Як тiльки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тодi iх не труднацiя була купити: козаки, почувши за кубанськi пустошi, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повiтками, погребом, колодязем. За все те щось пiвтори сотнi, чи що.
Купивши грунт, почув себе Грицько зараз iншим, немов на аршин вирiс, на корх потовщав. І люди заговорили в селi: «От парубок! от хазяiн!» Батьки та матерi гострили на його зуби, як на корисного жениха, особливо убогшi. Та Грицько тепер зовсiм iншими очима дивився на людей: до багачiв горнувся, а на голоту дивився згорда.
Мiж парубками вiн поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або пiти куди на вечорницi, вiн зараз пускав iм ману в вiчi. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаете?… Ось як я був… отам i там!.. Та iнодi почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рiдне село по бiлету. Хлопцi слухають, уха розвiшавши, роти пороззявлявши. А вiн – таке плете, що й на голову не налiзе! Правда, дiвчата, постерiгши вiдразу такi баляси, по своiй жартiвливiй натурi, часом i геть-то смiялися з його, пришивали квiтки йому прилюдно; а проте на самотi кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата е, огород е, та й грошенята, мабуть, водяться… не треба б на перший раз дуже й працювати… От би добре!»
Оже Грицько, хвастаючи своею бувалiстю, пишаючись своiми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жiнчине, щоб вийшло одно та велике! Отак помiркувавши сам з собою, – засилае вiн старостiв до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилае в дорогу паровиць по десять за сiллю та за рибою. Так же й Лоза Грицьковоi натури. Вiн думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вiвцями бiгав.
– Ще моя дочка небагато хлiба переiла, сидячи дома, – одказав Лоза старостам.
Це трохи збило пиху Грицьковi, осадило його наниз. Вiн притих, присмирiв, навiть зайшов якось раз до Чiпки, котрим став був гордувати, – та не застав дома.
Оселився Грицько на зиму в чужiй сiм’i, в котроi купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданiй хатi. Пристав у сусiди, хоч i в своiй хатi, та й почав роздумувати: яку собi жiнку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива… Довго вiн мiркував собi, перебирав у думцi всiх дiвчат на селi, – та сам незчувся, як i коли закохався в сусiдчину наймичку – веселу, моторну й робочу дiвчину, хоч i невелику красулю.
Христя – так ii звали – зосталася малою пiсля батька-матерi. Родичi, що можна було, рознесли; осталося тiльки днiв на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як пiднялась на ноги, бачить: скiльки не роби на дядька, нiчого собi не придбаеш. Так вона кинула дядька, а сама пiшла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицьковоi хати, наняла Христю. Зажила вона в Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалiсна. Вона жила великою сiм’ею – з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоiти. Христя – молода, весела, щебетуха, працьовита дiвчина – дядина ще змалку не давала ногам та рукам ii одпочивку, призвичаiла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка – хазяйку. Збоку дивлячись – Христя не наймичка, а дочка рiдна.
Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошоi вроди дiвчина, якось ненароком запала Грицьковi в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жiнкою; годi думати про якусь незвичайну красу, – давай лицятися та женихатися з Христею… Недовго й тяглися ii любощi: пiсля Водохрестя заслав Грицько старостiв до Христi, а через тиждень нашi молодi й побралися.
На весну одiбрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку бикiв та корiвчину за останнi грошi, якi заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як i вiн, небагатим козаком-сусiдом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд – так, як i люди.
З жiнкою Грицько жив мирно, люб’язно: нi лайки, нi сварки не чула iх простора, весела хата. В буднi – обое вони працювали; в свято – ходили вкупi до церкви; по обiдi – спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали… І стали вони мiж людьми поважними хазяiнами, чесними, робочими людьми, добрими сусiдами, навдивовижу парою…
– От з кого берiть, дiтки, примiр, як у миру жити! – не одна, не двi матiрки радили своiм дочкам з зятями або синам з невiстками, – з Грицька та Христi… Вiн зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скiльки надбали! Чесно вони й поживуть його… у миру та в ладу, як брат з сестрою… нiхто з них i не замутить… Одна в них думка, одна рада… Отак, дiтки, треба на свiтi жити!
Частина друга
VIII. Сiчовик
Велике село Пiски. Розкинулось, розляглося i вздовж, i вшир, i впоперек на рiвнiй низинi, в балцi, а перед самим селом, мов хто борошна насипав – бiлого пiску серед чорноi землi. Так, наче хто бiлий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоiть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бiк i вросла в землю. Не тiльки покрiвля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокiм згiрку, величезний палац свiтить дверима-вiкнами… І палац уже, видно, давнiй та ще й запущений. Стiни пооблупуванi – де-где вивалюеться цегла; покрiвля поржавiла; у вiкнах шибок не долiчишся. Мабуть, нiхто не живе в тому палацi, бо й двiр нерозчищений – зарiс густою муравою. Тiльки двi протоптанi узенькi стежечки тягнуться через увесь двiр до двох невеличких будинкiв – по один i по другий бiк палацу. Все те осунулось, опустилося… Так виглядали Пiски перед волею.
А лiт за пiвтори сотнi не тiльки цього палацу, а й самих Пiсок i слiду не було. Там стояло невеличке сiльце, або краще – невеличкi хутiрцi розсипались по балцi, як стоги сiна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п’ять, а то все – землянки при самiй землi, як могилки, повiддималися. Тiльки один димар нагадував, що то не берлога звiряча, а людська оселя, що берегла людей од звiра i од лихоi години. Землянка була з присiнок, схожих на рiв, та з хати – льоху. У хатi була пiч, де можна зварити iсти та погрiтися; одним одно вiконечко – мале, як оддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко вiд землянки стояли кружком верби, мов зачарованi дiвчата, а посерединi чорнiла яма, обставлена очеретом. То – копанка для води. Огорожi – нiякоi. То тепер тiльки стали городи обгороджувати, а тодi – нiхто цього i в думцi не мав. Зайвоi землi лежало неозорно перед тобою й за тобою… Приходь, заори, скiльки хоч, – нiхто тобi й слова не скаже. Хiба тiльки сусiднiй пан полковник або сотник подумае: «Ловись, мов, рибко, мала й велика!» Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собi в затишку плодиться, прибувае, виростае… Серед пустих степiв красуються, як квiтники, веселi хутори, присiлки, села; де-где вже посеред села, й церква бiлiе, – ще здалека горить хрест на сонцi…
Так уродилося багато сiл i хуторiв кругом Гетьманського. Де був колись бiр – стало велике село Бiрки; серед ярiв та байракiв, мов з землi виросли. Байраки – малi й великi; там, де колись на лощинi вовки вили та лисицi нори рили, – красуеться село Вовча Долина. Тодi заснувалися й Пiски.
Отже, як не давно Пiски настали, що вже почала вивiтрюватись i людська пам’ять про iх настання, та людська пам’ять не сховала того: коли i як оселився в них захожий сiчовик Мирiн Гудзь. Заховала тiльки людська спомка, що цей Мирiн був уже немолодий чоловiк, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що вiн ще довго пiсля того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю – воювання. «Воював, – казав вiн, – з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму – з звiром!» І дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля – скiльки оком взглянеш… Немае день, немае два, iнодi й на третiй не видно. А там – глянь! i несе шкур п’ять або шiсть вовчих.
Отак Мирiн доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набiг на свого звiра, що й його звоював. І нiхто другий звiр той, як Марина Зайцiвна, з пiщанських-таки хуторiв козача дочка.
Йшов якось раз Мирiн з полювання додому. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а ще як огнем пекло. Вiтер подихав гарячий-гарячий… «Доходжу я, – каже Мирiн, – до Зайцевого хутора – виморений, змочений потом. Пити – аж душа горить. Коли – зирк! – вискочила ласочка з земляноi нори з вiдерцем в руках, та скiк у кружало верб, до копанки! Як забачив я вiдро, то в мене аж закипiло всерединi… Пiду, думаю, нап’юся води холодноi… Іду. А дiвчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха спiвае… Та таким же то любим голосом, таким важним спiвом – аж за серце хапа… Пiдходжу я… – Дiвчино! кажу, дай лиш води напитися! – Вона глянула на мене – любесенько так… та й спiвати годi… А менi вже тодi й пити перехотiлося… В ii чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подае вона менi вiдро; нахилився я… «А бодай тебе, кажу, з такою водою… яка мутна та нечиста!» Та вже хотiв був напитися… Вона, – хвiть вiдро… Води – як не було, – тiльки калюжка на землi стала. – Стривайте, стривайте, – зацокотала дiвчина, – я друге витягну! – Та за вiдро, та до копанки… Прихилилась, витягла. Та вже ж i вода! Холодна та чиста, як сльоза… Напився я, – трохи чи не цiлiсiньке вiдро видув; подякував, та й пiшов… Приходжу додому. Що за знак… з ума не сходить моя дiвчина: так перед очима i вертиться… «Що за нечиста мати? – думаю. – От тобi й напився води!..» Переходить день, – все одно, що вчора. Минае другий, – не забуваеться… Пiду на полювання, – вона менi, наче мара, з-за бур’янiв привиджуеться!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третiм разом заряд у пеньок всадив… Овва! зовсiм здурiв…
Так воно ж, бачу, тiльки на Сiчi добре козакувати, а на займанщинi – хлiб робити! – сказав сам собi та, дiждавши недiлi, i пiшов до Зайця на хутiр. Розказую йому свою пригоду та разом, нiби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомонимо собi вдвох… Кликнув Заець Марину, – староi не було, за рiк перед тим умерла… Отак i так, – каже дочцi: «Сватае тебе Мирiн. Чи пiдеш?» А вона – звiсно, молода, сором’язна. «Не знаю», – одказуе… «А хто ж зна?» – питае батько. Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре, та й справу зробили… Узяв вiн, та й поблагословив нас. А через тиждень, у недiлю, пiшли ми до попа на Побиванку та й повiнчалися…»
З того часу заржавiла сiчова рушниця, злiгся порох, розгубилося кремiння.
Став Мирiн Гудзь поле орати та хлiб пахати, а Марина – сина Івана колихати…
Серед широких та розлогих степiв, на вiльнiм просторi, вирощував Івась свою молоду силу. Кров батькiвська, сiчова, ще змалку обiзвалася в жилах малоi дитини. Найлюбiшою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанцi… Чуючи од батька страшнi приповiстi про вiйни та походи на Туреччину, на татарву, на панiв-ляхiв, – Івась перекладав усе те в дитячi iграшки. Оце зробить окiп, та й давай його розвертати, буцiм з бою бере… Батько дивиться, смiеться. Любо старому рубацi згадати на своiй дитинi своi молодi лiта! Вiн, було, Івася й пiдохочуе: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старiсть – як нахiдка буде!»
Зате мати не дуже втiшалася тими страшними iграшками. Івась у неi був одним один. Їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте ii одинчик, а тут, – не дай господи! – схопиться яка завiрюха з башею або з татарвою, та замче ii ясного сокола бозна за який край свiта, – вона його, може, бiльше й не побачить… Там десь, в чужiй сторонi, серед кривавоi сiчi, зложе вiн свою русяву головоньку, а вона, мати, не закрие очей своiй рiднiй дитинi: iх хижi орли з граками повикльовують, голоднi вовки-сiроманцi порозносять жовтi костi… Хiба тiльки зозулька, неутiшна вiщуня, принесе вiсточку, що ii син бiдолашний полiг серед чистого поля!.. Важко матерi, таке згадуючи: гiрко та сумно на душi, боляче в серцi – так, наче хто шматочок одривае од його… І Марина падала навколюшки, молила Матiр Божу, щоб велика заступниця наслала мир на ii рiдну сторону i захистила вiд напастi! Жахаючись тоi страшноi хуртовини, яка тодi часто й густо пiдiймалася, материне серце боялося, щоб Івась у iграшках, бува, не привчився до неi. І, коли батько тi iграшки пiдхвалював, Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки.
А ввечерi, як не спиться Івасевi, вiзьме мати його русяву головоньку в своi руки, цiлуе, милуе, i стиха, любим голосом, малюе йому картину iншого життя… життя тихого, пахарського побиту: лiтньоi працi на своiй добрiй нивi; зимньоi лежнi у теплiй хатi, що як повна чаша; серед малих дiток, що одно говоре, друге белькоче, а трете в колисцi мугиче; серед добрих сусiд, що – не дай, боже, хвороби – i одвiдають, i провiдають… не то, що сiчове товариство, котре всюди несе смерть за собою!
Івась пiсля того хилився на материну руч. На другий день уже вiн не рив ровiв, не копав шанцiв, не висипав окопiв, не брав iх з бою, а ходив собi по городу або по полю та весело виспiвував.
Такi речi разом вривалися в Івасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наiзди на Туреччину. На другий день Івась i воюе з нею. А тут мати, увечерi, своiм пестливим голосом нашепче дитинi про любов до всього живого. Івась кидае своi боiща та руйнування, любуеться красою свiтовою, квiтучими рослинами, живлом усяким – пестить козачкiв, сонечко, коникiв, слухае дзвiнку жайворонкову пiсню… Гляне батько на дитину: той Івась, та не той! – не висипае окопiв, не рие шанцiв, не бере iх боем…
– А що ж ти, Йване, не береш свого Берестечка? – питае батько.
– Не хочу!
– Чому?
– Мати не велять…
– Чому?
– Кажуть: грiшка змалечку привчатись, як з людьми битись… Треба з ними в миру жити!
– Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими – коли iх не вкладеш, то вони тебе уложать…
Оже важчим здаеться Івасевi тихе, люб’язне материне слово, нiж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Івасевi на шiстнадцятий рiк, то вiн зовсiм покинув iграшки в боi та став ходити бiля волiв, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцевi за iграшку, а далi – увiйшло в його щоденнi клопоти, близько припало до серця. Став вiн уже бiльше нудьгувати тодi, коли пiдласий або сiрий вiл захворiе, – нiж од приповiстки батьковоi за татарський набiг… Мати радiла. Та й батько – не то, щоб легко було його сiчовому серцю дивитись, як замирала в синовi лицарська вдача, а все ж i батько не дуже горював вiд того… Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рiвностi – не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на ii голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, – позадирала тепер голови вгору, а простi козачi до самоi землi понагинала… Дряпiжники, сутяжники, всякi вiйськовi товаришi, розкинули своi тенета – i, як зайцiв, ловили в них просту темноту… Не стало вже й гетьмана. Та й навiщо вiн тодi, кому вiн тодi здався?! Кругом Украiну облягло панство, позалазило в саме серце – i, як те гайвороння, шматувало ii полумертвий труп… Зажурились нашi левенцi – та вже було пiзно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своiми кiстками засiвали, обороняючись од лютих ворогiв, стала для них ворогом, од котрого приходилось тiкати… Пiднявся струс, бiганина… З одного мiсця переходили люди на друге, шукаючи волi, бажаючи панiв здихатись – не чужих, а своiх уже кревних панiв! Од панiв тiкали в козаки, давали вiйськовим дряпiжкам басаринки, щоб записали в «компут козачий»; а козаки не вряди-годи шукали ласки в панiв – бiгали од козацькоi старшини, просилися «пiд протекцiю»… А пан i старшина – як брати рiднi! Ворон ворону ока не виклюе. А часто – сам пан, сам i старшина… Хто сам собi ворог?
Правда, пiщани ще були вiльнi. Та що з того, коли приходилось дожидати, що от-от i iх залигають… А кругом неволя, кругом сум людський – нiкому порадоньки дати. Пiднялись були за Днiпром гайдамаки, та й тi повернулись у розбишаки, а не в справжнiх лицарiв. А тут уже чутка: Текеля на Сiчi попорався!! Розтеклося товариство – хто куди… Однi – в землю; другi – до турка; а третi – на Вкраiну, до плуга. Придибало iх щось два чи три й у Пiски, – та незабаром i померли. Тiльки й пам’ятки, що церков почали будувати…
Все це переживав старий Мирiн, за плугом ходячи; все це переболiло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись… Зостався Мирiн сам собi, як палець. Як дуб серед осичок в лiсi, так вiн серед пiщанськоi громади. Один одинцем! І син, його кревная дитина, цурався батькiвського духу!! Сумне й недоладне прийшлося сiчовиковi волочити життя на старiсть… І скрiзь вороги – i ворогiв немае, бо люди понидiли: нiхто не хоче прямо мiрятись силою! Всюди тихо, хоч умирай… А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серцi; рука шукала потягатись з ворогом… Так же й ворога, окрiм свого хатнього, немае… Сумно й глухо!
– Пустiе, глухне наш край! Незабаром i заплiснявiе серед такоi каламутi! – казав iнодi Мирiн, згадуючи давне. – І порядки якi тепер настали?! Що воно за порядки?… Свiй свого у неволю правторить… Старшина козацтво унiвець повернула… Усi землi посiла… Недаром у пiснi спiвають: «Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви нашi степи й луки!..» А тепер на них чужими руками роботизну справляють… Ой, не так колись було в нас, на Сiчi, у нашому козацькому краi! Усi рiвнi, усi вiльнi… Сьогоднi ти отаман, а завтра – я! А землi – скiльки хоч… Ори, сiй, жни, де любiшу мiсцину вибереш… Сказано: воля!.. А тепер?… тепер що?… Скажiть менi: до чого це йдеться?!. Нi! немае добра… немае – та вже, мабуть, його нiколи й не буде! – додасть, як гвiздком приб’е, та й замовкне.
Люди слухають, похнюпившись. Іншi – потилицю скребуть…
Трохи згодом, оддихавши, Мирiн знову розчинае:
– З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловiк… Навiщо? На те хiба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашiй шкурi! Ну, й носiть ii, здоровi, поки ще цiла… поки не здеруть… А через вiщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбае… Братове лихо – чуже лихо! Немае едностi – чорт мае й волi! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву… От би – так! Чого дивитись? Косiть, кажу! Косiть, а то гiрше буде!..
Отак не раз i не два вигукуе було, розпалившись, п’яненький Мирiн своiм сусiдам, як посходяться де на гулянку, пiд недiлю або пiд свято.
Пiщани слухають, мiркують… Дехто з давнiших хлiборобiв i заспорить з Мироном: як i в старину добра та ладу не було, а були тiльки бучi, колотнеча та сваволя.
– Що ми тодi од ляшнi та од татарви наруги прийняли! Що ми терпiли вiд турка та вiд москаля!.. Та часом i свiй брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш… Розор був!
– А тепер? а тепер?? – кричить Мирiн.
– А тепер – що? Тепер, спасибi боговi, хоч тихо… У нас i хлiб е, й скотинка прибувае, й захист безпечний… Живемо, як i люди!
– Живете? – кричить Мирiн. – Нидiете, а не живете! цвiтете… Та постiйте, постiйте трохи. Буде й вам те, що ведмедiвцям! Попомнуть i вам боки, як подiльцям!.. Тодi знатимете: чи живете, чи нi! Побачите… Видно вже, вiдкiль вiтер вiе…
– Поки хвалько нахвалиться – будько набудеться!
– Бевзнi! нiкчемники!.. пеньки головатi!! – закричить на остатку Мирiн та й затихне…
Тi, що недавно виселились звiдкiль-небудь до вiльних Пiсок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всi боки кастити теперiшнi порядки, а найбiльше панiв. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тiльки пан полковник над людьми знущався, а як панi полковниця черевиками зуби й очi вибивала; як по цiлому тижню в колодках морила сердешних дiвчат; як iм коси рiзала, голову дьогтем мазала й пiр’ям натикала; як нiхто нi женився, нi замiж не йшов, не заплативши куницi…
