– Нiчого… – нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.
Сумно стало в хатi, як у льоху… Чiпка сидiв на лавi, ноги звiсив, голову спустив трохи не до колiн… Якби його так намалювати, – сказали б: то не чоловiк сидить, то – сам сум! Мотря, дивлячись на його та згадавши давне, тихо плакала…
– Нi! Недобре зробив батько, – глухо якось, з протягом, почав Чiпка… – Нi… негаразд!.. Чому вiн iх не вирiзав, не випалив?…
– Кого, сину?
– Панiв! – одказав твердо Чiпка.
– Що це ти, сину, кажеш? Хай iм Господь за те оддячить, а не люди!
Чiпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хатi пiд темний вечiр; тихо слався по долiвцi, по стелi, по бiлих стiнах та давив, як обценьками, серце i в матерi i в сина.
Вiн сидiв зажурений, нiмий, як стiна. В його думцi, перед його очима, носився чорним вороном батько…
«Бiдний мiй тату! – думав вiн. – Не знав ти долi вiд самого малку – може, аж до смертi… Ганяла вона тебе з одного краю свiта на другий, од панського двору до Дону, од Дону – до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?… Чи тлiе пiд землею твое наболiлее тiло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у боi?… І загребли твоi костi з кiнськими кiстками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нiкому вона не скаже, не повiда, що пiд нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на iнший край свiта, ти думаеш-гадаеш, не досипляючи ночей, про матiр: як вона тут, бiдолашна, повертаеться, що з нею виробляють люди… Ой, Боже наш, Боже! Ти – всесвiтнiй царю: ти все бачиш, все знаеш… ти один наглядаеш над землею i маеш волю над нею… Чому ж ти не скараеш злого – хай не карае доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своiм гнiвом праведним?… Нi… ти мовчиш… мовчиш, як глупа нiч… До тебе не доходить плач наш… нашi сльози… Їх заступили од тебе вороги нашi… Ти не скараеш iх… нi?!.»
Знемiгся Чiпка. Як колода, повалився на лаву, та тiльки стогнав. Силу його пiд’iхала важка, несподiвана туга; думки помутилися, куйовдились у головi без порядку, як завiрюха зимою… Не пам’ятав вiн, що думав; не почував, як тяжко стогнав…
– Чого ти стогнеш, сину? – питае журливо Мотря.
Мовчить Чiпка.
– Чи ти нездужаеш?
Мовчить.
– Ти спиш, сину?
Мовчить.
Дощ давно вже перестав; хмари розiйшлися; виплив ясний мiсяць, заглядав у вiкна, а на долiвцi й по стiнах розмальовував чуднi якiсь виводи-узори. Мотря тихенько пiдвелась, пiдiйшла крадькома до лави, де спав Чiпка, заглядае в його блiде лице. Очi йому вiд знемоги закрилися, зуби зцiпленi, вид – страшний, грiзний. У матерi аж серце боляче повернулося од того виду страшного…
– Хай тебе крие Мати Божа вiд усього лихого, – шепче вона. – Спи, сину, може, переспиш.
Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрiмати.
Тепер Чiпку не напала пропасниця, тiльки помарнiв на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!
Сяк-так добув Чiпка пiдпасачем до осенi. Восени почали з дiда правити грошi. Дiд не давав, бо десяти карбованцiв не було, а п’яти не прийняли. Потягли дiда, як до рiзницi вола, до пана Польського у двiр… На Чiпку налягла ще гiрша журба, ще мiцнiше сповивав його смуток. То, було, хоч з дiдом одведе душу, розважиться, а тепер – дiда нема… i в двiр не пускають!
VI. Дознався
Лягла зима. Вийшов Чiпка за царину, ходить коло землянки, голову повiсивши. Дiдова оселя снiгом прикрита; мороз малi вiконця позамуровував; дверi замело, забило. Розгрiб Чiпка ногами снiг, одкинув трохи, одхилив дверi, увiйшов у землянку. Пусто та холодно! «Нема дiда, – думае Чiпка, – i землянка, така ще недавно привiтна, тепла, стала холодною та неодрадною… От що робить сильний з немiчним! Пани – з крiпаками… Вони й з моiм батьком таке виробляли… одiбрали його вiд мене… я його не знаю, не бачив… покрили мою голову соромом, докорами… Проклятi!»
Вертае Чiпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляеться, прислухаеться. Там люди сновигають; там чоловiки бiдкаються своiм убожеством та лютими морозами; там молодицi сваряться через тин… Коло шинку крiпакiв цiла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спiрка, змагання…
Однi викрикують:
– Що вони нас дурять?… що вони над нами знущаються? Ще якiсь два роки видумали?… ще трохи?!
– А видно, ще трохи, – одказують другi. – Так вони, бач, намовились, щоб не зразу своi панськi руки покаляти…
– Кат iх бери, з iх руками! – озиваються третi. – Вони звикли чужими жар загрiбати…
– Еге ж… А тепер прийшлося своiми, так вони: хоч ще два роки!
– Так-то, видно, iм нашi руки подобались, – зарiшае сивоголовий дiд.
– Ну, стривай! – кричить знову хтось з гарячiших, – тiльки дiйде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, – знатимуть вони! Вiн iх зараз у крiпаки поверне, а нас панами поробить…
– Це тодi буде, як на долонi волосся виросте, – охолоджуе неймовiрний.
– Чого волосся виросте? – кричить гарячий. – Скаже цар: будьте панами… ну, i будемо!
– Оттодi-то буде!! – глузуе неймовiрний.
– Авжеж… не те, що тепер!
– Я б свого зараз, як бовкуна запрiг у санчата – та по дрова… а то тепер у хатi така холоднеча, що аж вовки виють, – каже хтось з гурту.
– Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було… – загомонiв гурт.
– То чи не пiдемо грiться до Гальки?
– Ходiм, ходiм! – одказало разом кiлька голосiв.
Юрба посунула в шинок. Чiпка пiшов додому, повiсивши голову, про все, що чув, роздумуючи… Прокльони клекотали в його серцi, пекли його, мучили.
На весну радиться Чiпка з матiр’ю:
– Що, мамо, робити? дiд у неволi… чи не взятись менi з ким овець пасти?
– Знаеш, сину, яка моя рада? – каже мати. – Ось покинь ти своi вiвцi, не вiк же iх тобi пасти… Приймайся краще коло землi. Не все ж чужим та чужим ii робити. Може, як-небудь розгорюемось на скотинку: свiй хлiб буде. Сам хазяiном станеш… А на осiнь, як Бог приведе дiждати, треба й об чому iншому подумати. Я вже стара, нiкчемна стала… хто в хатi порядок дасть? Слава тобi Господи, й ти вже немалий… Другi твоiх лiт дiтей мають…
Та не слуха Чiпка материноi ради. Степ, привiлля, – от що йому сниться! «Я зрiс, викохався коло овець… коло них i посивiю», – дума вiн.
На другий день пiшов радитись з громадою.
Не прийняла його послуги громада. «Молодий ще, ненадежний… Нам треба вiвчаря старого, щоб овець не порозгублював». – Так одказали Чiпцi хазяйськi голови й наставили вiвчарем якогось дiда з другого села.
Тяжко образила Чiпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?… І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою… Скрiзь однаково…»
Вернувся вiн додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.
Закипiла в Чiпки у руках робота. Найняв плуг, волiв, зорав поле, засiяв, заборонив; зiйшло – як щiтка! У косовицю став за косаря – викосив дванадцять копиць сiна. Є чим овечок узиму годувати. Настали жнива – мiсячноi ночi жне. Розгорювався десь на десять рублiв; купив у заiжджого цигана стару кобилу; звозив хлiб, поставив у току: отакi скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чiпка до хазяйства такий удатний! А Чiпка, дивись, уже й хлiб вимолотив, сама солома стоiть – завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чiпка бiльшу половину соломи, кiлька мiшкiв хлiба та восени купив корову на ярмарку.
