Понiс Чiпка у Пiски задурманену голову, ще дужче помучене серце… Тепер уже не жеврiла в душi надiя, не пiднiмала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата – втрата всього наймилiшого, найлюбiшого – пекла його серце… Вiн iшов, ледве здiймаючи ноги…
Надвечiр доволiкся до москалевого хутора, до своеi землi… Його обдало холодом, потiм обсипало жаром… Порiвнявшись з хутором, вiн спинився… «Не чуть… нема… все пропало!.. Ще вчора бачив… ще вчора… Мабуть, i вона зна… Карай же вас смерть нагла, проклятi…» Вiн придав ходи в ноги.
Поминув свою землю, навiть не глянув на неi… Далi та далi… Уже сонце зовсiм сiло… Уже смеркло, як дiйшов вiн до Пiсок… З неба блищали яснi зорi; по селу то там, то там свiтилося в невеличкi вiконця свiтло; а в Гальчинiм шинку топилось у печi, – здавалось, горiла хата зсередини… Ось i його двiр. Кругом тихо; у хатi темно, не свiтиться…
«Мабуть, мати спить, – подумав вiн. – Нехай же спить!..»
І повернув до шинку.
– Сип горiлки, Галько! – гукнув на жидiвку.
– Сцо це воно буде?! – усмiхнулась жидiвка, на Чiпку глядя.
Вiн прямо пробрався за стiл, на покуття…
– Не питай… давай швидше!
– Не крици, не злякалася… Дивись… скiльки з хоц?
– Та сип, що хоч, гаспидське кодло!
– Цi ти не здурiв, бува?… Ну?… Сип… Давай попереду гросi!
Чiпка полапав у кишенi: нi кисета, нi грошей… Вiн скинув свиту:
– На! та давай швидше! – i швиргонув через стiл свиту.
– Сцо менi з твоеi свитки?… Вона менi непотрiбна…
Один з чоловiкiв, що сидiли в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чiпкою, пiдвiвся з лави, пiдняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всi боки.
– Сип, Галько! – каже. – Я за свиту карбованця ложу…
– Сцо ти карбованця? – закричала жидiвка, вириваючи з рук свиту… – Цого ти мiсаеся не в свое дiло! Вона твоя?… Вiн заставля…
– Так чого ж ти ерепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип…
– Сип… сип, – запорощала жидiвка. – Скiлько з сипати?
– Та давай, щоб тобi дихати не дало, проклята душа… Сип! – гуконув Чiпка на всю хату й ударив кулаком по столу – аж вiкна здвигнули.
– Ну, цетвертину всиплю…
Жидiвка мотнулась з свитою в другу кiмнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горiлки, поставила ii перед Чiпкою, та й знову пiшла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася iй свита.
Випив Чiпка одну чарку, випив другу, випив i третю. Дзенькнуло в головi, посоловiло у вiччю. Люди мовчки дивились, одначе нiхто не зважився перший забалакати.
Коли це – увiйшов у хату Якiв Кабанець.
– А що це, Чiпко? І ти вже?… – обiзвався. – Вип’емо, значить?
– Вип’емо, – понуро одказав Чiпка. А далi смiлiше: – вип’емо! – А це вже гукнув на всю хату: – Вип’емо, дядьку, так, щоб аж мiзок у лобi закрутився!
Та – гряк! по столу кулаком… Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу…
Тут уже й другi промовились. Слово по слову, чарка по чарцi – полилася з ротiв розмова, а в роти – горiлка… Пiдоспiли ще людцi. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дiд, кремезний ще нiвроку… Його скрiзь по селу знали, як чоловiка письменного: вiн завжди, було, на криласi спiвае, посеред церкви апостола читае… А на язик собi вдався балакучий, а надто за чаркою… Та любив-таки й випити. Бувало, у недiлю, пiсля обiду, прийде у шинок, та й почне теревенi точити, та все по-письменному, по-церковному… Зiйдуться в шинок людцi розважитись, з людьми посидiти, побалакати; вiзьмуть пiвкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати – i дiда не минуть. Тодi вiн хоч до свiта вже [буде] сидiти та брехати, аби слухали. Інодi, було, насмiшить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, – а все-таки чаркою не минали нiколи. І Кулик щонедiлi, щосвята в шинку.
Придибав вiн i тепер. За ним – другi, третi. Засiли кругом столу коло Чiпчиноi горiлки; п’ють собi, патякають, люльки цмолять. Найбiльше там було дворових. Випущенi на волю, як птиця, без оселi, без землi, без притулку, – вони шукали собi оселi по шинках, щоб швидше скоротати тi тяжкi два роки, котрi вони повиннi були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горiлцi киснути, ii п’яним хмелем пiдсолоджували свое гiрке життя: не покинути ж було своеi втiхи тепер! І вони мерщiй кидали панськi двори та ходили вiд шинку до шинку. Коли не було за що випити, пiджидали – може, хто пiднесе чарку-другу. Шинкове панiбратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, – Чiпка не обминув i iх чаркою…
Як пiдпили вже, то той заспiвав з п’яних очей, той бiдкався, – куди його пристати, як з паном розв’яжеться… А Чiпка не дослухаеться. В однiй сорочцi, розхристаний, одно кружае та й кружае, кричить, батькуе, по столу кулаком гамселить, як навiжений…
– Що це воно за знак, Чiпко? – питае його Кабанець, коли Чiпка знемiгся трохи, – ти ж, мов, до сього дива не тее?…
– Не вживав? – Нi!.. А тепер буду…
– Чого ж це так?
– Бо нiгде немае правди… немае добра… i землi нема… пропала! Ну й гуляй!
– Та де ж твоя земля дiлася?…
– Де?… взяли… одняли гаспидськi п’явки… пропала!.. А земля пропала – все пропало.
– Так, так, – пiдхопили двораки, – без землi – що?… Без землi – життя нема!
– Риба без води, а чоловiк без землi – гине, – увернув Кулик по-письменному.
– Еге ж, еге… А коли так – пий, поки п’еться, гуляй, поки туляеться! Без землi… все по боку! Нащо воно? Навiщо тепер корова, кобила, вiвцi?… Га?… Навiщо?… Гуляй, душа, без кунтуша! – Та, бух! по столу кулаком…
Стiл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навiть упала додолу, пiд стiл, та нiхто не полiз ii доставати: всi задивились на Чiпку… А вiн знову за свое:
– Дядьку Якове! Нiхто не зна… о-ох! нiхто не зна… Проклятi! П’ятдесят рублiв хотiли за землю… Не в землi сила, не в землi вона була… нi! Земля – що?… Земля!.. Хлiб родить, як коло неi походиш; хазяiном робить… Сказано: земля! А без землi – усе пропало… усе! – Чiпка придавив на останньому словi, повiв грiзно по хатi очима, заскреготав зубами, положив на стiл руки, схилив на них голову – та й притих…
Люди дивувалися, поглядаючи на Чiпку, – дивувалися його непевним речам, а проте пили його горiлку, поки до каплi випили. Тодi дехто давай рушати.
– Ану, Микито, час додому! – каже, ледве стоячи на ногах, один крiпак до другого, що сидiв та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами… – Чув, Микито? рушай!
– Пiдожди трохи, – одказуе Микита.
– Чого?… Ходiм, кажу, а то покину!.. iй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лiчити, дарма що вiн по-письменному балакае…
А Кулик глянув на крiпака, похитав головою i залепетав:
– Аще, аще, еда… егда… бо… созда… мир… Сатанаiл заздрив. Согрiши Адам з Ївою… нехай царствуе!.. Людiе! од слуха зла не убоiмся…
Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже рiч не про Йосипа, устав, вийшов за сусiдом з хати… Хто тверезiший, собi став за шапку братись. А зосталися самi п’яницi. Той харчав, звалившись пiд лавкою; той сидiв, обпершись спиною об косяк вiкна, та здригував – замерз; а дехто виводив не своiм голосом якусь п’яницьку пiсню – чи про «журбу впрямую», чи про неслухняну «долю»…
Аж перед свiтом приплiвся Чiпка додому, ледве на ногах стоячи – п’яний-п’яний, п’янiший землi…
