Радiе Мотря. Коло тiеi корови, як коло дитини, ходить. Ось i телятко знайшлося. І молоко свое, i сир, i маслечко. Чого ще? Є для себе, е й для людей. Продае Мотря молоко глечичок по глечику, складае копiйку до копiечки. Настягалася рублiв на кiлька грошей та к Рiздву справила Чiпцi парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрi юхтовi. Дякуе Боговi, що з Чiпки вийшли люди…
Ось знову весна-красна. Чiпка так i припадае до хазяйства. Рано встае, пiзно лягае, – та все в полi та в полi. Хоч не дуже радiе, та й не журиться: за роботою нiколи. Сам на себе, на свою працю всю надiю покладае. Припадае до того поля, наче закохався в його… Не тiльки в будень – i в свято…
– Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у недiлю не посидиш дома? – питае Мотря. – Чи ти, бува, не наглядiв чого там?
– Еге ж, наглядiв, – смiеться Чiпка, – там така перепеличка!
– Ти б собi пошукав, сину, хазяйки, а менi – помочi…
Чiпка нiчого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.
Недiля. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, – тiльки десь сонце заховалося, небо сiрими хмарами обмазалось. Стали благовiстить до церкви. Чiпка убрався, пiшов з матiр’ю. Вернулися з церкви, пообiдали. Напоiв Чiпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить вiн по двору, нудиться. «Хiба пiти? – дума. – Пiду… ii не побачу, – на поле налюбуюся…»
Знявся й пiшов. Перехопивсь через мiсток, доходить до луки. Коли чуе – знову той самий голос… Вiн увесь затрусився, а серце – отак заходило!
– Нi, постривай… тепер не так! – прошептав вiн, – тепер незчуешся, звiдкiля й лихо складеться!.. – Постояв ще трохи, послухав та присiв у борозну й тихо, як той злодiй, порачкував на голос.
Дiвчина сидiла на обнiжку, на зеленiй травi, та плела вiнок з ромену, сокирок, трав’янок i других польових квiток, що тут же недалеко на луцi розстилались чудовим цвiтним килимом, напували пахощами обвiтря. Вона сидiла спиною до того мiсця, звiдкiля пiдкрався Чiпка. Кругом неi обсипано було квiтками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колiнах. Дiвчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квiточку по квiточцi, пiдбирала один колiр до другого, сплiтала докупи, перев’язуючи гнучкими петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всi ii думки: дiвчина стиха спiвала…
Тихенький подихав вiтер, шевелив ii невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстоi та довгоi коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, й розносив по полю журливу пiсню… По сумному голосу, по задуманому личку можна було помiтити, що дiвчина не жила без лиха…
– Здорова була! – гукнув iй на саме ухо Чiпка, скравшись з-за спини.
Дiвчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утiкати, та, висипавши на землю квiтки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками гарбати й кидати назад у фартушину польове добро.
– А куди ти тепереньки втечеш вiд мене? – пита ii Чiпка.
– Я й тiкати не буду… – перевiвши дух, одмовила вона та й пiдвела на його своi оксамитнi очi. – О-ох… та й злякав же ти мене… хай тобi!
Од iскристого погляду, од ii голосу, свiжого та дзвiнкого, так i звився Чiпка. «А хороша ж яка!.. а люба та мила!..» – промелькнуло у його в думцi. Вiн стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, пiдбирала квiтки. Вiн осмiлився – сiв поруч з нею.
– Що це буде? – обiзвався перший, показуючи на недоплетений вiнок.
– Хiба не бачиш? – вiнок! – аж скрикнула.
Знову замовкли обое. Вiн схилився бiля неi трохи на лiкоть та скоса поглядав на ii личко, що вiд такоi несподiваноi тривоги зашарiлось, здаеться – пашiло полум’ям. Вона пiдбирала квiтки та зв’язувала в невеличкi пучечки одномасних кольорiв. Навкруги тихо, гарно, зелено; тiльки буйнi жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квiток пахощi разом з повiтрям втягались грудьми – i легко й мило було дихати…
– Се твое поле? – трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чiпки, не одриваючи очей вiд вiнка.
– Мое.
– І хлiб твiй?
– Мiй.
– І то, пiд гаем, твое?
– Мое.
– А я ту мiсцину найдужче люблю… Бач, якi на нiй гарнi квiтки ростуть.
Чiпка не потрапив, що iй одмовити, – та замiсть того уставивсь на неi очима. Розмова перервалася. Хвилина… двi… Чiпка не спускае з неi очей.
– Чого ти дивишся на мене? – обiзвалася вона, скинувши на його погляд. – Дивись, яку моду вигадав… мов з’iсти хоче…
Чiпка не одривае очей. Так йому мило дивитися на неi!
– Не дивись! – скрикнула вона та й затулила йому очi своею рукою.
Чiпка – сам не свiй… так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своею бiленькою, пухкенькою рукою… Здаеться, якби можна, так би й гамкнув за мiзинчик-пальчик, що свiтився навпроти свiта, як рожева квiтка… Вона в одну мить прийняла руку. Вiн знову, осмiхаючись, уп’яв своi очi.
– Не дивись! чуеш?… а то повернуся! – Та взяла справдi й повернулась до його спиною.
Чiпка, як мала дитина, перелiз на другий бiк, – та все-таки заглядав в вiчi.
– А-а-а, осоружний… причепа! не дивись, кажу! не дивись! – Та давай його вiнком по головi й по виду бити.
«Бий, – думае Чiпка, – бий дужче… бий хоч цiлий вiк так, тiльки не прогонь вiд себе… Менi так любо та мило з тобою!»
Вона трiпала об його вiнок, а вiн тiльки осмiхався… Вiнок швидко розсипався; головки од квiток поодлiтали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:
– Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! – Та, згорнувши попiд лiктями своi бiлi руки, – сама вже послала йому бiсики очима…
Чiпка не видержав. Як кiт на мишу, – так вiн кинувся на неi; мiцно-мiцно здавив ii цупкими руками, влiпивши в щоку такий поцiлунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усiеi мочi.
– Пу-у-сти… пу-у-сти-и! – закричала дiвчина, пручаючись. Вiн ii ще мiцнiше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду…
Тодi вiн випустив.
– Ну, та й удрала ж, – аж закрутило в носi! – каже вiн, скривившись.
– А чого ж ти лiзеш, безстиднику? Рад, що саму дiвчину застукав на полi, то вже й лiзе!.. – каже вона. А в самоi очi – так i смiються, так i грають!
– Дурна ти… хiба що?
– Як що? Он, послинив… ве-е! – та й стала витирати рукавом щоку.
– Не одкусив же, – смiеться Чiпка.
– Ото б добре, якби одкусив… Тодi б я тобi очi видрала.
– Якби подужала.
– Тодi б побачив…
Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а вiн – на неi. Повiнув вiтрець; розiрвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-пiд неi виплило в своiй пишнiй красi й обдало iх хвилями блискучого свiту, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотiли, пiднiмаючи догори своi похиленi колоски.
Дiвчина прямо глянула Чiпцi в вiчi; якраз стрiлася з його очима та, спустивши вниз довгi й густi вii, запитала:
