– Чого тобi до секретаря? – сам себе здержуючи, пита чоловiк. – Секретар таких, як ти, не приймае… А коли чого треба, то й я тобi напишу… Що в тебе за дiло? – приставав вiн до Чiпки.
– Та дiло, бачте, ось яке…
І давай Чiпка викладати свою пригоду.
– Так… еге… треба справки наводити… копii брати… – понуро дивлячись, як великий дока в цьому дiлi, одрубував чоловiк. – Треба прошенiе… еге… так-так… Так i напишемо… А грошi ж у тебе е? – спитав вiн i глянув прямо в вiчi Чiпцi.
– А багато на те треба? – вивiря Чiпка.
– Та рублiв п’ять на перший раз треба… А там – побачимо, що буде: чи можна вести дiло, чи, може, наплювати…
Чiпка стояв i роздумував: чи не бреше вiн? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити грошi… Бач: п’ять рублiв, щоб тiльки дознатися… всi грошi на те тiльки, щоб знати: чи можна вести дiло, чи не можна?… Ото здирство!..
– Ну, так ходiм до хати…
– Нi… – зам’явся Чiпка: – прощавайте!
– Слухай!.. постой!.. Чув?… постой!
Чiпка став.
– Знаеш що? Я тобi за три карбованцi напишу…
– Не хочу, спасибi вам, – та й iде далi.
– Постой! постой! – спиня його чоловiк. – Як ти прозиваешся?
– Варениченко.
– Ти козак чи хто?
– Мiй батько москаль.
– Ага… От, бач, i на бумагу не треба, – на простiй напишу… Хоч? за рубля напишу! Нiхто тобi за рубля не напише, а я напишу…
– Та бог з вами! – одгрiбавсь Чiпка, не рад, що й зачепив таку причепу.
– Ти думаеш, я тебе одурюю?… Нi, ще Василь Порох нiкого не обдурював… Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретаревi твоему не раз доставалося!
Чiпка справдi чув про Пороха: пiщани хвалилися, що Порох не раз писав прошенiе, кому треба. Чiпка задержався – i ще раз обдивився Пороха.
– Ну, отже, тобi за твою неймовiрнiсть, – пристае Порох, узявшись у боки, – щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобi напишу!
«Чи йти, чи нi?» – подумав Чiпка.
– Слухай, ходiм!
Чiпка повернув за Порохом у двiр.
– Я це тiльки тобi дурно пишу, – проказував Порох, iдучи вперед, – вперше зроду пишу дурно! За те ти менi хоч могоричу купи.
– Добре, – одказав Чiпка.
– То он, дивись, пляшка над хатою висить, – показав Порох через дорогу, – то – шинок… Пiди могоричу принеси!
Чiпка повернув до шинку; Порох пiшов у хату. Незабаром Чiпка вернувся з пляшкою горiлки в руках. Порох стрiв його на порозi, ввiв у хату.
Хата вдарила Чiпцi в вiчi своею неохайнiстю. Стiни пооблупуванi, чорнi, аж поцвiли; долiвка була колись на помостi, – тепер тiльки недоколотi пiд стiнами дошки про те нагадували; посеред хати вибоi, повнi смiття; вiкна темнi, аж чорнувато-зеленi, пропускали в хату якийсь темний свiт. Гидко, непривiтно! У самому кутку, на покутi, стояв невеличкий стiл з двох дощок, на палець одна од другоi…
– Здоровi в хату! – привiтавсь Чiпка.
– Здоров, здоров, – весело задрiботiв Порох. – Сiдай! – i ткнув пальцем на тринiжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.
У хатi була панська груба. Порох одчинив дверцi, вийняв звiдти чарку i краець черствого хлiба, покаляного в попiл.
– Оце приходиться ховатись од проклятоi сарани з святим хлiбом! – задрiботiв Порох. – Як та прожра жре! не заховай тiльки… Засох трохи, та сiлькiсь… Покалявся… – І почав хлiб обдувати та обтирати…
– А де ж горiлка? – обернувся до Чiпки.
Чiпка пiдвiвся, щоб дiстати: вiн поставив пляшку в кутку коло порога.
– Сиди, сиди! – защебетав Порох, наглядiвши горiлку. – Я сам! Я сам!
Узяв вiн пляшку, налив чарку, вилив у рот. Кутуляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, поплямкав; знову налив чарку i знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув…
– Хто се давав? – спитав пiсля другоi.
– Жидiвка.
– То-то, чортова душа, поганоi дала!.. От, гаспидська Ривка! Ще-таки Оврам совiснiше, а що вже Ривка… Ось покуштуй!
– Нi, не хочу.
– Чому? не п’еш?
– Та таки й не пив досi…
– То не знаеш, яка й на смак?
– Не знаю.
– Дурний же ти! Нiчого доброго не знаеш. Знай, що тiльки й добра на свiтi, що горiлка. Скiльки б без неi людей вiшалось! А так… На, пий! – крикнув на Чiпку й подав йому чарку.
Чiпка давно чув, буцiм горiлка робить полегкiсть. Тепер ось i Порох розхвалюе, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе… в тiлi трохи холод чуеться… Усе це разом намоглося на Чiпку: випий та й випий! Нiчого робити – треба спробувать… Узяв Чiпка, випив… Горiлка запекла, защипала в ротi, трохи не похлинувся, аж закашлявся…
– Таки видно, що ти не вмiеш пити! – каже Порох. – Ось як треба пити! – i знову вихилив чарку в рот, i ковтнув, як воду. Потiм того одломив шматочок хлiба, почав заiдати…
Чiпка собi взявся за хлiб. Хлiб – як сухар сухий, насилу кутуляв його Чiпка.
