– Боже ж мiй, Боже! скiльки я лiт працювала, скiльки нiчок недоспала, думок передумала, здоров’я вкоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер – рiдна дитина все по шинках розносила!..
Сльози в три ручii ллються; жаль та досада давить одурене материне серце… Насилу пiдвелася з скринi.
– Боже! Великий заступниче! – замолилася, здiймаючи руки до Бога, – едина надiя, едина утiха, – та й та мене одурила… Побий же його свята твоя сила, де вiн ступнем ступить, куди вiн лицем повернеться, коли вiн так зневажив матiр стару! Дай йому, Господи, дiждати такоi шани та честi вiд своiх дiток…
Та зв’язавши останне свое збiжжячко в клуночок, перекинула через плече, перехрестилася – i пiшла до сусiди, староi баби-пупорiзки, що жила недалеко вiд iх дворища.
Немае тодi Чiпцi впину, немае заборони, бо й у хатi нiкого немае… Так, з побитими вiкнами, стояла вона на край села пусткою. А Чiпка – одно гуля, з шинку до шинку сновигае та знай тягне з господи все, що тiльки на очi навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навiть усю одежину. Зосталося тiльки те, що на йому: латана свитка, дранi штани та одним одна сорочка – чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить вiн по селу вiд шинку до шинку, день у день, нiч у нiч; а перед свiтом, як домовик, iде в свою пустку… Нiчого нема!.. Тiльки й зосталося, що в току стiжки недомолоченого хлiба…
– Нащо то в тебе хлiб гние в стiжках? – раз питае його Лушня. – Продай його жидам: усе ж грошi! А то так i пропаде…
– А справдi, – промовив Чiпка.
На другий день кинулись хлопцi вишукувати купця. Чiпка шукав свого чоловiка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко й повели на вгород, де ходив Чiпка коло стiжкiв.
– Чiпко! – гукнув Лушня ще за двором, – купця ведемо.
– Жида?
– Еге ж.
– Жидовi не продам!
– Тю-тю… Чому? Який чорт не купив, то купив, аби грошi дав.
– Оже я жидовi не продам…
– А почому, Овраме, за копу даси? – не слухае Лушня, торгуеться.
Жид пiшов навкруги стiжкiв обдивлятись. Висмикуе колоски зсередини, виминае на долонi, роздивляеться.
– А поцому буде? – питае тодi.
– По карбованцю даси? – каже Лушня.
Чiпка стояв одсторонь коло одного стiжка, та в землю дивився, мiркував щось.
– Ой, вей! за цей гнiй? – скрикнув жид.
– А почому ж ти думав?
– По копi с сагом… бiльсе не мозна дати…
– Іди ти к бiсовому батьковi! – одрубав Чiпка та й пiшов сам до хати.
Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.
– Нi, Овраме, – каже Лушня, – за таку цiну ти нiде не купиш.
– Це не такий хлiб, Овраме, як ти думаеш, – увернув Пацюк, – це хлiб хазяйський. Ми це знаемо. Ми знаемо, як вiн сiявся, як i складався… Тут хiба зверху трохи затекло, а то тобi – як порох сухе… Ось дивись! – та й висмикнув зсередини стога жменю жита.
Жито було справдi добре: колоски товстi, довгi, повнi сухого зерна.
– Ось на, подивись – яке жито!
Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв i розглядав зерно. Лице його нiчого не виказало – нi похвали, нi огуди; тiльки ледве примiтнi iскорки зажеврiли на одну хвилину в його чорних очах, та й тi потухли… Вiн почухав бороду.
– Не скупись, Овраме, – пристае Лушня, – ми тобi його й вимолотимо, до розуму доведемо.
– Ну, сцо з, не скупися? За вiсцо його бiльсе давати?!
– Як, за вiщо? за хлiб! Глянь: як одно тобi зерно! Чисте, повне… немолоте б iв! – Лушня справдi взяв кiлька зерен у рот i жував.
– Та сцо з, по карбованцю?!..
– Та нi, не по карбованцю, – одказуе Лушня, – вiн дешевше вiддасть.
– Де з хазяiн? Цому вiн не йде торгуватись?
– Вiн у хату пiшов… мабуть, води напитись… Побiжи лишень, Петре, та кликни!
– Чiпко! Чiпко-о! – гукнув Пацюк, до хати йдучи.
– Чого? – подае голос Чiпка з хати.
– Іди ж кiнчать, чи що.
– Я сказав: жидовi не продам.
– Чому?
Чiпка не обзивався. Пацюк пiдождав трохи, Чiпка не виходив з хати.
– Ідiть сюди, до хати! – гукнув Пацюк на Лушню з жидом.
Тi рушили, ведучи все-таки розмову про жито.
– Нi, ти, Овраме, не скупися, – каже Лушня. – Хлiб, я тобi скажу, такий, що, от ми скiльки молотили, а не бачили такого на селi!
– Та сцо хлiб? Хлiб – як скрiзь хлiб.
– Та нi! То не з тiеi землi. Це тобi хлiб з цiлини, та ще такоi цiлини, що рокiв з десять нi рала, нi плуга не бачила… Це з ситоi землi хлiб, – розпинався Лушня.
Тут вони саме дiйшли до хати.
Чiпка сидiв собi в хатi, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товаришi з жидом, вiн обдивлявся тяжкою працею наскладанi стiжки. Чорнi зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки в той недавнiй час, коли вiн, ще весною, назирав оцей самий хлiб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрiвся з Галею, – балакав, жартував з нею… Коли вiн жав його, рано встаючи, пiзно лягаючи; в’язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяiном, голублячи в серцi надiю вдвох се добро поживати… Тепер та надiя почорнiла, як i його колись зелене та золоте жито… Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль…
«Нi, не продам! хай краще зогние на моiх очах… а не продам!» – думав вiн.
