«Ми вже квалiфiкували соцiальне походження тiеi суспiльноi верстви, що висунула нашого автора. Наша сучаснiсть дала нам досить зразкiв того, як ставляться представники деяких селянських верств до мiста. Мiсто пригноблюе iх… звiдси виникае мiнор… Остап Вишня, як вiдомо, е… рекордсмен веселощiв».
Ол. Полторацький
– Нi, – сказав тов. Европенко-Европацький. – Ми почнемо не з цього автографного протирiччя, яке виникае з припущенням, що О. Вишня селянський письменник. Ми почнемо з цього абзацу:
– «Зовсiм незрозумiло, – пише Полторацький, – нашому авторовi (себто О. Вишнi. – М. X.), що машини ми запроваджуемо не для полегшення умов роботи в першу чергу, а в першу чергу для того, щоб перемогти стихiю й поставити нашу краiну на вищий технiчний щабель». – «Те, що Вишня висувае в першу чергу машину, як звiльнення вiд працi – чи не е це неправильне розумiння працi, як прокляття? Соцiяльна суть такоi постановки питання про працю добре втлумачена».
– Що ви на це скажете?
– Що ж тут говорити, – промовив я. – Давайте краще ще один уривок прочитаемо. Читайте:
– «Яку свою iдею дала свiтовi Росiя? Може iдею Чернишевського з його приматом розподiлу над продукцiею, коли поступовiшою вважалося краiну, де при менш розвиненiй продукцii «справедливiше» уряджено розподiл матерiяльних дiбр? Жебрацьку фiлософiю «чорного передiлу», примата потреби над працьовитiстю. Не тудою нам дорога».
Як ви гадаете, тов. Европенко-Европацький, чи нема мiж цими двома цитатами спорiднености? Чи не помiчаете ви, що i в першiй, i в другiй цитатi розв'язуеться, так би мовити, одна i та ж проблему, саме проблема – як зробити нашу краiну, так би мовити, щасливою? Чи не помiчаете ви, що як автор першого уривка, так i другого, – обидва вони сходяться на тому, що щасливою наша краiна не тодi буде, коли буде «справедливiше уряджено розподiл матерiяльних дiбр», не тодi, коли машину буде «запроваджено для полегшення умов роботи», а саме тодi, коли ми поеднаемо життя з машиною, щоб перемогти «стихiю», щоб «стати на вищий технiчний щабель»? Вiдкiля взято перший уривок? З «монографii» Полторацького. Вiдкiля взято другий? Другий взято з одноi iз статтей фашиста Донцова. Думки зворушливо збiглися. Коли панфутурист Шкурупiй пише романи («Жанна-батальйонерка»), пiд якими завжди пiдпишеться нацiоналiст Маланюк, тодi панфурурист О. Полторацький виступае в нашiй пресi з теорiями, з якими фашист Донцов солiдарний на всi 100 вiдсоткiв. Донцов говорить: з «жебрацькою фiлософiею» «примата потреби над працьовитiстю» нам недорога, а Полторацький йому пiдтакуе: цiлком справедливо. «Машини ми запроваджуемо не заради фiлософii неробства»… – Надзвичайно зворушливе еднання!
Але я бачу, що ви, тов. Европенко-Европацький, не зовсiм розумiете, в чому тут сiль. Отже, дозвольте пояснити вам.
Високорозвинену продукцiю наша партiя ставить в основу своеi програми? Коли б вона цього не робила, то, очевидно, ми не були б свiдками тих надзвичайних темпiв будiвництва в нашiй краiнi, що перед нами завмер в здивованнi мало не цiлий свiт. Як дивиться наша партiя на «справедливе урядження матерiяльних дiбр»? Без справедливого урядження «матерiальних дiбр», говорить партiя, поступовоi краiни не може бути. Що розумiе наша партiя пiд справедливим урядженням «матерiяльних дiбр»? Звичайно, не «фiлософiю жебрацтва», не «фiлософiю неробства», а таке урядження, коли матерiяльним добром користуються трудящi, себто продуценти цього добра. Чому так повстае Донцов проти «справедливого урядження матерiяльних дiбр»? Чому вiн не хоче називати такоi краiни, де проведено таке справедливе урядження, поступовою? А саме тому, що вiн, як iдеолог буржуазii, не може не розумiти, що «справедливе урядження» завжди йде вкупi з диктатурою пролетарiяту, себто вiн не може не розумiти, що це «справедливе урядження» несе з собою смерть буржуазii, смерть тiй клясi, що вiн ii репрезентуе. «Жебрацька фiлософiя», «чорний передiл», «примат потреби над працьовитiстю» – все це тiльки махiнацii буржуазного публiциста.
Тепер беремо твердження Ол. Полторацького. Вiн говорить, що «ми запроваджуемо машини не для полегшення умов працi в першу чергу, а в першу чергу для того, щоб перемогти стихiю й поставити нашу краiну на вищий технiчний щабель». Вiрно це? Чи не наклеп це на нашу партiю? Найсправжнiсiнький! Що краiну ми хочемо й поставимо на вищий технiчний щабель, що стихiю ми хочемо перемогти й переможемо – це так, але пiднiмаемо ми краiну на вищий щабель не для того, щоб пiдняти (себто не заради спорту), перемагаемо ми стихiю не для того, щоб перемогти (себто не заради здiйснення пустопорожньоi авантури), а саме для того, щоб полегшити важкi умови роботи трудящих, щоб вивести цих же трудящих iз того «несправедливого урядження матерiяльних дiбр», що iх в нього, в несправедливе урядження, поставив вiдгодований капiтал. Запровадити машину для полегшення тяжких умов роботи трудящих, для полегшення тих умов, в яких вони були до революцii, це зовсiм не значить стати на точку погляду «фiлософiв неробства», бо полегшуючи умови працi, машина вiд працi не звiльняе. Але проповiдувати запровадження машини «не для полегшення умов працi», а «для того, щоб перемогти стихiю й поставити нашу краiну на вищий технiчний щабель», – це значить мислити перемогу стихii для перемоги стихii, «вищий технiчний щабель» для «вищого технiчного щабля». Це значить сповiдати й пропагувати буржуазний iдеалiзм, той iдеалiзм, який пропагуе Шпенглер, Донцов та iншi iдеологи фашизму, той незамаскований iдеалiзм, який вже й зробив з Полторацького так зв. «надлюдину».
І справдi, нахватавшись «iнфернальних фiлософiй», ця жалюгiдна «надлюдина» не тiльки з невимовним «геройством» попльовуе в нiчних вартових «триповерховими лайками» (хай пробачать менi нiчнi вартовi це вимушене порiвняння), але й викидае гасла проти… проти полегшення умов працi робiтничо-селянськоi маси. Зрозумiли, тов. Европенко-Европацький, сенс вищеподаноi цитати? Зрозумiли? Ну, так тодi давайте знову звернемось до «критики».
– «Усмiшка «Індустрiялiзацiя», – пише Полторацький, – вся побудована на мотивi – «Ой, дайте iндустрii, ой, дайте». «Давати iндустрii, – продовжуе вiн же, – нам нiхто не буде. Ми вже взяли ii тому 12 рокiв».
Читаемо «усмiшку». О. Вишня в цiй усмiшцi, як бачите, iронiзуе з тих украiнцiв-хуторян, що засвоiли собi iндустрiю в виглядi того (вiд предкiв) «мотора», про який саме i спiвають у вiдповiднiй вiдомiй пiснi («подивися, дiвчинонько – який я моторний»). І «ой дайте iндустрii» кричить тут не автор, а саме той же таки вiдсталий хуторянин. Просить по сутi вiн не iндустрii, а вищезгаданого «мотора» (… щоб потiм з повним правом крутитись на однiй нозi й проспiвати весело: «подивися, дiвчинонько, який я моторний»). При чому ж тут 12 рокiв?
– «О. Вишня в «усмiшцi» «Рацiоналiзацiя», – продовжуе Полторацький, – безсило скаржиться на те, що: “машину десь побачили – ой, не пiдходь, бо так тобi й голову одкрутить». «Нi, – робить вiн висновок, – рiшуче такi безсилi зойки й скарги не вiдповiдають нашому активному пiдходовi до села, iндустрiялiзацii, рацiоналiзацii. Це фiлософiя Махатма Гандi, але не радянська».
Беремо «усмiшку». Читаемо: «було досi в нас емоцiо, тепер треба переключитись на рацiо». Автор починае з висмiювання метод виховання дiтей в атмосферi вiдьом, вовкiв, домовикiв тощо. Продовжуе iронiзувати над тим темним селянином, що ще й досi машини жахаеться, як чорта («ой, не пiдходь»). Чим же кiнчае? Кiнчае агiтацiею проти патрiярхальноi (для нашого часу) обробки землi («а трипiлля лапи позакандзюблювало») й памфлетним ударом по «смушевих шапках», що в них «повно емоцiй» i цiлковита вiдсутнiсть «рацii». При чому ж тут Гандi. Щоб пересмикнувши, блиснути задрипаною «ерудицiею»?
Усмiшка «Вiн такий… вiн може». Змiст ii. Селяни «купили трактора», привезли. Спробували – «працюе добре». Повернувся механiк до города, сiв на трактора Іван. Не вмiючи поводитися з машиною, Іван наробив такого, що все село налякав. Висновок – без города – селовi не обiйтись, i другий висновок: iдь, Іване, до мiста, вчись на тракториста.
Якi ж махiнацii проробляе над цiею мiнiятюркою той же таки «морфолог»? «Машину тут показано, – говорить вiн, – рiччю зовсiм неприступною для селянина». Запитуемо: вiдкiля ж це видно, що саме такою тут показано машину? Вiдповiдi не дiстаемо. Чи можна дати вiдповiдь на запитання, з чого ж видно, що машину показано рiччю приступною для селян? Можна! Як же буде виглядати ця вiдповiдь? А саме так: коли б автор хотiв показати трактора рiччю неприступною, то що б вiн зробив? Вiн би примусив цього трактора наробити лиха, самому (себто тракторовi) зiпсуватись i залишити селян, так би мовити, «бiля розбитого корита». Що зробив автор? Автор пiдсунув Івановi «пiдходячу пружину» i… «трактор став». І ставши, що зробив трактор? Добродушно «похитав головою»: мовляв, диваки, я зовсiм не такий страшний, як ви думаете, треба тiльки навчитись поводитись зi мною. Подiбний цей факт до тлумачень «морфолога»?
– «Остап Вишня свiдомо фалшуе карти, – продовжуе далi Полторацький, – i протиставляе концепцiю свою, ним улюблену: село темне, вiдстале i без мiста воно нiчого не може зробити». «Ця назадницька лiнiя… йде супроти лiнii активiзацii села».
Це вже, знаете, тов. Европенко-Европацький, називаеться, по-перше, договорилися до нiкуди, а по-друге, називаеться ще раз ствердити наш висновок щодо вищезгаданоi «нерiвноправности». Так i по-вашому – вважати, що село все може зробити без мiста, це значить стояти на назадницькiй лiнii? Так i по-вашому треба втлумачувати селовi, що воно може бути незалежним вiд мiста? І саме за наших умов, коли куркуль тiльки частинно злiквiдований, коли бiднота й середняцтво реконструюють свое господарство пiд проводом хоч би тих же двадцятип'ятитисячникiв? Коли глитайня веде шалену агiтацiю проти закликаних бiднотою й середняцтвом робiтникiв мiста? «Парле ву франсе же ву прi»? Чи може це свiдома агiтацiя? Може це не «iнфернальна фiлософiя генiталiй»? Га?
– «Автор випустив з-пiд своеi уваги, – пише далi Полторацький, – що в мiстi живуть, крiм бюрократiв, напр., iндустрiяльнi робiтники».
Це твердження ми зустрiчаемо якраз пiсля розбору «усмiшки» з городським «механiком», саме тодi зустрiчаемо, коли вiн привозить селовi трактора. Що це твердження нiяк не в’яжеться з фактами – це, звичайно, «морфолога» теж не обходить. Не обходить його, звичайно, й такi, скажiмо, гуморески, як «Дiд Матвiй» (– «Робiтники в мiстi свiдомiшi, от i взялися за шефство, щоб допомогти вам». – «Он воно що, – вiдповiдае дiд, – ото значить ми iм ранiше допомагали, а тепер вони нам»). Все це його не обходить, бо йому треба обов'язково обеззброiти Вишню.
«Коли, скажiмо, в мiнiятюрцi «Шлях до соцiялiзму» Вишня показуе добрий селянський кооператив, то це безперечно для того, щоб «вихвалити роботу сiльського кооперативу» й «усiляко заплямувати роботу «великих об'еднаних правлiнь»: як же, у Вишнi есть ще й «усмiшка» «Пiдкачала», а в цiй «усмiшцi» говориться про «кооперативне мiсто», а в тому кооперативному мiстi та був «поганий кооператив». Що гуморист в цiй мiнiятюрцi («Пiдкачала») наголос ставить не на те, що, мовляв, у мiстi поганi кооперативи, а на те, що в цьому поганому кооперативi не дають дiловiй жiнцi Катеринi Петрiвнi ходу кооперативнi розтратники, – це Полторацького теж не обходить. І взагалi треба сказати, що «морфолог» страшенно вiльно почувае себе в радянськiй пресi, так вiльно, що… чи не час його трохи й потiснити?
– Я цей роздiл викреслюю, – раптом скрикнув т. Европенко-Европацький. – Це… не головне.
– Не головне? – сказав я. – Давайте шукати головного.
6. ОСТАП ВИШНЯ І СУЧАСНІСТЬ
«У цьому роздiлi ми зiбрали докупи кiлька характерних зауважень нашого автора щодо рiзних явищ нашоi сучасности».
Ол. Полторацький
– Ну, знаете, тов. Европенко-Европацький, хоч, як правило, «iнфернальних фiлософiв генiталiй» i не притягають до карноi вiдповiдальности, але над Полторацьким слiд було б улаштувати громадський суд. Ви, очевидно, забули гумореску «Що краще», саме ту, в якiй О. Вишня «не керувався контрреволюцiйними мотивами». Забули? Так слухайте ii всю. Жодного слова з неi не викидаю:
«В «усмiшцi» «Що краще», – пише Полторацький, – наявне абсолютно фалшиве розумiння пролетарськоi держави, як приватного власника. Через цю усмiшку сiльському читачевi роз’яснюеться, що держава наша нiчим не вiдрiзняеться вiд держави капiталiстичноi. Ми не хочемо цим сказати, що Остапом Вишнею в цiй усмiшцi керували якiсь контрреволюцiйнi мотиви, ми просто хочемо проiлюструвати, як примiтивно сприймае наш автор першу-лiпшу напiвабстрактну категорiю, як от «держава».
– Нi, – сказав тов. Европенко-Европацький. – На цей раз давайте почнемо прямо з сучасности.
– Будь ласка, – сказав я й тут же розгорнув «монографiю». – Слухайте.
«Що краще: чи позичити, чи вернути? І всi в один голос: – Позичити! Нема, мовляв нiчого кращого, як позичити… А от уже, як повертати так: i нема, i нiколи. А найголовнiше: – забув! Я й забув, що я тобi винен. Або так: – Здоров! – Здоров! – Ой, я ж тобi винен! І, ти, бий його сила Божа! Ну, от нiби в головi дiрка, а воно оте «винен», узяло та в ту дiрку й випало… Почекай, будь ласка, в ту недiлю вiддам. А через два тижнi: Ой, я ж тобi винен! І т. д. i т. iн… Виходить, що позичати краще. Нi!.. Позичити легше, це правда. Але не краще… Краще повертати… Ну, подумайте самi. От ви кому-небудь виннi… Берете (грошi чи там щось iнше) i йдете. – Здрастуйте! – Здрастуйте! – А я вам борг принiс! – Невже? Сiдайте, пожалуста! І чого ви до нас не заходите… Одарко! Чи нема там чого перекусити?.. Ну, як воно?.. Як дiти? Бiгають? А я й кажу Одарцi… От, кажу, в Івана дiти… Такий хлопчина, такий хлопчина… – Е, в мене дiвчинка!.. Ну да… Я й кажу Одарцi. От, кажу, в Івана дiвчинка, от дiвчинка! – І так вам хороше… Так вас вiтають, так вас шанують… А прийдiть позичити… – Та нема. Та й невчасно ви зайшли. Та й дiтям скажiть, щоб за коровою дивились, бо вони у вас, хоч здоровi, а дурнi… Нi, таки – вiддавати краще…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ви гадаете, що це для того пишеться, щоб ви насiнньову позику повертали? Нiчого подiбного! Ви й самi вiддасте… Це я написав так собi, мiж iншим…»
Прочитали? Так в цiй «усмiшцi» «сiльському читачевi роз’яснюеться, що держава наша нiчим не вiдрiзняеться вiд держави капiталiстичноi? Саме до цiеi «усмiшки» вiдносяться (натяком) «якiсь контрреволюцiйнi мотиви»? І таку критику ви не називаете лiтературним шарлатанством? Полторацький мае нахабсто заявляти, що О. Вишня може «виправдовуватися тим, що все це жарти». Перед ким виправдовуватись? Перед вами, тов. Европенко-Европацький?
– «Ми, – пише «морфолог», – проаналiзували войовничий антикультурницький характер лiтературноi роботи Остапа Вишнi. Вiдомо, що iндустрiяльнi робiтники на численних вечiрках зустрiчали нашого автора смiхом, а проводили мовчанкою».
Так кiнчае свою монографiю Полторацький. Але й кiнчити вiн не змiг без кишеньковоi брехнi. Оплески, що ними зустрiчають i проводжають iндустрiяльнi робiтники О. Вишню – «iнфернальному фiлософовi генiталii», що й говорити, не до смаку.
Я змовк. Тов. Европенко-Европацький замислився.
– Ну, добре, – скрикнув вiн, – я й цей роздiл викреслюю. Але це ж не головне. Головне… – вiн кинувся до монографii, але роздiлiв i справдi вже не було: монографiя туманiла останньою сторiнкою. – Ігi-гi-гi! – вдарився в гiстерику тов. Европенко-Европацький i вискочив з кiмнати.
Я його не зупиняв. По сутi роздiл був не останнiй. Був ще роздiл про «репортаж» та й роздiл про «сучаснiсть» не ввесь я використав. І в цих роздiлах можна було найти чимало нових «морфологiчних» перлiв, але я все-таки тов. Европенка-Европацького не зупиняв. Скажу по щиростi: втомився я та й час був пiзнiй. Я пiшов до лiжка.
ЕПІЛОГ
Я – не критик, не теоретик i навiть не публiцист. Я – звичайнiсiнький собi читач. Читав я, звичайно, й твори Остапа Вишнi (хто не читав творiв Остапа Вишнi?). «Усмiшки» Остапа Вишнi я полюбив. Полюбив iх за те, що вони запашнi, за те, що вони нiжнi, за те, що вони жорстокi, за те, що вони смiшнi, за те, що вони глибокотрагiчнi, за те, що вони злободеннi, за те, що вони радянськi, за те, що вони близькi робiтничо-селянським масам, за те, що на них виховувалась i виховуеться наша письменницька молодь, за те, що цi усмiшки допомогли тисячам новiтнiх «чумазих» стати до активноi роботи на користь соцiалiстичного будiвництва, за те, що… за те що… i т. д., i т. п. Остап Вишня це не тiльки фейлетонiст, не тiльки гуморист, не тiльки письменник, не тiльки художник слова, – Остап Вишня – це перш за все громадянин Украiнськоi Соцiялiстичноi Радянськоi Республiки. Рiдко хто iз сучасних письменникiв так хутко й з таким запалом реагував на всi заходи комунiстичноi партii й радвлади, як реагував Остап Вишня. Звичайно, О. Вишня – не член комунiстичноi партii, звичайно, пiшов вiн з радвладою не з перших днiв ii, радвлади, iснування (хоч i йде за нею вже 10 рокiв), звичайно, до свого вступу до пролетарськоi лiтературноi органiзацii О. Вишня йшов шляхом попутництва, але не копирсатися в окремих помилках О. Вишнi мусить критика, не тим паче спекулювати на цих помилках, а заохочувати i саме справжньою радянською критикою нашого талановитого гумориста до дальшоi роботи. О. Вишня до цього часу паплюжив одноосiбне господарство i темряву, що ii породжено було в умовах такого господарювання. Будемо ж чекати вiд нього нових «усмiшок», що в них вiн вiдiб'е процеси доби соцiялiстичноi реконструкцii, що в них вiн ще яскравiш розповiсть масовому читачевi, як збанкрутувало iндивiдуальне господарство i якi чудовi перспективи перед господарством колективiзованим, якими дикунськими засобами бореться з радвладою озвiрiлий куркуль, що його зараз робiтничо-селянськi маси лiквiдують як клясу, якими бистрими темпами росте наше соцiялiстичне господарство i т. д., i т. п.
Але почекайте. Я сказав, як набринькуе про Вишню «лiва» балабайка, я й власнi своi погляди на творчiсть нашого письменника-гумориста теж не сховав. Що ж говорять про О. Вишню iншi критики?
– «Коли ходить про сатиру, то замiсть Гайного, Свiфта, Рабле, що, вiдкидаючи якусь iдею, нищили ii цiлу, з голови до п’ят, – знаходимо… Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрiбничок «лiтературного обивателя», як казав Щедрiн, «непреклонного облiчiтеля iсправнiковской неосновательности i городнического заблужденiя, протестанта проти «маленьких вад механiзму».
Хто це так критикуе Остапа Вишню? Це критикуе Остапа Вишню вiдомий украiнський нацiоналiст д-р Д. Донцов. Що ми бачимо в цiй критицi? Ми бачимо в цiй критицi вiдзеркалення чужого нам свiтогляду. Хоч фашисти й не можуть не визнати за Вишнею таланту, але прийняти його, як письменника сильного, вони нiяк не погоджуються. Чому не погоджуються? А тому не погоджуються, що О. Вишня, будучи радянським письменником, не вiдкидае iдеi соцiялiзму, не нищить цiеi iдеi, а, навпаки, допомагае iй i саме боротьбою «проти маленьких вад механiзму» нашоi соцiялiстичноi машини. Ця, себто донцовська, характеристика О. Вишнi, як бачите, цiлком збiгаеться з характеристикою Полторацького. Рiзниця тiльки та, що «морфолог» iде далi Донцова: не тiльки сили, але талановитости за Вишнею вiн не визнае.
– «О. Вишня дае лiтературнi шаржi – мавпуе здорово рiзних совiтських лiтераторiв та критикiв. Але вiд його дотепiв часто дхне чрезвичайкою».
А це хто так критикуе Остапа Вишню? Це так критикуе його якийсь «Киянин» в органi украiнського фашистiвського студентства «Украiнський студент», що виходив в Празi. Що ми бачимо в цiй критицi? В цiй критицi ми бачимо незадоволення з О. Вишнi. Контрреволюцiонерам дуже не подобаються «усмiшки» нашого радянського письменника-гумориста, бо вiд них, як заявляють вони, «дхне чрезвичайкою». І ця характеристика, як бачите, теж збiгаеться з характеристикою Полторацького.
А може покинемо емiгрантiв i перейдемо до критики радянськоi?
– «Перше явище – «Остап Вишня», над яким власно мало ще задумувався, а то i просто ще не думав сучасний украiнський критик»… «Традицiя «губанiвцiв» не раз позначаеться на гуморi Остапа Вишнi». Низькопробноi культури гумор О. Вишнi. О. Вишня – це криза нашого гумору». «Гудити О. Вишню з його «приемами» це значить гудити численного читача О. Вишнi i з його смаками, це значить фактично писати рецензiю на читача». «Ми констатуемо факт величезноi популярности й успiху серед читачiвськоi маси Вишневих «усмiшок». Цей факт примушуе нас сказати, що тiльки низький культурний рiвень або справжня «культура примiтивiзму» (хай даруе пан Донцов на плягiятi) може продукувати Вишневий гумор i живитися ним. Недалеке майбутне… несе забуття Остаповi Вишнi».
