– То правда, але не вбогостi я найбiльше боюся.
– Бiйтеся безпутства, до якого веде вона.
– Минуле е менi запорукою майбутнього. Коли б я пiшла на злочин, то була б вiльна. Але з монастиря я вийду або з вашоi згоди, або силою закону. Вибирайте…
Наша розмова тривала довго. Пригадуючи ii, я червонiла за все те необачне й смiшне, що я зробила й сказала, але було вже пiзно. Настоятелька все ще вигукувала: «Що скажуть люди! Що скажуть сестри!», коли задзвонили до вiдправи, i ми розлучились.
Ідучи, вона сказала менi:
– Сестро Сюзанно, ви йдете до церкви. Попросiть Бога, щоб зглянувся над вами i змiцнив вам дух у вашому становищi. Запитайте свое сумлiння i вiрте тому, що воно скаже вам, – воно не може не докорити вам. Вiд спiву я вас звiльняю.
До церкви ми прийшли майже разом. Наприкiнцi вiдправи, коли всi сестри збиралися вже розходитись, вона постукала об молитовник i спинила iх.
– Сестри, – сказала вона, – закликаю вас упасти до пiднiжжя олтаря й благати милосердного Бога за одну черницю, яку вiн покинув, яка втратила релiгiйний нахил i дух i ладна зробити вчинок, блюзнiрський перед Богом i ганебний перед людьми.
Не можу сказати вам, як усi здивувались. Кожна, не зворухнувшись, умить скинула поглядом по товаришках, сподiваючись викрити винну по ii замiшанню. Усi поприпадали ниць i мовчки помолилися. Через чималий час настоятелька тихо завела: Veni, Creator[27 - «Гряди, Создателю!» (лат.) – гiмн Творцевi.], i всi тихо пiдхопили; потiм, по другiй мовчанцi, настоятелька постукала об пюпiтр. Усi розiйшлися.
Подумайте самi, який шепiт пiшов по нашiй громадi: «Хто така? Чи не вона? Що зробила? Що хоче зробити?..» Сумнiви недовго тривали. Моя заява почала набувати у свiтi розголосу. Менi робили багато вiзитiв: однi менi докори приносили, другi поради; тi хвалили мене, iншi гудили. Я мала тiльки один спосiб виправдатися перед усiма – розповiсти про поведiнку своiх батькiв. А ви розумiете, якою скромною я мусила бути пiд цим поглядом. Вiдкритися цiлковито я могла лише тим особам, якi щиро до мене прихилились, та пановi Манурi, що провадив мою справу. Коли менi страшно ставало мук, якими менi загрожували, у моiй уявi з усiм своiм жахом з'являвся льох, де мене вже раз замикали, – я знала чернечу лють. Про своi страхи я оповiла пановi Манурi, i вiн сказав менi:
– Зовсiм уберегти вас вiд прикростiв неможливо. Ви iх матимете, та й мусили сподiватися iх. Треба озброiтись терпiнням i пiдтримувати себе надiею на те, що вони кiнчаться. Щодо льоху обiцяю вам, що ви вдруге туди не потрапите нiколи. Це вже моя справа…
Справдi, днiв за кiлька вiн принiс настоятельцi наказа – дозволяти йому бачитися зi мною щоразу, коли вiн тiльки цього зажадае.
Наступного дня по вiдправi настоятелька знову запропонувала помолитися за мене громадою. Помолилися мовчки i проказали тихо той самий гiмн, що й напередоднi. Так само й утрете вчинили з тiею тiльки рiзницею, що менi наказали стати окремо серед хору i проказали молитву за мрущих та лiтанiю святим з приспiвом: Ora pro ea.[28 - Моли Бога за неi (лат.).]
Четвертого дня вiдбувся маскарад, у якому дуже дивно виявилася чудернацька настоятельчина вдача. Наприкiнцi вiдправи мене поклали в труну посеред хору. З бокiв поставили свiчки й кропильницю. Накрили мене саваном, вiдправили панахиду, а потiм кожна черниця, виходячи, бризкала на мене свяченою водою, промовляючи: Requiescat in pace[29 - Хай спочине у мирi (лат.).]. Треба знати монастирську мову, щоб зрозумiти, яка погроза мiститься в останнiх словах.
Двi черницi скинули з мене саван i лишили мене, мокру до живого тiла вiд води, якою вони мене облудно покропили. Одежа висохла на менi: я не мала в що перебратись.
За цiею наругою друга наспiла. Зiбралася громада. До мене поставились, як до окаянницi, намiр мiй визнали за вiровiдступництво, i всiм черницям заборонили пiд страхом непослуху розмовляти зi мною, допомагати менi, пiдходити до мене й навiть торкатися до того, з чого я послугувалася. Цi накази виконували суворо. Коридори в нас вузькi, в деяких мiсцях двое можуть вiд сили розминутись – коли я йшла, а назустрiч менi йшла друга черниця, то вона або повертала назад, або притискалась до муру, пригорнувши рукою покривало й одiж, щоб вони якось не дiткнулися до моiх. Коли вiд мене треба було щось узяти, я ставила ту рiч додолу, i ii брали ганчiркою. Коли ж менi мали щось дати, то кидали менi. Коли яка черниця мала нещастя доторкнутися до мене, то вважала себе за споганену i йшла сповiдатися та розгрiшуватись до настоятельки. Лестощi, кажуть, ницi й пiдлi. Вони ще багато жорстокiшi й вигадливiшi, коли мають на метi догодити своiми образами. Скiльки разiв згадувала я слова своеi небесноi настоятельки де Монi: «Серед усiх створiнь, що ви бачите навколо мене, таких слухняних, простих i лагiдних, немае жодного, дитино моя, немае жоднiсiнького, що з нього я не могла б зробити лютого звiра. Нахил до цiеi дивноi метаморфози тим бiльший, чим молодшими потрапляють до келii i чим менше знають свiтське життя. Цi слова дивують вас. Нехай же боронить вас Бог дiзнати на собi цю правду. Сестро Сюзанно, добра черниця та, що йде до монастиря спокутувати якийсь великий грiх».
Мене звiльнили вiд усiх обов'язкiв. У церквi залишали по одному порожньому мiсцю обабiч того, що я займала. У трапезнiй я сидiла за окремим столом. Менi нiчого не подавали. Я мусила сама йти до кухнi просити свою пайку. Першого разу сестра-куховарка крикнула менi:
– Не входьте, вiдступiться…
Я вiдступилася.
– Що вам треба?
– Їсти.
– Їсти! Ви негоднi жити…
Інодi я iшла геть i цiлий день нiчого не iла, iнодi напосiдалась, i менi ставили на порiг страву, яку посоромилися б дати тваринi. Я брала ii плачучи i йшла. Інодi менi траплялося приходити дверi хору останньою, я заставала iх замкнутими; ставала пiд ними навколiшки й чекала там кiнця вiдправи. Коли це в саду було, я верталась до келii. Тим часом сили моi занепадали вiд недостатностi харчу, вiд поганоi якостi того, що я iла, а ще бiльше вiд страждання, якого завдавали менi повсякчаснi прояви жорстокостi. Отож я вiдчула, що коли страждатиму неремстиво, то й кiнця нiколи не побачу своему позову. Тому я вирiшила поговорити з настоятелькою. Напiвмертва вiд страху, я пiшла все-таки й тихо постукала до неi у дверi. Вона вiдчинила, побачивши мене, оступилась на кiлька крокiв, крикнувши:
– Вiдiйди, вiровiдступнице!
Я вiдiйшла.
– Ще…
Я ще вiдiйшла.
– Що ви хочете?
– Як нi Бог, нi люди не засудили мене на смерть, то я хочу, панiматко, щоб менi дали жити.
– Жити! – мовила вона, повторюючи слова сестри-куховарки. – Хiба ви гiднi цього?
– Тiльки Бог знае це. Але попереджаю вас, що, коли менi вiдмовлятимуть у iжi, я муситиму поскаржитись на це тим, хто взяв мене пiд свою оборону. Я тут лише тимчасова мешканка до того часу, коли моя доля i становище будуть вирiшенi.
– Ідiть, – сказала вона, – не поганьте мене своiми поглядами. Я подбаю про це…
Я пiшла, а вона люто зачинила дверi. Мабуть, наказа вона дала, але менi вiд того мало що покращало. Не коритися iй у цьому вважалося за заслугу – менi кидали найгiршу страву та ще й псували ii попелом i всякими покидьками.
Отак жила я, поки тривав мiй позов. Виходити до приймальнi менi не зовсiм забороняли. Вiдiбрати мое право радитися iз судцями та адвокатом не могли, проте вiн мусив кiлька разiв удаватись до погроз, щоб зi мною побачитись. На побачення мене завжди супроводила одна iз сестер. Вона нарiкала, коли я розмовляла тихо; обурювалась, коли я лишалась у приймальнi надто довго, уривала мене, заперечувала, заважала менi. Переказуючи цi моi розмови настоятельцi, перекручувала iх, криво тлумачила, накидала менi те, чого я й не казала. Що там! Дiйшло того, що мене обiкрали, повитягали в мене стiльцi, ковдри, матраци, не давали менi бiлизни. Одiж у мене подерлась, я лишилася майже без панчiх i черевикiв. Я насилу могла роздобути води, не раз мусила сама ходити по неi до колодязя, того самого, що я про нього згадувала. Посуд менi перебили – тодi я мусила пити воду коло колодязя, бо не мала в чому принести ii. Проходячи попiд вiкнами, я мусила або бiгти, або сподiватись собi на голову помий. Кiлька сестер плюнули менi в обличчя. Я стала брудна до гидоти. Сповiдатися менi заборонили, щоб я, бува, не поскаржилась нашим духiвникам. Якось на велике свято, здаеться на Вшестя, менi в келii забили чимось замок. Я не могла вийти до меси, та, мабуть, й iншi вiдправи пропустила б, коли б не нагодився пан Манурi, якому спочатку казали, що не знають, де я подiлася, що не бачили мене, що я службу Божу зовсiм занедбала. Тим часом я, розхвилювавшись, зламала замок i прийшла пiд дверi хору, що були замкненi, як i звичайно, коли я з'являлась не серед перших. Я лягла на землю, прихилившись головою i спиною до стiни, склавши на грудях руки, i так вийшло, що тiлом своiм загородила прохiд. Коли вiдправа кiнчилась i черницi почали виходити, перша раптом спинилася, iншi так само. Настоятелька здогадалась, у чому рiч, i сказала:
– Ідiть по нiй, це ж – труп.
Дехто послухався i стоптав мене ногами. Іншi були не такi жорстокi. Але жодна не зважилась простягти менi руку й пiдвести.
Пiд час моеi вiдсутностi в мене викрали налой, портрет нашоi фундаторки, iншi благочестивi образи, розп'яття. У мене лишився тiльки хрест, що я носила на чотках, та й той не надовго. Тож я жила в чотирьох голих стiнах, у кiмнатi без дверей, без стiльця, стоячи або лежачи на сiннику, без найпотрiбнiшого посуду й мусила вночi виходити за природними потребами, а вранцi мене винуватили, що я турбую монастирський спокiй, блукаю, божеволiю. Що келiя моя не замикалась, то вночi до мене з галасом вдиралися, кричали, шарпали мое лiжко, били шибки, всiляко лякали мене. Галас чути було поверхом вище i поверхом нижче, i хто не входив до змови, тi казали, що в моiй кiмнатi коiться щось дивне, що вони чули жалiбнi голоси, крики, брязкiт кайданiв i що я розмовляю з привидами й нечистими духами, що я, певно, продала свою душу i що треба притьмом вибиратися з мого коридору. У чернечих громадах е недоумкуватi, таких навiть бiльшiсть – вони повiрили в те, що iм про мене казали, не зважувались проходити повз моi дверi, бачили мене у своiй затьмаренiй уявi з огидним обличчям, хрестилися при зустрiчi зi мною, тiкали геть, кричали:
– Вiдступися вiд мене, сатано! Боже, захисти мене!..
Одна з наймолодших черниць була в кiнцi коридору, коли я йшла iй назустрiч. Обминути мене було зовсiм нiяк. ii пойняв несказанний жах. Спочатку вона повернулась лицем до стiни й бурмотiла тремтячим голосом: «Боже мiй! Боже мiй! Ісусе! Марiе!..» Тим часом я пiдходила. Коли вона вiдчула мене поруч себе, то затулила обличчя руками, щоб не побачити мене, рвонулась до мене, нестямно кинулась менi в обiйми й закричала:
– Рятуйте! Рятуйте! Милосердя! Я пропала! Сестро Сюзанно, не чинiть менi зла! Сестро Сюзанно, згляньтесь надi мною!
І, кажучи це, падае пiвмертва горiлиць на пiдлогу. На крик збiглися, забрали ii, а як уже розмалювали цю пригоду, то й сказати годi. З неi зробили найзлочиннiшу iсторiю: буцiмто демон нечестя опанував мене. Менi приписали намiри, вчинки, якi не зважуюсь назвати, i дивовижнi бажання, що на них i склали той видимий безлад, у якому молоду черницю знайдено. Справдi, я ж не чоловiк i не знаю, що можна вигадати про двох жiнок, а тим бiльше про одну. Проте лiжко мое було без заслони, до кiмнати моеi заходили коли завгодно, так що ж тут, пане, казати? Певно, цi жiнки, попри зовнiшню стриманiсть, скромнi погляди й чеснотливий вираз, серце мають дуже зiпсуте: вони знають принаймнi, що на самотi можна робити якесь неподобство, а я цього не знаю, тому й не могла я нiколи зрозумiти, в чому мене звинувачують, а вони висловлювались так невиразно, що я нiколи не знала, що iм вiдповiсти.
Я б не кiнчила свою розповiдь, коли б почала докладно розповiдати про це переслiдування. Ох, пане, якщо е у вас дiти, дивiться на мене, яку долю ви iм готуете, коли дозволяете iм уступати в чернецтво без прояву найбiльшого й найрiшучiшого покликання! Якi ж несправедливi люди! Дитинi дозволяють розпоряджатися собою в такому вiцi, коли iй не дозволяють розпоряджатися одним екю. Краще вбити свою дочку, нiж замикати до монастиря проти ii волi. Так, убити! Скiльки разiв жалкувала я, що мати не задушила мене в колисцi! То було б не так жорстоко. Чи повiрите, що в мене вiдiбрали молитовника й заборонили молитися Боговi? Ви певнi, що цьому я не скорилася. Лишенько! То була едина моя розрада. Я зводила руки до неба, я кричала й сподiвалася, що моi крики почуе той Єдиний, що бачив усi моi злигоднi. Пiд дверима в мене пiдслуховували, i одного разу, коли я зверталась до Бога знiченим серцем своiм i кликала його на допомогу, менi сказали:
– Марно ти волаеш до Бога, Бога вже немае для тебе. Помри в розпуцi й будь проклята…
Іншi додали:
– Амiнь, вiровiдступнице, амiнь!
Але ось що видасться вам ще дивнiшим. Не знаю, чи то злостивiсть була, чи омана, бо, хоч я й не зробила нiчого такого, що свiдчило б про мiй розумовий розлад, а тим бiльше про те, що в мене вселився нечистий дух, вони обговорили мiж собою, чи не треба вигнати з мене бiса, i ухвалили бiльшiстю голосiв, що я зреклася свого соборування i хрещення, що мене посiв демон i вiдвертае вiд служби Божоi. Одна з черниць заявила, що пiд час деяких молитов я скрегочу зубами, що взагалi в церквi я тремчу й на пiднесеннi Святих дарiв заломлюю руки. Друга додала, що я стоптала пiд ноги розп'яття, не ношу чоток (iх у мене вкрали) i вирiкаю богохульства, яких не зважуюсь переказати вам. І всi погодилися, що в менi дiеться щось неприродне й що треба повiдомити про це вiкарiя. Так i зробили.
Вiкарiем був тодi Ебер, людина лiтня й досвiдчена, рiзкий, але справедливий i розумний. Йому докладно написали про колотнечу в монастирi. Колотнеча, безперечно, була велика, i коли я спричинилася до того, то не зi своеi волi. Ви, мабуть, здогадуетесь, що в посланiй йому заявi не забули згадати про моi нiчнi походеньки, про мою вiдсутнiсть у хорi, про гамiр у моiй келii, про те, що одна бачила, друга чула, про мою огиду до святощiв, про моi богохульства й непристойнi вчинки, що менi ми iх закидали. Щодо пригоди з молодою черницею, то з неi зробили все, що хочете. Винувачення були такi великi й численнi, що пан Ебер, з усiм своiм здоровим глуздом, не мiг не пiддатися iм почасти й не повiрити, що в них багато правди. Рiч видалася йому такою важливою, що вiн сам поклав з нею розiбратися. Вiн повiдомив про свiй приiзд i справдi прибув з двома молодими церковниками, що були при ньому й допомагали йому в його нелегких обов'язках.
Днiв за кiлька перед тим я почула вночi, що хтось тихенько ввiйшов до мене в келiю. Я не сказала нiчого, чекала, щоб до мене заговорили, i мене гукнули тихим, тремтячим голосом:
– Сестро Сюзанно, ви спите?
– Нi, не сплю. Хто там?
