiсту, у селi темрява, дичавина, некультурнiсть. Такий пiдхiд був детермiнований справдi нерiвноправним становищем села в порiвняннi з мiстом: стан продуктивних сил мiста на цiлу добу був досконалiший за стан продуктивних сил нашого села. Звiдси, з усiх бокiв гiрший економiчний, культурний стан села, а звiдси, як функцiя – лiтературнi твори побудованi за вiдомим принципом «где уж нам уж». А звiдси цiла фiлософська система, оспiвана Толстим пiд назвою «Каратаевщини» – апологiя економiчно-недосконалих умов життя».
По-перше, давайте вияснимо, що хоче сказати Полторацький, коли говорить, що «величезна бiльшiсть письменникiв селянськоi тематики будують своi твори за методою: село нерiвноправне мiсту». Вiн хоче сказати, що ця «бiльшiсть» втлумачувала чи то втлумачуе читачевi, що селовi треба вимагати рiвних прав з мiстом i скаржиться ця бiльшiсть в своiх творах на мiсто? Нi, цього вiн «бiльшостi» – треба вiддати йому справедливiсть – не закидае. Тепер звернiмось до самого Полторацького й подивiмось, що ж йому можна закинути.
Велика соцiялiстична революцiя покликала до творчости мiльйони бiднякiв i середнякiв. В боротьбi за соцiялiстичну культуру, в боротьбi з темрявою, в боротьбi за реконструкцiю народнього господарства беруть участь на селi не тiльки мiськi робiтники, але й тiж таки величезнi масиви бiдняцько-середняцьких прошаркiв. Припустiм, що вищезгадана «бiльшiсть» не прислухалась i не прислухаеться до голосу цих мас. Якоi ж тодi «фiлософii» притримуеться Полторацький, коли стимулювання селянських мас до активности мислить собi в плянi протиставлення «нерiвноправного» (сьогоднi чи вчора) села мiсту? Будувати твiр за методою: «село нерiвноправне мiсту», – це значить бути апологетом «економiчно-недосконалих умов життя». Ну, а як я, припустiмо, не хочу бути таким-о апологетом, то за якою методою ви, тов. Европенко-Европацький, рекомендуете менi будувати свiй твiр? За методою: село рiвноправне мiсту, за «фiлософiею»: давайте поговоримо про нерiвноправнiсть села? Хороша «фiлософiя»… тiльки вiдкiля вона? Чи не з тих кiл, що мрiють про лiквiдацiю диктатури пролетарiяту i що пiдбурюють селянство проти робiтникiв, мiсто проти села?
А втiм, покиньмо куркулячу пропаганду – давайте повернемось до О. Вишнi.
– «Малюючи село, – пише «iнфернальний фiлософ генiталiй», – О. Вишня всюди пiдкреслюе патрiярхальну незайманiсть його». «Автор всiляко намагаеться пiдкреслити затишнiсть села. Воно е для нього село… не офiцiяльне село, так собi село».
Далi Полторацький кокетуе сентенцiями на зразок тiеi, що до села не можна пiдходити «дуалiстично», що i т. д., i т. п. Все це ми вичитуемо саме з тих абзацiв, де вiн розбирае гумореску «Ось воно село оте». Отже берiть, тов. Европенко-Европацький, згадану гумореску й стежте.
Про яке село йде мова? Про те, вiдповiдае Вишня, що було «на шостому роцi революцii», себто в кiнцi 1922 чи на початку 1923, себто мало не вiсiм рокiв тому. Яке це село? Це те саме село, що радвлада дiстала його вiд старого режиму – дике, з забобонами, напiвголодне. Що побачив Вишня в цьому селi, крiм дичавини, яку залишив нам у спадщину царат? Що вiн пiдкреслив? «Патрiярхальну незайманiсть»? Брехня! Саме «займанiсть» пiдкреслив вiн. «Уже помiтнi, – пише О. Вишня, – впливи церковних справ на селi. Та й мiсцевi iнодi причини шкереберть ставлять довiчнi, старi й мiцнi, як дуб, церковнi традицii. Атеiсти е. Кипить парафiя». Помiтив Вишня й пiдкреслив в цьому давньому селi й «арку» й «трибунал». Правда, «морфолог» не задоволений, що автор замiсть арки не побачив «трактора», але Вишня ж невинний, що «iнфернальний фiлософ генiталiй» не поцiкавивсь узнати, скiльки тракторiв було на селi вiсiм рокiв тому. Про що свiдчить, скажiмо «арка»? «Арка» та свiдчить про таку «патрiярхальну незайманiсть»: «тепер, коли балакаеш iз котрим iз пасiчан, то так i плигае в нього з очей i бороди: – Ось якi ми». А на «той рiк» ця «патрiярхальна незайманiсть» думае «такого трибунала вшкварити», якого i «в столицi нема». За що ж любить автор це село? Вiн любить це село не за «патрiярхальну незайманiсть», а саме «за можливостi необмеженi». Так це називаеться пiдкреслювати «затишнiсть села»? Вишня подiляе село «дуалiстично»: на «офiцiяльне» й «так собi». Але хiба ж ви не бачите, тов. Европенко-Европацький, що це iронiчне подiлення, зроблене спецiяльно для паничикiв, якi в «арцi», «трибуналi» i т. д. не помiчають порушення його, села, «патрiярхальноi незайманости». Не бачите?
– «Досить нагадати, – пише Полторацький, – хоч би з «усмiшки» «Пошти що й здря», як селянин-дегенерат вiдмовляеться вiд культурних нововведень… щоб вiдчути, як не подiбний до вишниного селянина е той, хто переходить на суцiльну колективiзацiю. Правда, «усмiшка» ця написана очевидно тому кiлька рокiв, але 1) вона дiе й зараз у масовому тиражi i 2) хiба автор не мiг зобачити в селяниновi тих природних даних, що виявились тепер у виглядi нечуваних темпiв колективiзацii»?
Ви пробачте, тов. Европенко-Европацький, але, читаючи «монографiю», я, iйбогу, гублюся й нiяк не можу дати собi вiдповiдi, чого бiльше бракуе авторовi цiеi, пробачте на словi, розвiдки: вмiння думати чи елементарноi лiтературноi чесности. У гуморесцi «Пошти що й здря» О. Вишня показуе й висмiюе не дегенерата, а звичайнiсiнького собi селянина-iндивiдуала, яких iндивiдуалiв тiльки через вiсiм рокiв залишилося у нас до 50 %. Висмiюе вiн цього селянина в той спосiб, що селянин, прочитавши цю гумореску, нiяк не може не бачити, в яке зачароване коло потрапив вiн зi своiм пошматованим одноосiбним господарством. В гуморесцi слова «колективiзацiя» не вжито. Але це: «та якби ж земля вкупi», «правильна сiвозмiна», «просапнi» i т. д. Але це: «Та чого ж ви землеустрою не переводите? – Думали. – Ну? – Записалося чоловiка з двiста п'ятдесят. – Ну? – А тi не хотять. – А чому не хотять? Та земля не однакова», – все це не тiльки пiдказуе слово «колективiзацiя», але й агiтуе саме за нею. Що цей селянин не подiбний до того, який «переходить на суцiльну колективiзацiю» – це так, але при чому ж тут «Вишнин селянин»? Чи може я, скажiмо, пишучи про Полторацького, тим самим теж роблю його «своiм»? Що ж до того, що ця «усмiшка» дiе зараз у масовому тиражi, то i… слава тобi Господи! Пояснювати перевагу господарства колективiзованого над господарством iндивiдуальним треба не тiльки 50 % неколективiзованим, але й де кому iз 50 % колективiзованих. І коли цю «усмiшку» написано очевидно кiлька рокiв тому, то це тiльки робить честь нашому гумористовi.
– Так таки й робить? – заперечив мiй спiвбесiдник. – Може скажете, що йому роблять честь i такi гуморески, як «Головполiтосвiта», «Жiнвiддiл», «Освiта», «Охорона здоров'я» i таке iнше?
Нiчого не вiдповiвши, я перейшов до дальших «морфологiчних» екскурсiв.
Полторацький запевняе, що ця серiя усмiшок («Головполiтосвiта», «Жiнвiддiл» i т. д.) «блискуче пiдтверджуе тезу про каратаевський пiдхiд О. Вишнi до сучасного села». Так, тов. Европенко-Европацький? Так! Припустiм, що ця серiя й справдi саме це «пiдтверджуе». Але припустивши це, давайте все-таки запитаемо: про яке «сучасне» село йде мова? Вiдповiдi вiд «морфолога» ми не дiстаемо. Тодi звертаемось до «усмiшок». В мiнiятюрi «Освiта» ми читаемо: «договiр сiльради з повiтовою наросвiтою» з «повiтовою». Прочитали? Украiна тепер подiляеться на повiти? Нi! Давно злiквiдовано повiти? Давненько! Значить справа йде про «сучасне» давненьке? Так? Тепер беремо, скажiм, «усмiшку» «Село-книга». Тут ми зустрiчаемо таку фразу: видання 1923 року вже мало… не хапае… Скiльки того «друкованого» слова кинуто було на село в 20–21—22 роцi. Прочитали? Прочитали! Про яке «сучасне» село йде мова? Про те, що було в 1923 р.? Про те, що було в 1923 роцi.
Тепер давайте повернемось до «каратаевського пiдходу». У вищезазначенiй серii усмiшок О. Вишня, як бачимо, показуе село 1923 року, себто те село, що тодi не тiльки в масi своiй не думало про суцiльну колективiзацiю, але ще й не встигло добре стати на ноги пiсля бандитських нальотiв рiзних куркулячо-петлюрiвських отаманiв. З городом мiцних зв'язкiв ще не було налагоджено, а звичаi й побут старого, темного села уперто шукали виходу в свiт. Як же це село могло iнакше виглядати, як тiльки так, як його показав О. Вишня? Чи може, показуючи це село, вiн, Остап Вишня, замiсть висмiювати звичаi й побут старого села, щось зовсiм iнше робив? Подивимось. «Головполiтосвiта». «Морфолог» заявляе, що цiею усмiшкою наш гуморист хоче сказати, що «культурнi установи мае у своему вiданнi лише мiсто». Вiдкiля це видно? З того, що Вишня iронiзуе з селянськоi «головполiтосвiти»? Головполiтосвiти того села, яке тiльки но прокидалось до життя? З того, що вiн згадав мiськi «музкоми», «текоми»? З того, що вiн поiронiзував i з цих «музкомiв», «текомiв» заявивши, що вони не працюють, а «працюють» «в апартаментах», замiсть кинути сили на село? Вiдкiля це видно? Чи не з тiеi «емансипацii», що в ню «вплутався» Андрiй? Полторацький запевняе, що Вишня «не бачить сiльських культуртрегерiв». А хiба той голова сiльради, який об'являе, що «жiнка мае однаковi права з чоловiком» – хiба вiн не являеться вищезгаданим культуртрегером? Хiба це не пiсля його «об'яви в жiнок десь далеко-далеко, аж-аж-аж-он-дечки, вогники блимнули»? Правда, фурорист говорить, що це – «фалшива концепцiя. Пiдхiд згори»! Але при чому ж тут Вишня? При чому ж вiн, що Полторацький не зiвае, i коли йому, Полторацькому, вигiдно, готовий визнати i рядового сiльського робiтника за велике начальство? «Жiнвiддiл» – резюмуе «морфолог», – «жiночi плiтки, церковнi iнтереси». Але як вiн резюмуе? Вiн резюмуе так, щоб читач обов'язково прийшов до того висновку, що справа у Вишнi йде саме про Жiнвiддiл, а не про темних селянських баб, що О. Вишня не глузуе з цих «плiток i церковних iнтересiв», а саме захищае iх.
Злий памфлет на забобони серед темних селянських жiнок («i щось я, голубонько, помiчаю, що в моеi молока меншае. Коли б, Господи, не вiдьма» i т. д.) пiд «вправною рукою» перетворюеться на апологетику цих забобонiв. «Село-технiка». «І такi речi, – кричить Полторацький, – видаються масовими тиражами, коли ми маемо тракторнi колони». – От уж, воiстину «не дав Бог жабi хвоста». Розумiете, тов. Европенко-Европацький, в чому справа? Остап Вишня починае: «скрiзь i всюди чуемо – технiка в нас на селi слабувата, полiпшити технiку слiд», i почавши так, далi говорить: «технiки на селi скiльки завгодно i ще одна». Яка ж це «одна»? А це та, шо в iндивiдуала. Далi Вишня iронiзуе з «технiки» iндивiдуального господарства. І все. Чого ж репетуе Полторацький? Хiба не розумiете? Вiн, по-перше, проти iронii над «технiкою» дрiбного власника, себто проти технiки колективного господарства, по-друге, вiн хоче показати свою обiзнанiсть на «тракторних колонах». І коли вiн не знае, що до цих тракторних колон тiльки останнiми роками рушило селянство (i то не все), то йому це й не потрiбно знати: вiн же не полiтик, а тiльки «морфолог».
«Сiльська юстицiя».
– «Тут маемо, – пише фурорист, – кiлька надзвичайно яскравих описiв садизму украiнського селянства. Можна сказати, що всi цi описи пiдходять, як паралель, до вiдомоi свого часу статтi «о русской жестокости» М. Горького, яка була вiдзначена в усiй радянськiй пресi, як наклепницьки однобiчна. На такiй самiй позицii стоiть i Вишня».
Що О. Вишня дав кiлька описiв садизму украiнського селянина – це так. Але якого селянина, тов. Европенко-Европацький? Того, що мiльйонно рушив, скажiм, до колективiв? Якраз навпаки! Мова йде саме про того темного безкультурного пейзана, що його виховував царат протягом кiлькох столiть i який в певнiй кiлькостi екземплярiв залишився й на сьогоднiшнiй день. Наклеп це? Чи може Вишня й справдi бере украiнського селянина не в динамiцi, а в статицi i заявляе, що цей селянин з природи своеi садист? Звертаемось до «усмiшки». – «Забуваються цi кодекси, – пише Вишня, – вже з моди виходять, не так часто вже iх надибаеш». – Що цiею останньою фразою говорить наш гуморист? Вiн говорить, що садизм украiнського селянина визначався певним режимом i що за радянськоi влади цей садизм «виходить iз моди». Досить цiеi заяви? Здаеться, досить!
І знову я, тов. Европенко-Европацький, гублюся й нiяк не можу дати собi вiдповiдi, чого бiльше бракуе авторовi «монографii»: вмiння думати чи найелементарнiшоi лiтературноi чесности.
Тi ж махiнацii пророблено i з такими усмiшками, як «охорона народнього здоров'я», як «профос», як «гiнекологiя» i т. д. На жаль, моя контрмонографiя так розрослася, що я, при всьому своему бажаннi до дрiбниць розшифрувати «лiвi» шахрайства й зразкову некультурнiсть, – далi не можу зупинятися на деталях. Не можу зупинятися й на прекрасно поданому Вишнею «Ярмарковi», що в ньому вiн, Вишня, не тiльки блискуче подав образ капiталiстичноi анархii, але й не менш хороше показав, як в ярмарковiй метушнi облопошують «недосвiдчених дядькiв» «культурнi баришники», тим самим засудивши це породження капiталiстичноi системи. Не можу я, таким чином, зупинитися й на нових, так би мовити, ярмаркових шахрайствах «морфолога». Нiяк тiльки не можу я обминути тих «морфологiчних» махiнацiй, що iх пророблено над «усмiшкою» «У колектив». – «Загальна установка цiеi усмiшки – позитивна» – не мiг нарештi не визнати (це едине визнання, яке пiшло на «користь» Вишнi) Полторацький, говорячи про цю мiнiятюрку, – «в вiдношеннi до колгоспу», – додае вiн. – «Ясно також, що негативноi, – раптом продовжуе вiн, – не пропустила б цензура». Цiкаве продовження? «Не пропустила б цензура»! А як же вона пропустила попереднi «усмiшки»? Саме тi, що iх так «крив» ваш iнфернальний патрон? Цiкава послiдовнiсть! Послiдовнiсть, так би мовити, кишенькового злодюжки…
– «Тисячам робiтниiв, що сьогоднi iдуть на село, – кiнчае цей роздiл Полторацький, – керiвниками агрореволюцii – не можна рекомендувати читати згаданих усмiшок: вони лише вiдiб’ють у них охоту iхати в таку темряву й глуш на вiрну моральну й культурну смерть».
І знову Полторацький повертаеться до хлестаковських сентенцiй, i знову вiн пiдкреслюе, що вiн розумнiший за тих робiтникiв, якi iдуть на село керiвниками агрореволюцii, i знову…
– Та буде вам! – скрикнув несамовитим голосом тов. Европенко-Европацький. – Я i цей роздiл викреслюю. Хiба ви не бачите, що це… не головне.
– Я, знаете, людина вперта, – промовив я. – Давайте знову шукати головного.
– Саме цього менi й хотiлось! – заспокоiвся враз мiй спiвбесiдник. – Продовжуйте, будь ласка.
5. ОСТАП ВИШНЯ, МАШИНА Й МІСТО
