Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона взялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублiв на десять усякого краму та й перепродуе москалям. А часом який-небудь молоденький москалик пiднiме що й чуже, однесе до тiтки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок… Правда, iнодi й доставалося iй од Максима за тi подарунки: не раз, не два ходила вона з пiдсиненими очима. Та – байдуже! Москалi це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними смiхи та реготи… Московка-московкою: ii поб’ють, а вона i гадки!
Отак прожили вони щось рокiв з десяток. Максим постарiв; постарiла й Явдоха – краса ii спала, помарнiла, одцвiла… Уже тепер не так i молодi москалики горнулися… Рада не рада, треба було схаменутися. До всього того десять лiт безпутного життя витягли всi грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалi подумати… Оханулась Явдоха, а через рiк гойдала невеличку дiвчинку Галю.
Галя зразу все переломила. Гулянки одлетiли; жарти – теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навiки, зв’язала мiцно iх думки докупи, пiдбивала на одно дiло. Максим бажав дочку виростити в багатствi та розкошi; бажала й Явдоха того самого… Вона думала, що багатство та розкiш заховають дитя ii вiд такоi лихоi долi, яка iй судилася… І обое вони клопотали об однiм – над поживою та наживою… Чи сяк, чи так, а нажитись треба!
Знову Максим з Явдохою, хоч i iнаково, прийнялися за дiло молодих лiт. Максим – за «прокормленiе»; Явдоха – за крадiжку. Максим, докладуючи ротному, що москалi просяться «на побывку», – брав з них свое так само, як i покiйний Федосеiч. А як верталися москалi з «прокормленiя», – вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярмiс… За те тiтцi Явдосi, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього…
Так iх захопила «чиста». Та ба! Чистоi Максимовi не дали. У той саме рiк почалася остання вiйна з турками. Погнали Максима пiд Сiлiстрiю, а потiм перевели в Крим. Явдоха з маленькою Галею й собi повiялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не однi простi москалi купували в неi всячину, купували й небагатi офiцери. Зовсiм би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх ii не справдився. Максим тепер уже знав цiну життю – не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тiльки всього, що його в руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадiв та зараз у лазарет… Пошепотав там з лiкарем. «Не годиться, кажуть, у службу: в чисту його!» Максим полежав ще з мiсяць; дали йому «чисту», почепили ще нову мендаль, та й випустили на всi чотири сторони. Максим забрав жiнку з дочкою та й потяг на рiдну сторону вiдшукувати батькiвщини.
Вертаючись додому через тридцять лiт, вiн думав застати Пiски такими ж самими Пiсками, якими кинув. Через те й раявся з жiнкою, прибувши додому, спродати батькiвщину, оселитись де в багатому, люднiшому мiсцi та й пристроiтись до торгу на тi грошi, що придбала Явдоха. Коли приiхав – i здивувався. Не тi Пiски, та й годi! Нiде нi одноi землянки – скрiзь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч i небагатий… «Значить, бiльше поживи для грошовитого!» – подумав Максим.
– Нi, жiнко, – каже Явдосi, – мабуть, уже кiстки зложимо на моiй сторонi… Бач, який гарний край!
Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батькiвськiй хатi.
Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках iздив, купивши коняку. Жили собi тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рiк батькiвську хату перекинули, збудували нову, – простору й ясну, з свiтлицею, з кiмнатою пiд проiжджих.
Дивуються пiщани, що то московська служба з людьми дiе, якими iх робить! Ішов Максим у москалi розбишакою, волоцюгою, – сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловiком, з багатством, з заслугами… Простi люди з заздрiстю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти «нетесаного мужичья». Батюшка, волоснi завертають до його «чайку» попити та пропустити чарочку-другу тiеi «живицi-водицi»; сам становий Ларченко, коли не iде через Пiски, завжди завертае до Максима в двiр.
Отак прожив вiн щось рокiв три чи чотири в Пiсках. А це зразу – спродав дворище, будинок, забрався – та й виселився на хутiр, на батькiвську землю.
Пiп, волоснi так жалкують:
– Не кидайте нас, Максим Іванович, – не сиротiть наших Пiсок!
– Там менi, – одказуе, – буде краще, вiльнiше… Тут на селi багато заздрих! Нiхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував…
На хуторi зараз же на перше лiто двинув будинок, мов панськi хороми, а не мужича або москалева хата. На друге лiто – обзавiвся трояком коней; вибудував станю, комори рубленi; обплiвся височезною густою лiсою з острiшком, i з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка – буцiм хоче постоялий одкрити…
Пiщани зовсiм роти пороззявляли. Однi догадувались, що Максим, видно, в службi грошей заслужив; другi казали, що, мабуть, чи не в Туреччинi де поживився, – може, уклав якого багатого та собi грошi забрав; а третi мовили, що за жiнкою взяв.
Отже, нiхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторi. Як виселився з Пiсок, то нi до його нiхто, нi вiн нi до кого: так мов умер! Якби не доводилось пiщанам бачити його по ярмарках, то, певно, нiхто б не знав, чи е вiн на свiтi, чи вже немае… А то з ярмаркiв, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а намiряеться, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самi, на своi очi, нiхто не бачив… Знали тiльки, що в його все було на запорi – позапиране, позамикане…
– Москаль хвортецю собi вибудував! – смiються iнодi пiщани.
Частина третя
XIV. Нема землi!
Життя, кажуть, зжити – не поле перейти. Життя – що погода. Як серед ясного лiтнього дня, коли сонце аж пече, так грiе та свiтить, дивись: де не взявся вiтер, надув-нагнав з усiх бокiв чорнi хмари, – заклуботались вони; насупилось небо… заховалось сонце – похмурiло… загуло, закрутило, закушпелило шляхом… Зиркнула блискавка, загуркотав грiм… гряк! трiсь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило… гульк! – не вспiв озирнутись, як повернуло на негоду…
Увосени, тiльки що позвозив додому Чiпка хлiб з поля й лагодився молотити, сам собi мiркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, – на тiк до його вскочило лихо… Стоiть вiн на току з цiпом, аж приходить десятник з волостi. «Чого йому треба?» – подумав Чiпка i прикро глянув десятниковi в вiчi.
– Ходи лиш у волость! – каже десятник здалека.
Чiпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тодi вже запитав:
– Чого?
– Не знаю, – одказав десятник. – Кличуть… якийсь чоловiк прийшов з Дону…
– Що за чоловiк? Навiщо я йому здався?
– Не скажу, – одмовив десятник. – Прийшов, щось побалакав з писарем, – мене оце й послано…
– Добре… прийду, – одказав Чiпка.
Десятник повернувся – i пiшов повагом вподовж вулицi.
Не пiшов, а побiг Чiпка у волость; не зайшов i в хату, не сказав нiчого й матерi.
Незабаром пiсля того вернувся додому, – та прямiсiнько в хату. На той час Мотря поралась коло печi.
– Отак, мамо! – обiзвався вiн.
– А що, сину? – питае, не обертаючись, Мотря, не помiтивши нi жалю в голосi, нi смутку на лицi.
– Припленталась якась приблуда… Каже: Луценкiв небiж… Хоче нашу землю одбирати.
Мотря миттю обернулася, глянула на Чiпку та й отетерiла… Хоч вона й дивилася, та нiчого не бачила, не розумiла.
– Каже: не оддаси, – буду позивати…
Мотря поблiдла – i ледве вимовила:
– Який небiж… звiдкiля??.
– Кажу ж: з Дону! – одмовив Чiпка.
– З Дону?! – якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву…
Одно невеличке слiвце «Дiн», як молотком, ударило ii в голову… Пам’ять у неi зразу прокинулась i нагадала, що вже раз прийшла була до неi лиха година з Дону, котра перевернула все ii життя, та й кинула бiдувати на старiсть… «Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону?» – думала Мотря, глядячи на сина, хоч нiчого й не бачила, бо у вiччю в неi почорнiло, затуманилось…
Чiпка подививсь на смутну, перелякану матiр – i оханувся… Вiн бачив, що його звiстка впала громом на стару материну голову.
– Не журiться мамо!.. не лякайтесь! – став вiн заспокоювать матiр. – Хай позивае… Нам громада присудила землю… Байдуже! Нiхто тепер не вирве з моiх рук…
– А клопоти… тяганина… – проказала Мотря, задумуючись.
– Сiлькiсь… А землi не дам! Зубами держатиму, – не пущу!
– Оступайсь, сину, за свое добро… У нас же тiльки й багатства, що земля та… Скiльки я попоходила, скiльки я попоносила, поки тодi оддали!.. – згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.
– Кажу: не журiться! – одказав Чiпка i пiшов з хати на тiк молотити.
Мотря посидiла ще трохи на лавi; ще перекинула в своiй головi одну думку за другою… може б, ще сидiла та думала, якби не засичав окрiп у печi, збiгаючи ключем на черiнь… Тодi Мотря встала, висунула окрiп i знову стала поратись коло печi, як i до того поралась.
Побалакали вони в той день за землю за обiдом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечерi спати, – i забулись обое… Іде життя в них протертою стежкою: як сьогоднi, так завтра; як завтра, так i позавтрому… Мотря коло печi та в хатi або за корiвчиною ходить… Чiпка – на току, коло хлiба пораеться: молотить, та вiе, та околот в’яже…
