Мовчить Чiпка, плаче.
Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч вiн одужав, а з лiтами убирався в силу, – та вже нiколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку – котру вiн нiяк не мiг розгадати… Вiн все хмурнiшав та хмурнiшав…
Не вспiло одно гаразд забутися – друга приключка приключилася, котра обiзвалась на всiм останнiм життi Чiпчинiм.
Чiпцi минуло сiмнадцять лiт. Того самого року вiковiчнi крiпацькi кайдани розбилися… Стояла рання весняна пора надворi. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвiчуючи червоним свiтом…
– Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, – каже дiд Улас, дивлячись на небо, – коли б ще дощу не було!..
Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одiгнати, як почали хмари з усiх бокiв стягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ – дрiбний-дрiбний та густий, мов крiзь сито… Спершу вiвцi наче зрадiли – розкотилися по толоцi, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далi – як став дощ допiкати – збилися докупи, посхиляли голови мiж ноги, та так цiлий день i простояли. Гнати додому нiяк не можна: що з ними дома робити? А дощ – одно пере, одно пере… Не зосталося на наших вiвчарях нi рубця сухого, а вiн i не думае переставати.
Посiдали вони всi три пiд вербою. Сидять – пережидають дощ. Лиско й собi звився коло них бубликом. Сумнi усi.
– Так оце, дiду, й вам воля прийшла? – питае Чiпка дiда, щоб хоч словом розважитись.
– Кому воля, а кому неволя! – сумно одмовля дiд.
– Як саме?
– Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало слiз та кровi точили… хай ще два роки поточать!.. Ох, Боже, Боже! коли твiй суд правий настане?…
– Та вам же все рiвно, дiду: ви давно вже вiльнi, – примовивсь Грицько.
– Вiльнi?… Були вiльнi, поки волi не було… Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в ротi не стало… Тодi й з двору – геть на виступцi! Не переводь даремно панського хлiба!.. Спасибi, люди добрi зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собацi пiд тином, – Христа ради руку простягати… А от тепер знову завадило: плати десять карбованцiв на рiк!.. За вiщо?… з чого?… Ти, кажуть, громадську отару пасеш, – рублiв з пiвсотнi виробляеш… Яких? де? Я – старець, нищий… Спасибi, люди змилосердились… Так – нi! І те iм оддай… а сам з голоду пропади… Проклятi! i суду на вас немае, й права!.. – гiрко закiнчив дiд.
У Чiпки аж мороз подрав по спинi: вiн нiколи не чув такого дiдового голосу… Думка його закаламутилась, завихорилась; кров прилила в голову; вiн мовчав, боявся словом перервати дiдове горе… Вiн сам не знав такого, а почував з дiдовоi мови, що воно тяжке-тяжке…
Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душi важко, на серцi сумно – аж мов нудно… Так бувае тодi, як серцем чуеш якесь лихо, а назвати його не вмiеш. Хвилини тодi здаються за часи, часи – за днi, днi – за роки… Черв’як швидше плазуе, нiж такi хвилини… І хочеться вперед заглянути, подивитись – що з того буде, i страх обiймае, аж волосся на головi пiдiймаеться, серце каменiе…
Дiд знову забалакав, наче сам до себе: «Ще мало людей забили, на той свiт позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов iх земля проглинула?… А з живих – трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця… Що ж з мене вiзьмеш?!. Я людям служу, громадi служу – за хлiб, за спасибi… от що! Ну, берiть знову у двiр, лежатиму та даремно хлiб iстиму, та й годi… Берiть?… Легко сказати – берiть! А степ?… а вiвцi?… Я привик до цього, як до рiдного… Прощайте?! Щоб ви з своею силою попрощалися!.. Вiвця для мене – все одно, що людина: i iсть, i п’е, i болiе… тiльки не скаже нiчого, не вимовить!.. Хiба я не бачу, хiба я не знаю, як iм оцей дощ дозоля?… Менi вiн не так дозоля: я вже стара собака, натерпiвся всього… А он – ягня? Зiгнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу… Я б тебе коло свого серця обiгрiв, як дитину… Та не обiгрiю! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити… Йому ще трохи… Ще, бач… ще…»
Дiд не змiг далi говорити… Двi гарячi сльози викотилось з його старих жовтих очей i розлилося по карбованому старiстю та негодами виду.
Грицько сидiв, рота роззявивши, – сам не знав, що йому казати…
Чiпка пильно дивився на дiда – очей не спускав… Лице аж пополотнiло; поза спиною мурав’я лазила; верхню губу мишка тiпала, а очi сухi-сухi – горiли, налитi сльозами пополам з кров’ю.
– Хто? хто?! – затинаючись, скрикнув вiн. – Хто одбере в нас дiда?… Нi!.. Ми дiда не дамо, поки нас не вкладе!
Дiд глянув i стрiвся очима з палкими Чiпчиними.
– Пан однiме. Чiпко!.. Вiн одбере, мiй сину!.. У двiр пiду – старого недовгого вiку коротати в неволi… покину вас… Усе покину: степ, овець… Лиска-сердегу…
– Не одбере вiн… нi! Хай тiльки одбере… Я йому такого пущу пiвня!! – грiзно каже Чiпка.
Дiд аж не стямився.
– Що це ти кажеш, сину? Чи ти маеш Бога в животi, а царя в головi?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другi погорять…
Йому ж тiльки шкоди наробиш, вiн собi швидко знов вибудуеться; а то – убогi погорять, що, може, тiльки й щастя, що свiй захист е… Оханись, Господь з тобою!
Ще сумнiше, ще важче стало. Дощ, як iз вiдра, линув. Кожен поворухнувся й на самi очi насовував кобеняка.
Лиско ближче пiдсунувся до дiда; лiг у самих його нiг. Дiд мотнув головою: «А той же батько! як двi каплi води…» – промовив уголос.
– Хто? – поспитав Грицько.
– Отой! – дiд указав на Чiпку.
– Хiба ви знали батька? – пита понуро Чiпка.
– Чому ж не знати, коли ми з одного двору.
– Хiба мiй батько панський був? Адже вiн – москаль! – каже, здивувавшись, Чiпка.
– То що, що москаль… Хiба москалi родяться москалями?… Тобi ще, видно, нiхто не розказував за його…
– Нi.
– Ото ж то й е! Люди ще й досi не забули…
– А що ж там? – пита Чiпка, насторочивши уха й не зводячи очей з дiда.
– Гм… бач! – Дiд вийняв луб’яну табатирку, понюхав табаки.
– Розкажiть, дiду! – пристае Чiпка.
– Добре. Коли нiхто не розказував, то я тобi розкажу… Давня то рiч, – зачав дiд. – Менi було тодi лiт з двадцять, як привели твого батька в горницi лакеем до панича… Розказували, що твоiй бабi старий пан хотiв ласку зробити, та взяв та й приставив до свого сина твого батька… Вiн був собi якийсь малий, пуздракуватий, болiзний… та шкодливий такий, як кiт! За паничем ходить – не ходить, слухать – не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув… А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пицi… так паненятi носа й розтовк! Прибiгла на крик панi; увiйшов сам пан… «На стайню його!..» Узяли його лакеi на стайню, та так оджарили, що нi лягти, нi сiсти… Тодi йому вже нiкому було й пожалiтися: батько у винницi в казанi скипiв, – упав якось у казан, – а мати з холери вмерла… Ото, як одшкварили його, – то вже вiн нiколи не бився, – тiльки пустився на хитрощi. Усе дурить панича та видурюе з рук усячину… аж поки його й за це не вибили! Як провчили, вiн хотiв утопитись, та люди не допустили… А пан знову вибив, щоб не топив крiпацькоi душi, бо за неi треба подушне платити! Так вiн ото, як мандрував Шамрай, – таки з двору кучер, – то й вiн за ним потяг аж у Донщину. Тамечки вирiс, оженився й оселився… Та лихий його попутав провiдати про Хруща, козачого сина, що одних з ним лiт, поплентався на Дiн до дядькiв, – та там би то, кажуть, i вмер… Та не так про Хруща, як про рiдну сторону… Як згадае ii, здаеться, зараз би таки знявся та й полетiв, коли б не неволя… А тут, як на те, пiдскочив Хрущ. От вiн роздобув десь Хрущiв пашпорт та покинув жiнку, дiтей i оселю – приплiвся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вiльний… А може, вiн думав худобу Хрущеву посiсти, та добрi люди до його ще по шматках рознесли… Так вiн став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоею матiр’ю. Лiт зо двое, може, пожив, – та й знову потяг на Дiн до першоi жiнки. Отам його й злапали! Привели сюди… суди та пересуди… Хто вiн такий?… Що це вiн зробив?… Та, кажуть, наш таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаете, менi його не треба! Так до його дуже не чiплялись, а в перший прийом i завдали в москалi… Бач! Он вiн який москаль! Знаеш тепер?!
Чiпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи… Незчувся, коли й вечорiти стало… Дiд удвох з Грицьком i отару заняли.
– Ану, рушай! додому час! – гукнув дiд уже з шляху.
Чiпка глянув на дiда, пiдвiвсь i поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадiв… Голову на груди звiсив, очi в землю потупив… Нiчого не чув, не бачив… Не знав, коли й у село прийшов, як i додому достався… Очумався уже в хатi…
– Так отакий мiй батько був, мамо?
– Який?
Чiпка почав розказувати…
– Такий же…
– Чому ж ви менi давно цього не казали?
– То що б було, сину?
Замовк Чiпка. Щось думав…
