Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…
– Що це, сину?!. на яких це радощах?…
Чiпка сiв на лавi, схилив голову…
– Де це твоя свитка, шапка?… Заходив, кажеш, не тiльки грошi, та й те…
– Свитка?… шапка?… Нема!.. Нащо вони?… Навiщо все, коли… у-у… у… – завiв на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвiтив повними слiз очима.
Материне серце мов хто в жменi здавив… Давай вона його умовляти:
– Навiщо це ти, сину, сам собi лихо робиш? Це ж ти сам себе з свiта зживаеш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землi кiлька лiт, та хлiб iли… й тепер не сидiтимемо без його… Ти тодi малий був, – сама пучками та ручками заробляла, – та не померли з голоду… А тепер – не те, що тодi!.. Тепер i ти заробиш, i я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!
– Ет, толкуй!.. Немае тепер у мене нiчого – анi-нi!.. Що тепер я?… Людський попихач, наймит?… Пропало… все пропало! І добро й душа пропала… бо немае правди на свiтi… немае мiж людьми… Тепер мое щастя – ось-ось було, та… уплило!.. – Чiпка розвiв руками – i задумався…
– А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоiди; вони мене ще змалечку ненавидiли – з iграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортеня щитали… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дiд – любити… Дурнii дурнi! не стоять вони слова доброго… Їх мучити… му… морр…
Та – пуць! на землю… Так i захарчав…
Мотря встала, витягла з-пiд себе ряднину, вкрила нею Чiпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов iй на думку… Сплили перед нею давнi лихi роки; пригадала вона свою криваву працю; перескочила ii гадка на свого чоловiка-москаля… Де вiн? що з ним сталося?… Може, розпився, розволочився, та так де-небудь пiд шинком богу й душу вiддав… Глянула на сина, що, як той снiп, лежав на долiвцi – харчав, i стиха прошептала: «Господи! сохрани його й заступи!»
Прокинувся Чiпка – вже геть пiдбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його… Походив вiн, походив по хатi; не глянув навiть матерi в вiчi; вийшов, нiби до худоби, та й потяг – не в загороду, а прямiсiнько до Гальки… На третiй день – знову на ослонi в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрiтило, там i нiч темна привiтала…
XVI. Товариство
П’ючи та гуляючи, пiдiбрав собi Чiпка трьох товаришiв щирих: Лушня, Матня та Пацюк – одна думка, одна гадка. Всi вони однакових лiт: не то, щоб старi, не то й молодi, – вже пiдтоптанi парубки.
Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима… Вони так i говорили в його!.. Та, здаеться, на йому й шкура говорила, – такий балакучий.
Пацюк собi худощавий, низький, мишастий, справжнiй Пацюк, такий i прудкий; говiркий, спiвучий – на селi перший спiвака.
Матня одрiзнявся од усього товариства й норовом, i околом. Який завтовшки, такий завбiльшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткi та товстi, як стовпцi. Не любив вiн нi балакати, нi спiвати, а любив на свiтi одну тiльки горiлку: дудлив ii, як воду, й у тому покладав усю свою втiху.
Були вони всi три панськi й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня – пана Польського, того самого, що й Чiпчин батько.
Матня та Пацюк узятi в двiр ще малими пiдлiтками: перший – вiд плуга, другий – вiд овець. Гiрко iм було розставатись з батьком, матiр’ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як i вони; тяжко кидати рiдне дворище, де iм знакомi були всi закутки, де iх родила й пестила мати; зеленi степи, де вони викохували хлоп’ячi сили; гiрко було кидати, яке не е, свое, а йти до чужого, до панського… Та що ти вдiеш супроти панськоi волi? Пановi треба… на те в його й крiпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матерi пана – викладали йому, що бiлоголовi сини iх, як старшенькi, едина помiч у труднiй працi, – та не помогли нi сльози, нi викладки… Пановi що? Хiба пан думав про гiрку працю, хiба йому слiд до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й розгнiвався, що його панську голову якiсь сiльськi жiнки клопочуть такою дурницею… та й звелiв попрогонити матiрок з двору. Пiшли матiрки, понесли невимовленi прокльони на устах, гiркий жаль у серцi… А сини iх зосталися в дворi пiдпасачами: один – коло скоту, другий – коло овець.
Лушня родився й виростав у панському дворi. Умер старий Лушня, що жив на Вовчiй Долинi, на хуторi, покинув дочку-дiвку на свiтi. Одним одна робоча сила в сiм’i, бо мати вмерла, а сироти, як кукiль, зосталися… Як на те пановi заманулось покоiвки. Їi ото й узяли до панських покоiв, – бо, на лихо собi, й непогана була. На ii ж мiсце перевели на хутiр сiм’ю з двору. Спершу плакала дiвка та боялась усього, а найбiльш – як би догодити старому пановi. Та, видно, догодила-таки, бо через рiк з дiвки стала молодицею, породивши бiлолицього чорноголового хлопця Тимошку. Як пiднявся Тимошка на ноги, став розбирати всячину, то його взято за лакейчука до молодого пана, – старого тодi вже не було на свiтi, – чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а бiльше всього – стояти в кутку передньоi коло дверей кабiнету, на случай якого приказу. Всього натерпiлося хлоп’я. Інодi, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тодi не то, щоб одсилав спати, нi: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколiшки на всю нiч. А iнодi, щоб не задрiмав, бува, й навколiшках, пiдсипав гречки пiд голi колiна… Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своiх, розставлених по столу цяцьок, – присiкувався до хлопця, та бив за те, що той нiби покрав, тодi, як, роздивившись гаразд, – цяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом… Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замiрявся вкрасти, бо перестановлював усе… Гiрко прийшлося хлопцевi таке життя, злiсть накипала в молодому серцi. «Коли не краду, то б’ють, – дума сам собi, – за те, що посягаю вкрасти, то хай же краще б’ють за те, що краду!». І через рiк, через два з малоi та доброi дитини зробився якийсь лихий злодiячка, котрому нiчого вкрасти все, що тiльки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що вiн i сном i духом не знае, як воно опинилося у його в кишенi… Може, хто другий пiдкинув, щоб тiльки його вибили, – виправлявся вiн. Тимошку знову за це били, тяжко били; та бiйкою нiчого не взяли. Пiдрiс вiн, став ще хижiшим, ще запеклiшим. Украде, бувало, який пустячок та й пiдкине другому, щоб вiд себе очi одвести; а добре що вкраде, то так заховае сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись, вiн ще й виказуе: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б’ють, а вiн собi нишком крадiжку поживе, та й смiеться потайно…
Злодiйкувате життя не по душi самому запеклому злодiевi. І в такого iнодi бувають часи, що оступлять його добрi думки, мучать його, розривають… Чоловiча совiсть не замирае в самiй запеклiй душi. Не замерла вона й у душi Тимофiя Лушнi. Бували такi години, коли вiн, згадуючи своi вчинки та безпутне життя, сам собi думав: «А може ж, воно й грiх так робити?… Може, за все те оддячиться, хоч не на сiм, то на тiм свiтi!..» Страшно йому ставало й разом тяжко, соромно. Тодi вiн, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити Прометеiв огонь у мученiй душi, прихилився до скляного бога: привчився горiлочку вживати… Помiтили раз його п’яним, – вибили добре на конюшнi, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було лiт за двое перед волею. Йому було тодi лiт двадцять…
На станi – вiльнiше трохи, нiж у горницях. Там – що не зробив, пан бачить, бо з своiх очей не спускае; а тут – хоч i бачать панськi конi, то нiкому не скажуть… Передньоi покинути не можна; а з станi – коли не вдень, то вночi вирвешся… Лушня встряв у шинки. Там вiн зазнався з Матнею i Пацюком. Цi – теж повиростали в неволi. Хоча вiльнi степи та широке поле, де вони влiтку скот пасли, одводили трохи iх замлiлi душi, зате зимня пора налягала на iх плечi важкою вагою й давила обох… до горiлки! Поробились вони п’яницями, волоцюгами, злодюгами… У шинку побраталися з Лушнею. Побраталися – i таемна крадiжка, схови та перехови, та нiчнi пропоi накраденого стали iх товариською роботою…
Мучились-мучились пани з ними, та не дiждавши й тих двох рокiв, що крiпаки повиннi були одробити пiсля волi (а роки тi здалися довгi-довгi, тяглися вiками!) – повиганяли iх з двору на всi чотири…
Не маючи нi землi, нi оселi, нi пристановища, – нi пiд собою, нi за собою, нi перед собою, – як вiльна птиця в полi, як дикий звiр у борi, – хлопцi розбрелися по селу… Де його пристати? де голову приклонити, заховатись часом вiд лихоi години?… Ще пiд будень сяк-так: де-небудь на роботi: в жидiв дрова рубати, в людей молотити, вiяти, косити… А як вечiр настане, або свято, або зостався хто який день без роботи… Хоч пiд греблю!.. Нiде притулку немае, нiде пристати, спочити. У селi двi мiсцини некупованi. Одна – вулиця, друга – шинок… Тiльки на вулицi небезпечно. Ляжеш пiд тином спочити – собаки стягнуть; посеред вулицi – наiде хто, а хоч не наiде – волоснi пiднiмуть, запруть у чорну, подумавши, що п’яний… Зостався – шинок… І за шию не лле, й тепло, й людно… Є де, хоч не розкiшно, спочити пiд лавкою; е з ким розважитись-побалакати, заспiвати, випити… Став i нашим хлопцям шинок рiдним батьком, горiлка – матiр’ю. В шинку вони мали собi захист, притулок; чарка горiлки стала iх порадою й одрадою… Шинок нiколи не пустуе: то той, то другий… І нашi хлопцi там! Як перепаде чарка горiлки – за упокой раба божого, за здоров’я народженого, або й так по пригодi, то й добре! Веселий спiва вiн, коли спiвають тi, що частують, а плаче, коли вони плачуть… Як же випадав коли такий нещасний день, що нi роботи, нi в шинку нiкого, а в самого нi крихти хлiба, нi шага грошей – iсти, аж шкура болить, випити – аж за серце ссе… не грiх тодi й пiдняти, що легко лежить!..
З оцими-то злодiйкуватими ледацюгами, гультiпаками зазнався Чiпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрiв вiн iх раз, удруге… як частував кожного, хто пiдвертався пiд руку; вони зараз же таки й втерлися його в товариство. Пили на його кошт; гуляли за його добро; розказували йому свое бiдолашне життя, про свою гiрку долю, привернули його жалiсне, тепер строюжене нещастям, серце – i потоваришували… Цiлий день п’ють та гуляють по шинках, гуляють iнодi й за пiвнiч, а перед свiтом iдуть до Чiпки висиплятись. Виспляться, викачаються, вiзьмуть з собою Чiпку та з добра його що-небудь, – та знову в шинок… Так кожнiсiнького дня.
Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чiпку; потiм того – лаяла, ганьбила; а далi – бiгала в себе по вгороду, по вулицi та кричала-репетувала:
– Ой, лишенько! пропала ж я тепер… погине моя бiдна голiвонька… Тепер же менi все одно, що з мосту та в воду…
Стрiвають люди, жалкують, розпитують…
– Та як же?… як же?… – розказуе кожному з плачем Мотря, – любий та милий був, а то ж зразу… на тобi, та цить! Не переживу ж я цього, не зможу… Свитку пропив, одежу всю – в однiй сорочцi, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вiвцю пропивае… Та й товариство пiдобрав пiд пару – волоцюг зо всього свiта… Боже мiй! що ж тепер робити менi, бiднiй?…
– Ви б його вмовляли; ви б його словами ганьбили, – [радили] люди Мотрi…
– Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. – плаче Мотря. – Та я ж йому не словами, я йому сльозами виливаю… гiркими докорами очi вибиваю… Та що з того?… Сказано: як об стiну горохом!..
– То ви б у волость… Хай його з тиждень подержать у холоднiй! Витверезвиться – опам’ятаеться, а то йому вже памороки забило…
Послухала Мотря людськоi ради, пожалiлася в волость. Узяли Чiпку п’яного, силомiць посадили в чорну. Незчувся, як i заснув…
Надвечiр оглянуться товаришi – нема мiж ними Чiпки. Увечерi пiшли, та як чорна була лихенька вже, вони ii продрали й випустили невольника.
Іде Чiпка додому… У головi – хмiль; на серцi – зло… А тут ще ззаду йде Лушня, примовляе:
– Яка вона тобi мати? жалiтися на сина?! Хто назве ii пiсля сього матiр’ю? Садовiть, мов, сина в чорну: через його менi життя немае!.. Де се воно таке на свiтi видано?!
Не йде Чiпка – летить додому; не дише – огнем паше i, як скажений бик, налiтае на хату… Брязь! – одно вiкно… Дзень! – друге… Посипалось трете… Грюк! ногою в дверi… Полетiли й дверi в сiни.
Мотря з переляку залiзла на печi аж у куток… Убiг Чiпка в хату, кричить:
– Де вона?… де стара вiдьма?… Чи не замiж, бува, забажала?… Може, бахурiв навести заманулося?… То щоб син не перечив, – у чорну його!..
Уразили такi гадючi слова материне серце. Як пiдстрелена горлиця тiпаеться-б’еться, тихо туркоче й стогне, так мати затiпалась на печi в куточку, та стиха, гiрко промовила до сина:
– Побiйся, Чiпко, Бога! Подумай, що це ти кажеш?! Менi свiт не милий, менi… – Не доказала, залилася гiркими сльозами.
– А менi?… Менi, ти думаеш, легко воно живеться?! У мене, може, серце вiд болю як не розiрветься!.. якийсь iрод в йому мов свердлом крутить… Так ще менi, – на?!
– Нащо ж ти п’еш, сину?… Чи воно тобi легшае? Слухай отих братчикiв, що понаводив з собою, то вони тебе пiдведуть!.. вони будуть, поки в тебе буде; а як не стане, то де й дiнуться…
– Не бреши, стара! – перебив ii Петро Пацюк.
– Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а менi, старiй, не приходиться!..
– І що то воно за мати, коли йде на сина жалiтися? – пiддае Лушня огню Чiпцi. – Хiба то е мати?! Який добрий чоловiк скаже путне слово про неi?!. Не те, щоб покрити сина… Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула, – не чула!.. Нi! вона зараз: ось, мов, який мiй син… Берiть його, люди добрi, та садовiть у чорну!.. Яка ж вона мати?!.
– Бач, що кажуть люди?! – гука Чiпка. – Чуеш, що кажуть?!
– Люди?! – сумно, гiрко, з плачем промовила Мотря, – та бiльше не змогла й слова вимовити: умиваючись сльозами, замовкла…
Довго ще Чiпка гукав, довго кричав, та, витягши з скринi материну нову бiлу свиту, майнув з товариством до Гальки.
Стояла вже пiзня осiння пора. Холодний вiтер вривався в побитi шибки й навпростець вiяв у розчиненi дверi, що покинув за собою Чiпка. Мотрi зробилось холодно. Устала вона з печi, щоб хоч дверi зачинити. Гляне – в хатi, як у пустцi: стiл перекинутий, горшки побитi, скриня розчинена… Кинулась Мотря до скринi, – та й охолола… Там усе перевернено, перекидано, порито – i свити немае… Мотря так i впала на скриню!
