Незабаром горобенят не стало: валялися тiльки однi головки та тулубцi…
– От тепер можна й герлигою, – каже Чiпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собi за ним. Та зложили горобенят укупу й почали перiщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят i слiду: валялося тiльки одно м’ясо та кишечки, перебитi, перемiшанi з землею.
– Ходiм ще драти, – каже Грицько, – там ще е.
– Ходiм, – згоджуеться Чiпка.
Та й побiгли до верб, один одного випереджаючи.
– А куди ви? – пiдвiвши голову, питае дiд. – Пiдiть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звiрюка не заняв…
Дiд знову лiг. Скоро й заснув.
Хлопцi побiгли…
…Швидко вони позавертали овець i, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще бiльше, нiж сам Грицько надрав. А далi – поскручувавши голови, били герлигами… помiсили чисто на гамуз!
Сонце дедалi все вище та вище пiдпливало. Перше ж так гарно сяло та грiло, а це вже стало пекти-палити, аж дiд прокинувся…
– Ач, як угрiло! – обiзвався вiн, пiдсуваючи свиту пiд вербу, в холодок. – Ану, ще понюхаемо та заграемо… Хлопцi, видно, десь горобцiв деруть…
Дiд понюхав.
– А-а… та й добра ж! – промовив, чхнув – i полiз у торбу за сопiлкою.
Вийняв сопiлку, послинив дiрочку, свиснув раз, удруге – i зачав «Вiвчарика». Гучно-гучно загула сопiлка на все поле, немов хто заспiвав жалiбно; аж ось замира, замира, – тiльки сопе… А це зразу, немов опiк хто, закричало, завищало – та й стихло… вдруге… втрете… i полився тяжкий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла униз голови, немов слухала того плачу тяжкого… От знову сопiлка замовкла. Трохи перегодя тихий регiт крiзь сльози стиха веселив поле; далi – дужче… дужче… сльози сохли… регiт замирав… понiсся веселий, танцюристий козачок…
– То дiд гра, – каже Чiпка. – Ходiм до його!
– Ходiм.
Побiгли.
– А, мабуть, час, хлопцi, й овець напувати! – зустрiчае iх дiд.
Хлопцi зiбрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сiрий вовк i потяг нишком ягнятко в дiброву… Отара схарапудилась, сипнула вбiк – аж Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чiпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в лiс… Чiпка з Лиском за ним. Дiд почув, що Лиско гавка на вовка, й собi надiйшов… Так де ж ти вовка в лiсi шукатимеш? Тiльки й того, що дiд похвалив Чiпку – за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко.
Вернулися з водопою. Пообiдали сухий хлiб з сiллю; дiд знову лiг спати; хлопцi бiгали завертати овець; Чiпка розказував, який йому вовк здався: «Здоровий, а легкодухий»; Грицько, не вважаючи на грiх, на баранi iздив, щоб тiльки дiд не бачив… Потiм того вони полуднали… Чiпка дiда про що-небудь розпитував; дiд розказував про всяку всячину, грав на сопiлцi… Так – аж поки сонце не повертало навзаходи. Тодi дiд завжди казав хлопцям: «Пора, хлопцi, додому вертати!»
Хлопцi збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царинi, стрiвали iх люди, й кожне своiх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопцi вертали по домiвках, а дiд запирався в землянцi до другого ранку.
V. Тайна – невтайна
Добре Чiпцi у дiда пiдпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби – по його лiтах i по його душi. Та не те, щоб i без користi. Дiд брав за лiто по п’ятаку од вiвцi. Шага давав на Чiпку та Грицька, та ще хлiба мiшкiв з п’ять, та ягнят двое або трое на рiк. Чого ще? На харч вiн собi заробляв, грошi йшли на одежу, ягнята – на прибуток.
– Слава тобi, Господи, що ти зглянувся на наше безталання! – дякуе Мотря Боговi. – А я вже не думала, щоб з його вийшли люди…
– Став розуму доходити, – одказуе Оришка, – сам побачив, що треба робити… І менi, старiй, довелося його хлiба з’iсти… спасибi Богу!
Отак радiють та Боговi не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднiв, нужди, горя… І в хатi в них стало чепурнiше, яснiше; i хлiб не такий чорний та сухий; i каша до борщу не вряди-годи; а часом i сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висiло та не бовталося старе гноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рiвненько; зверху полатана – не свiтить гнилою, дiрявою оселею; з-за хати хлiвець визирае, льох чорнiе… Уже завелась свиня з поросятком i овечат десяток. Уже пiд паску е свое поросятко й свое ягнятко, i паска – бiла… Достаткiв бiльше й достатки кращi.
А тут ще, пiсля смертi якогось бездiтного, далекого Мотриного родича, зосталося iм днiв на десять поля… Пiсля судiв та пересудiв, – пiсля двох мiшкiв пшеницi та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писаревi, одсудили Мотрi землю громадою…
– Не журись, Чiпко, – каже, радiючи, Мотря, – тепер буде свое жито, й своя пшениця, i просо, й ячмiнь, i гречка… Одберу мiсцину, картоплi насаджу, – на зиму буде!.. І к Рiздву загодуемо свиню… Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! Хай тепер нашi вороги смiються, нехай цураються, минають!
Аж помолодшала Мотря, весела стала.
Чи все ж то такi щасливi та яснi днi колихали Чiпку? Чи все ж то однi удачi та радощi складали його молоду силу, котра так i пробивалася з-пiд його гострого погляду, смiлого поступу?…
Ой нi! Життя – що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.
Першою такою колючкою в Чiпчинiм життi була смерть бабина. Йому тодi тiльки що сповнилось п’ятнадцять лiт. Баба вже була стара-стара, як молоко бiла, як сухар суха. Уже й лiтом з хати не вилазила, хiба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбi, складе своi сухi синi руки на колiнах та й грiеться проти сонця. А восени все жалiеться та жалiеться Мотрi:
– Оже, дочко, щось менi погано… Так погано, так погано! Чую, наче в мене всерединi щось застигае; руками й ногами зовсiм не володiю, не знаю, чи й е вони в мене… Мабуть, це вже моя за мною приходить…
Так казала Оришка звечора, а до свiта – й Богу душу оддала.
Лежить баба на столi в хатi. Хрест в руках, свiчка в головах… Та ж баба – тiльки очi заплющила, рот зцiпила… Прийшов пiп, дяк, зiйшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче. Чiпка не плаче… Йому тiльки чогось страшно, жалко… «Нема баби… – думае вiн. – Умерла баба… не буде бiльше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть? Хто знае?…»
Темна мара встала в Чiпчинiй думцi, як страшидло яке, холодне, непривiтне… Говори, дивись, – а тут… зуби зцiпило, язик одiбрало, очi заклепило… Кидають у землю, – темнота непривiтная, нiмота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось i черв’як плазуе – холодний та слизький, аж напинаеться, аж звиваеться, поспiшаючи до тiла…
«Ух!.. гидко… страшно!..» Чiпка здригнув. «І вiд кого се? – запитувала його злякана думка. – Кажуть, вiд Бога?… Смерть вiд Бога?… темна нiмота… черви… все вiд Бога?! Господи Боже! невже це треба?… І для лихого його багато, а то ж для доброго?… А баба така добра була, до всiх добра… І так каратися?… Чи для всiх воно однаково?… Де ж тодi правда?… Ой нi, нi! тут щось та не так, – тут щось друге, iнше…»
Задумався, загадався Чiпка… Зробився аж страшний, помарнiв, похнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очi – i нiчого не бачить; клич його – не чуе… Аж занепав. Уночi схопиться – одягаеться, озуваеться…
– Чiпко! куди ти? – пита здивована мати.
– Га-а?
– Куди ти?
– Баба кличе… пiду до баби…
– Та Господь з тобою! Баби немае – умерла…
– А що ж ото?… слухайте!.. – Та й наставить ухо, – слухае… – О-о-о-о! «Чiпко!.. Чi-iп-ко!..» Чуете?… – Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..
Хапаеться, чоботи набувае, рядном напинаеться…
– Господь з тобою! куди ти? – хрестить i перейма його Мотря.
Почне його умовляти; роздягае його, роззувае… То вiн трохи й утишиться, сяде на лавi.
– Ляж, сину.
Чiпка поворухнеться, посунеться трохи – сидить… Трохи згодом затiпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкi заводи плачу…
– Чого ти, сину, плачеш?
