І вiн самотужки потяг з пляшки, тiльки булькотало в горлi.
Чiпка не схотiв пити. У його й без того грало вже в головi. Пороховi речi глибоко запали в серце… Перед очима встала вся неправда… «Вiн – старший, а кругом його – меншi, все родичi… Сказав слово – i все схилилось перед ним… Пан над мужиками, пан i над панами! Немае нi в чiм перепону, не знае нiякоi заборони… Де ж тут вiзьметься тая правда?» Прокинулась у Чiпчинiм серцi недовiра в правду; обiзвалась вона в душi його тяжким сумом… Вiн сидiв, схиливши на руку голову, – не чув, як рипнули дверi.
– А ви поночi сидите? – щось спитало жiночим голосом – i знову зачинило дверi.
Трохи згодом у хату ввiйшла сестра Порохова з каганцем у руках. Свiт ударив прямо Чiпцi в вiчi. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жiнка – i живцем нагадувала йому про людську неправду…
– Тут будемо вечеряти, чи там? – питала вона, не випускаючи каганця з рук.
– Там, мабуть… Там, Галочко, – одказав Порох. Чiпка аж затiпався, почувши таке ймення…
– Ходiм же iсти! – гукнула вона й пiшла вперед.
Порох i Чiпка пiшли за нею. Увiйшли в кухню. Вона була ще чорнiша, нiж кiмната, де сидiв Чiпка. За кухнею чорнiли ще дверi – в третю хату. Що там було – не видко, тiльки з-за дверей виглядали двi кострубатi дитячi голови. «То, видно, ii дiти», – подумав Чiпка.
Серед хати сiли вони вечеряти. На перевернутiм уверх денцем горнятi блищав каганець i присвiчував у миску. Жiнка всипала галушки. До вечерi всi випили по чарцi, – випила й сестра Пороха, i не скривилася. Чiпка покуштував галушку, – гливка, як глей, та ще й на зубах трiщить. Давай вiн сьорбати одну щербу. Коли б не так хотiлося iсти, вiн би й не покуштував такоi вечерi.
– Мамо! дай i нам галуски… i ми хоцемо галуски, – обiзвалась з-за дверей дитина.
– Ви!.. – гукнув на iх Порох.
Дiти поховалися.
– Луципiр! – зиркнула Галька. – Сам напився, налопався, а дiтям – то й нема?!.
– Чому ви, справдi, дiтям не дасте? – обiзвався Чiпка до неi.
Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок i поставила коло порога. З-за дверей висунулось двое дiтей – чорнi, замурзанi, в якихсь ганчiрках, замiсть сорочок, котрi вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, – бо застiбок не було… Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку своi рученята, витягли по гарячiй галущцi, засичали, захукали – i стали жувати, цмокати… Чiпцi стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Пороховi, бо вiн знову закричав на них. Дiти спiдлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за дверi.
– Не кричи, п’янице! – гукнула Галька на його.
– Сидiть! – обернулась до дiтей.
Чiпцi вже не iлося. Доiв Порох останню галушку, встав. Подякував Чiпка Пороховi й Гальцi.
– Іди ж тепер та лягай спати! – обiзвавсь Порох до Чiпки.
Вийшли вони разом з кухнi. Чiпка покурив у сiнях люльки, пiшов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував…
Лежить Чiпка в хатi на долiвцi, не спить, качаеться. Душно йому, варко; по жилах бiгае гаряча кров; гаряче полум’я пашить з рота; а в головi – одна думка ганяеться за другою… То йому привиджуеться вдача: земля знову його; вiн такий радий, i мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижаеться… Що не кажи, а Галя дiвчина гарна! От, якби така жiнка… Радiе Чiпка вiд однiеi згадки… Аж ось повiяло холодним вiтром з другого боку… Нема землi!.. проходився дурно… марно втратився… Мати плаче, – це iй, старiй, знову прийдеться на чужiм полi тинятись… А самому як?… Пропало все!.. То знову вiн хазяiн… iде поруч з Галею… Вона йому любо глянула в вiчi, усмiхнулася… А лихий ворог позавидував йому – одняв землю, закрив своею нечистою рукою ii милий образ… Що ж тепер йому зосталося?… Висовуеться, мов з туману, п’яна Порохова постать; а за нею – свiтить страшними очима божевiльна Галька; просовують до його рученята голi, чорномазi дiти – страшнi, сухi, тремтять од холоду… І встае перед ним людська неправда… Бачить вiн: вона, як павутина, заснувала цiлий свiт, – нiхто не виплутаеться з ii тонких тенет… Правда, один рвонувся – i вирвався… та як? руки й ноги назад скрученi… нi сiсти, нi встати: стiй, як на кару виведений!.. «Господи, Боже! де ж твоя правда?… – шепче Чiпка. – Де ii шукати?…» Аж ось, здаеться йому, павутина i його основуе, – от-от i вiн в тенетах! Вiн рвонувся, кинувся… Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся вiн з боку на бiк… Сон – як вiдьми вкрали!..
Хтось рипнув дверима, ввiйшов у хату.
– Це ви, дядьку? – питае Чiпка.
– Я, – одказав Порох. – А ти ще й досi не спиш? – спитав його й побрався до свого лiгва, по другий бiк хати. Не пройшло десяти хвилин – Порох захарчав.
«Щасливий вiн! – подумав Чiпка. – Таке лихо, а спить безпечно… Тут – ще тiльки заклюнулось, – та й то!..»
XV. З легкоi руки
Уранцi устав Чiпка з досадою в серцi, з дурманом у головi. Узяв просьбу, поклонився Пороховi, пiшов у суд. Ще було дуже рано: нiкого з судовикiв не було в судi; тiльки один сторож пiдмiтав скрiзь по хатах порозкиданi шматочки нiкчемного паперу, й цiлу коробку його, разом з смiттям, висипав у грубу…
– Та й раннiй же! – сказав вiн, побачивши Чiпку. – Пiдожди лишень… Ще нiкого нема…
Чiпка сiв на рундуцi. Пiсля недоспаноi ночi, пiсля згаги осiння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, нiби оживила його… Голова потроху одходила; веселiшi думки прокидалися. Вранiшне сонце обливало його м’яким свiтом, пестило його вид, очi, нагонило сонне забуття… Чiпка захитався, задрiмав. Його розбудив якийсь гомiн. Розплющивщи очi, вiн побачив – цiла купа людей увалила в двiр. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб вирiс: то оддимався цiлий хлiб, узятий з дому на цiлий день; у третього за плечима торбина… Кожен щось розказував другому; iнший розмахував руками: всякого клопотало свое дiло… Чiпка сидiв мовчки; навiть не дослухався до людського гомону: в його гомонiло свое лихо… Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловiка. Нарiзно стояв вiн пiд забором, зажурений, похнюплений. Другi посiдали, смiялись, балакали. А вiн стояв мовчки, як одшиблений, i, здаеться, нiчого не чув, не бачив… Чiпка подумав: «Мабуть, неабияке дiло i в цього!..»
Аж ось – хтось крикнув: «Секретар! Секретар iде!..» Усi повставали, насторожились. Пiдвiвся й Чiпка. У воротях показався сухий, перегнутий утрое панок, з зеленим комiром, з блискучими гудзиками… Чiпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалинi мiж довгим носом i собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхнi краi форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, i робили нiби горб, а на спинi був справжнiй горб – аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану… «Ну й цього перегнуло!» – подумав Чiпка.
Секретар Чижик, – то був вiн самий, – увiйшов у двiр, обпираючись на довгий цiпок, як обпираються старцi. Люди поздiймали шапки. Вiн озирнув усiх своiм мишачим поглядом – i пiдступив до людей.
– І ви до нас, Осип Федорович? – осмiхнувшись, промовив вiн до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки мiж народом.
Той поклонився, розказав свое дiло. Секретар пiдступив до другого, до третього – до всiх по черзi. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: «А чого?» Дiйшов i до Чiпки:
– Ти чого?
– З прошенiем.
– Об чiм?
Чiпка подав до рук прошенiе. Секретар шморгнув носом; витяг лiвою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, чорну хустку, обтерся i став потихеньку читати прошенiе…
– Нiчого не буде! – вiддаючи назад прошенiе, одказав вiн, навiть не глядя на Чiпку.
– Як? – здивувався той.
– Так… документiв нема!
– Та нам же громада цю землю одсудила…
– То що, що громада?…
– А в його хiба е? – запитав Чiпка про свого супротивника.
Секретар глянув, як п’ятака дав, i знов шморгнув носом.
– Пiдожди, – сказав вiн Чiпцi, йдучи в хату.
Жде Чiпка годину, жде двi, жде вже й три… Бачить вiн: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть… Бере його нетерплячка; нудиться вiн… Коли це – виходить сторож:
– Іди до секретаря! – сказав i повiв Чiпку аж через три хати, де сидiло багато судовикiв: однi за дiлом, другi без дiла.
– О-о! вже повiв… чуе муха, де струп! – смiялися вони вслiд Чiпцi…
Чiпка ввiйшов у невеличку хатку, де сидiв секретар, обложений кругом дiлами. Сторож вийшов i прихилив дверi. Остався Чiпка з секретарем вiч-на-вiч.
– Ага! – глянувши на Чiпку, сказав секретар, та й знову вп’яв очi в дiло.
