– Яку?
– Ми просто повiдомили, що сталося, i просили надати данi.
– А ви не просили про докладнiшу iнформацiю з приводу чогось такого, що здалося вам особливо важливим?
– Я спитав про Стенджерсона.
– І бiльше нi про що? Чи немае тут, на вашу думку, якихось особливих обставин у життi Дреббера, якi необхiдно з’ясувати?
– Я спитав про все, що вважав за потрiбне, – ображеним тоном вiдказав Грегсон.
Шерлок Голмс усмiхнувся й хотiв було щось додати, як раптом перед нами виник Лестрейд, який залишався в кiмнатi, коли ми вийшли в передпокiй. Вiн самовдоволено потирав руки.
– Мiстере Грегсон, я тiльки-но зробив найважливiше вiдкриття! – оголосив вiн. – Якби я не здогадався ретельно оглянути стiни, ми нiчого не дiзналися б!
Очi маленького чоловiчка блищали, вiн, мабуть, ледь стримував радiсть вiд того, що перевершив свого колегу на одне очко.
– Прошу сюди, – сказав вiн метушливо, ведучи нас назад у кiмнату, де, здавалося, стало трохи свiтлiше пiсля того, як забрали ii страшного мешканця. – Ось, станьте сюди!
Вiн чиркнув сiрником об пiдошву черевика й пiднiс його до стiни.
– Погляньте! – переможно заявив детектив.
Я вже казав, що в багатьох мiсцях шпалери висiли клаптями. У цьому кутку вiд стiни вiдстав великий шматок, оголивши жовтий квадрат шорсткого тиньку. На нiй кров’ю було виведено:
Rache
– Бачили? – хвалькувато заявив Лестрейд, як конферансье, який представляе публiцi атракцiон. – Це найтемнiший куток, i нiкому не спало на гадку сюди глянути. Убивця – вiн або вона – написав це власною кров’ю. Дивiться, ось кров стекла зi стiни, i тут на пiдлозi е пляма. У будь-якому разi, самогубство виключаеться. А чому вбивця вибрав саме цей кут? Зараз поясню. Бачите недогарок на камiнi? Коли вiн горiв, цей кут був найсвiтлiший, а не найтемнiший.
– Ну, гаразд, ви помiтили напис, а як ви його розтлумачите? – зневажливим тоном спитав Грегсон.
– Як? А ось як. Вбивця – чоловiк чи жiнка – хотiв написати жiноче iм’я Рейчел, але не встиг докiнчити, мабуть, щось завадило. Згадаете моi слова: рано чи пiзно з’ясуеться, що ця справа пов’язана з жiнкою на iм’я Рейчел. Смiйтеся скiльки завгодно, мiстере Шерлок Голмс. Ви, звiсно, людина начитана та розумна, але, врештi-решт, i старий пес здатний на успiх!
– Даруйте, – сказав мiй приятель, розсердивши маленького чоловiчка своiм смiхом. – Певна рiч, честь цього вiдкриття належить вам, i напис, без сумнiву, зробив другий учасник нiчноi драми. Я не встиг iще оглянути кiмнату й з вашого дозволу зроблю це зараз.
Вiн вийняв iз кишенi рулетку, велику круглу лупу та безшумно закрокував кiмнатою, раз у раз зупиняючись або опускаючись на колiна; одного разу навiть лiг на пiдлогу. Голмс так захопився, що, здавалося, зовсiм забув про наше iснування – ми весь час чули то бурмотiння, то стогiн, то легкий присвист, то схвальнi та радiснi вигуки. Я витрiщився на нього, i менi мимоволi спало на гадку, що мiй товариш зараз схожий на чистокровного, добре видресируваного гончака, що нишпорить туди-сюди лiсом, скавулячи вiд нетерпiння, поки не натрапить на втрачений слiд. Хвилин двадцять, а то й бiльше, вiн продовжував своi пошуки, ретельно вимiрюючи вiдстань мiж якимись зовсiм непомiтними для мене слiдами, i, час вiд часу, так само незбагненно для мене, щось вимiрював рулеткою на стiнах. В одному мiсцi обережно зiбрав дрiбку сiрого пилу з пiдлоги й поклав у конверт. Нарештi став розглядати через лупу напис на стiнi, уважно дослiджуючи кожну лiтеру. Мабуть, Голмс був задоволений оглядом, бо сховав рулетку та лупу до кишенi.
– Кажуть, нiби генiй – це нескiнченна витривалiсть, – iз усмiшкою зауважив вiн. – Доволi невдале визначення, але до роботи детектива пасуе повнiстю.
Грегсон i Лестрейд спостерiгали за маневрами свого колеги-дилетанта з неприхованою цiкавiстю й не без зневаги. Либонь, вони не могли оцiнити те, що я вже почав усвiдомлювати: все, що робив Голмс, аж до незначних на перший погляд дрiбниць, слугувало якiйсь цiлком визначенiй i практичнiй метi.
– Ну, що скажете, сер? – спитали обое хором.
– Не хочу забирати у вас пальму першостi в розкриттi злочину, – видихнув мiй приятель, – i тому не дозволю собi нав’язувати поради. Ви обое так добре впоралися, що грiх було би втрутитися.
У його голосi звучав явний сарказм.
– Якщо ви повiдомите про хiд розслiдування, – продовжував приватний детектив, – я буду щасливий допомогти вам, якщо зможу. А поки що я хотiв би поспiлкуватися з констеблем, який знайшов труп. Будьте ласкавi назвати менi його iм’я й адресу.
Лестрейд глянув у нотатник.
– Джон Ренс, – поiнформував вiн. – Зараз вiн вiльний. Його адреса: Одлi-корт, 46, Кеннiнгтон-парк-гейт.
Голмс записав адресу.
– Ходiмо, докторе, – сказав вiн менi. – Ми негайно вирушимо до нього. А вам хочу дещо повiдомити, – звернувся вiн до детективiв, – можливо, це допоможе слiдству. Це, звiсно, вбивство, а вбивця – чоловiк. Зрiст у нього трохи бiльше шести футiв, вiн у розквiтi рокiв, ноги в нього дуже невеликi, як для такого зросту, взутий у важкi черевики з квадратними носаками й курить трихiнопольськi сигари[4 - Трихiнопольськi сигари – сорт сигар, якi виготовляли неподалiк мiста Тiруччiраппаллi в Пiвденнiй Індii.]. Вiн i його жертва приiхали сюди разом у чотириколiсному екiпажi, запряженому конем iз трьома старими й однiею новоi пiдковою на правому передньому копитi. Цiлком iмовiрно, що у вбивцi червоне обличчя й дуже довгi нiгтi на правiй руцi. Це, звiсно, дрiбницi, але вони можуть вам допомогти.
Лестрейд i Грегсон, недовiрливо всмiхаючись, перезирнулися.
– Якщо цього чоловiка вбили, то яким чином?
– Отрута, – коротко кинув Шерлок Голмс i попрямував до дверей. – І ось ще що, Лестрейде, – додав вiн, обернувшись. – Rache нiмецькою – «помста», тому не гайте часу на розшуки мiс Рейчел.
Випустивши цю парфянську стрiлу, вiн пiшов, а обидва суперники дивилися йому вслiд, роззявивши роти.
Роздiл IV
Що розповiв Джон Ренс
Ми вийшли з будинку номер три, Лористон-Гарденс, близько першоi години дня. Шерлок Голмс потягнув мене в найближчу телеграфну контору, звiдки надiслав якусь довгу телеграму. Потiм закликав кеб i велiв вiзнику iхати за адресою, яку нам дав Лестрейд.
– Найцiннiше – це свiдчення очевидцiв, – сказав менi Голмс. – Щиро кажучи, у мене склалося достатньо чiтке бачення цiеi справи, однак, треба дiзнатися все, що вдасться.
– Знаете, Голмсе, ви мене просто вражаете, – буркнув я. – Ви дуже впевнено описали подробицi злочину, але скажiть, невже ви в душi нiтрохи не сумнiваетеся, що все було саме так?
– Тут важко помилитися, – пояснив Голмс. – Перше, що я побачив, пiд’iхавши до будинку, були слiди кеба бiля самого узбiччя дороги. Зауважте, що до минулоi ночi дощу не було цiлий тиждень. Отже, кеб, який залишив двi глибокi колii, вочевидь, проiхав там цiеi ночi. Потiм я помiтив слiди кiнських копит, причому один вiдбиток був чiткiшим, нiж три iнших, а це означае, що пiдкова була нова. Кеб прибув пiсля того, як почався дощ, а вранцi, за словами Грегсона, нiхто не приiжджав, отже, цей кеб пiд’iхав вночi, i, певна рiч, саме вiн привiз туди тих двох.
– Усе це цiлком подiбне на правду, – погодився я, – але як ви вгадали зрiст убивцi?
– Та дуже просто: зрiст людини в дев’яти випадках з десяти можна визначити за шириною ii кроку. Це зовсiм не важко, але я не хочу втомлювати вас обчисленнями. Я вимiряв кроки вбивцi i на глинистiй дорiжцi, i на запилюженiй пiдлозi в кiмнатi. А потiм менi випала нагода перевiрити своi обчислення. Коли людина пише на стiнi, то iнстинктивно робить це на рiвнi своiх очей. Вiд пiдлоги до напису на стiнi – шiсть футiв. Одним словом, завдання для дiтей!
– А як дiзналися його вiк?
– Ну, навряд чи дiдуган може вiдразу перестрибнути чотири з половиною фути. А це якраз ширина калюжi на дорiжцi, яку вiн, судячи з усього, перескочив. Лакованi черевики обiйшли ii боком, а квадратнi носаки перестрибнули. Нiяких таемниць, як бачите. Просто я застосовую на практицi деякi правила спостережливостi дедуктивного мислення, якi вiдстоював у своiй статтi… Ну, що ще вам незрозумiло?
– Нiгтi та трихiнопольська сигара, – вiдповiв я.
– Напис на стiнi зроблено вказiвним пальцем, умоченим у кров. Я побачив крiзь лупу, що, виводячи букви, вбивця легко дряпав штукатурку, чого не сталося б, якби нiготь на пальцi був коротко пiдстриженим. Попiл, який я зiбрав iз пiдлоги, виявився темним i шаруватим – такий попiл залишаеться лише вiд трихiнопольських сигар. Я зумисне вивчав попiл вiд рiзних сортiв тютюну. Якщо хочете знати, я написав про це цiле дослiдження. Можу похизуватися, що з першого ж погляду визначу вам за попелом сорт сигари або тютюну. Мiж iншим, знання таких дрiбничок i вирiзняе вправного детектива вiд якихось там Грегсона та Лестрейда.
– Ну, а червоне обличчя? – не вгавав я.
– А це вже смiливiша гiпотеза, хоча не сумнiваюся, що й тут маю рацiю. Але про це поки що не питайте.
Я провiв рукою по чолi.
– У мене просто голова обертом, – зауважив я, – чим бiльше думаю про цей злочин, тим загадковiшим вiн стае. Як могли потрапити тi двое – якщо iх було двое – у порожнiй будинок? Куди подiвся кебмен, який iх привiз? Яким чином один мiг змусити iншого прийняти отруту? Звiдки взялася кров? Яку мету переслiдував убивця, якщо вiн навiть не пограбував свою жертву? Як потрапив туди жiночий перстень? А головне, навiщо другий чоловiк, перш нiж сховатися, написав нiмецьке слово Rache? Мушу зiзнатися, нiяк не зрозумiю, як пов’язати цi факти мiж собою.
Мiй супутник схвально всмiхнувся.
