– Зовсiм ти нiкуди кчемний! – каже Порох, – нi пити, нi iсти.
– Та як його отаке гiрке пити? – зверта Чiпка на горiлку.
– То тiльки так здаеться… Ось пiдожди трохи, пройме – сам попросиш!
Чiпка справдi почув – спершу наче хто гарячим залiзом припiк його всерединi: запекло коло серця та й розiйшлося по всьому животу… Далi – той огонь затух, – запекла згага, iсти схотiлося… Здаеться, вола б з’iв… i черствий хлiб здався смачним! Трохи згодом – мов щось у вiчi вступило… заграло в головi… повеселiшало на серцi… Темнi думки стали прояснятися… стала прокидатись вiра… узяло завзяття… «То все брехня! – думаеться йому. – Хай карбованця проходжу, хай два, або й усi п’ять… а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловiче, земля моя!..» І так стало Чiпцi весело, немов справдi земля вже його, i вiн вертаеться додому забезпечений…
– А чи дорого се дiло стоiтиме? – пита вiн у Пороха.
– Яке дiло? Коли дуже закручуване – дорожче; а коли нi – недорого, – одказав Порох.
– А мое дiло?…
– Ось тривай лиш – ще по однiй вип’емо, – та тодi вже й за дiло!..
Тiльки що Порох став наливати чарку, дверi прожогом розчинилися i в хату вскочила жiнка – не жiнка, дiвка – не дiвка; голова не покрита, як у дiвки, а коси заборсанi в мичку, немов жiнка збиралася сховати iх пiд очiпок, та зав’язала на тiм’i, а вони й розсипались… Сама – не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болiзний, жовтий, – тiльки однi очi – чорнi, як терен, блищали якимсь божевiльним свiтом…
– Уже п’е… уже п’е! щоб тебе кров гаряча спила!.. – скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затiпались. – Їсти нi крихти нема, дiтвора плаче, а вiн, чортiв бугай, горiлку дудлить!..
– Іди собi! iди, йди! – зайдикав Порох. – Менi нiколи. Я зараз чоловiковi писатиму прошенiе… iди собi!
– Щоб тебе писачка списала, проклятий! Менi життя через тебе нема…
– Хто ж тебе держить? Я тобi давно кажу: чим клопотати мене з своiми дiтьми, iшла б собi, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!
– Авжеж шкода!.. – i якось страшно засвiтила очима. Погляд ii упав на краець хлiба. Вона затiпалась i, як та звiрюка, кинулась до столу, аж Чiпка подався вбiк.
– Бач, проклятий! Казав – хлiба нема, аж ось скiльки переховував.
– Ну, бери, бери… та йди собi! – одказав Порох, ховаючись з пляшкою.
Вона страшно повела очима – i повагом вийшла з хати.
– Хто це? – запитав Чiпка.
– Шмат… – не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: – сестра… Не всi, бач, дома – божевiльна… Божевiльна, а дiтей плодить, – та й живуть, проклятi, на мою голову!..
Чiпцi так стало шкода божевiльноi сестри Пороха, ii малих дiток… «Може, вони голоднi й холоднi, – думав вiн. – От, якби багатство – чи дiйшла б вона до цього?… Якби-то багатство… А то от останню землю одбирають…» Знов повернула його думка на землю – i почала перед ним своi виводи виводити…
– А що ж: будемо прошенiе писати, – перебив Порох.
Чiпка кинувся.
Порох побрався знову в грубу; витяг звiдти недогарок шабашковоi свiчки, каламар з помадноi баночки, перо; поставив усе це на столi, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером у руках, з окулярами. Перше всього заправив свiчку в розколоту пляшку.
– Як потемнiе, то запалимо, щоб не шукатися, – сказав вiн. – А тепер пусти мене на свое мiсце, а сам сядь на лаву, абощо.
Чiпка пересiв на другий тринiжок. Порох присунув свiй тринiжок до столу, розложив папiр i, осiдлавши носа окулярами, почав писати. У хатi стало тихо-тихо, – тiльки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох та чутно було скрип пера або одрубнi вимови Пороха: то «так», то «ага…», «еге…», «добре…», «ну, а далi?» І далi Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стiл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав… Вечiрне сонце, сiдаючи за хмари, кинуло червону стяжку крiзь мутну шибку й обдало червоним свiтом круглу лису Порохову голову, перерiзало надвое бiлий папiр i довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою… Облита свiтом i без того червона голова Порохова тепер стала зовсiм червоно-гарячою. Чiпцi здавалося: кривава голова писала криваву жалобу…
Порох кiнчив; положив перо; взяв папiр у руки; пiдiйшов до вiкна.
– Слухай: чи так буде? – i став читати.
– Що, так? – запитав знову, перечитавши.
– Так, – одказав Чiпка, не знаючи сам – чи так, чи нi.
– Ну, оце ж тобi й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й пiсля просьби не завадить.
– Добре, – згоджуеться Чiпка. – На щастя, значить?
– Еге ж, – сказав Порох, покректав, потягся i випив одну за другою аж двi чарки.
Пiднiс Чiпцi. Випив i той – i став спльовувати. Сонце вже зовсiм сiло; в хатi стало темно; Порох свiчки не запалював, а ходив мовчки, з одного кiнця хати в другий. Чiпцi стало нiяково.
– Ти в нас заночуеш, а завтра i в суд, – сказав Порох та й замовк.
Важко стало в хатi. Чiпка сидiв на тринiжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати нiмоту, Чiпка запитав:
– І се ви так живете?
– Отак, як бач. Тiльки й того, що хата своя.
– Не смачно…
– Та як вип’емо, то воно й посолодша трохи; а без того – через добрих людей давно б висiли на трямку, – сказав Порох i знову ковтнув чарку.
– Усiм, значить, добре… – обiзвавсь Чiпка.
– А ти думав, – нi?… У кожного – не без того… Ти знаеш Польського?… – пита Порох, зупинившись навпроти Чiпки.
– Котрого?
– Того, що й у вас пануе, що в Красногорцi живе.
– То що?
– Не то що… А отой мене доiв, той мене в землю втоптав! – І Порох знов заходив по хатi. – Як став предводителем, так i нема менi життя… Ябедник! Ябедник – та й нема менi добра… А до його менi добре було… Служив… Цей будинок, бач, похилився тепер… а колись?… Колись у йому бенкетували… музики грали… сам комiсар гуляв тут… А тепер… нужда та злиднi! А все – вiн!
– Шо ж вiн вам заподiяв? – пита Чiпка.
– Як що? З служби вижив… ябедником зробив… он що! Та нi! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником… Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибiр, – бо брат дурний… Племiнничок звiв з ума сестру, – бо сестра божевiльна… А Василь – нi… не вгризеш! Василь колись вертiв цiлим повiтом… у Василя всi були в руках – i комiсар, i суддя, сам предводитель… аж поки вiн не влiз у предводителi… Улiз, та й ну свою панську пиху показувати. Що ти менi з своею пихою, коли я за всiх роблю?… Плювати на неi! Так, бач, нi… По його – хоч нiчого не роби, тiльки йому зваж… йому лижи… Не такий Василь Порох, щоб лизався… Хай другi лижуть, а Василь не лизатиме… Вiн як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?… вижити Пороха! Порох не хоче коритись… Порох не лиже… Сказав суддi, а суддя не хто, як рiдний братик… Та хiба один суддя?… i пiдсудки родичi… i справник родич… усi одного заводу, одного кодла… Де ж там правда вiзьметься?… Сказано – вижити… Ну й вижили… Нетрудно вижити, та трудно розквитатись… Сiлькiсь… Що менi служба? Наплювать на неi!.. А я таки вам дозолю… Я зав’яжу кiшцi хвоста – хай розв’язують! Он по опецi одного братчика довiв, що пiд суд оддали… Скрутили, правда, дiло… виплутався… Хай! Хiба можна пiдсудниковi служити?… Хай, кажу. Се менi хлiб… Я знов писатиму… Мене тiльки зачепи, – возом не об’iдеш. Писатиму, все писатиму… І про вибори, як вони з’iжджались та змовлялись, напишу… i за те напишу, що всi куми та побратими… Все опишу… Я iх на чисту воду виведу. На те я – ябеда! Макуха сидить уже пiд судом, оддам ще й порадника вашого – Чижика… Хiба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських дiло скрутив… Совинський дiвку встрелив… Вийшов пiсля обiду в садок. Дiвчата рвали ягоди. Ану, каже, яка скоче з вишнi?… Та – бух! – Так одна опукою додолу… та сама, що не пiддалася… Що ж?… Зараз до Василя Семеновича… Той за Чижиком… Ну, звiсно, й Чижиковi перепало десятин з двадцять поля… Чижик i скрутив дiло, очевидячки скрутив… Зате Совинський на дочцi Польського оженився… взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира… І покрили… Людську кров покрили… Та нi! навiщо Василь Порох живий?… вiн вас розкрие… Кров – не вода… Василь Порох сам у яму ляже, то й звiдтiль кричатиме, що Совинський дiвчину вбив!.. Душогубцi!..
Страшно якось, гучно роздавалися в темнiй хатi Пороховi речi, нiби справдi хто з глибокоi ями гукав про панськi злi вчинки… Чiпка слухав ту обрубу бесiду, серце закипало в його…
– Та воно скрiзь добре! – промовив вiн, – усюди правда!!
– А ти шукаеш правди? – суворо запитав Порох. – Тiльки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й брехня!.. Ану, лишень, пiдкрiпимося…
