– То скидай штани i чимчикуй в пiдштанках до шiстнадцятки, – лагiдно сказав вiн, проти своеi звички не додаючи вже нi «паскудника», нi «негiдника», нi «мерзотника».
У шiстнадцятiй камерi Швейк зустрiвся з дев’ятнадцятьма чоловiками без штанiв. Це були тi, про яких було зауважено в паперах: «Streng beh?ten, beobachten». За ними ревно наглядали, щоб, бува, не драпонули.
Якби пiдштанки були чистi, а на вiкнах не було грат, то могло б на перший погляд видатися, що ви потрапили до роздягальнi якоiсь лазнi.
Швейка прийняв вiд фельдфебеля Ржепи староста – неголений паруб’яга в розхристанiй сорочцi. Записав його прiзвище на клаптику паперу, прибитому на стiнi, й повiдомив:
– Завтра у нас буде справжня кумедiя. Нас поведуть у каплицю на проповiдь. Ми стоятимемо в пiдштанках якраз пiд амвоном. Ото буде смiху!
Як i в усiх тюрмах, у гарнiзоннiй тюрмi була каплиця – улюблене мiсце розваги в’язнiв. І зовсiм не тому, що всi цi примусовi вiдвiдини тюремноi каплицi зближували вiдвiдувачiв з Господом Богом або прилучали в’язнiв до чесноти. Про такi дурницi не могло бути й мови.
Просто служби Божi й проповiдi розганяли тюремну нудьгу. Тут iшлося не про те, станеш ближчим до Бога, чи нi, а просто тiшила надiя знайти дорогою – в коридорах або у дворi – кинутий недопалок сигарети або сигари. Невеличкий недопалок, який валявся в плювальницi чи десь на землi в пилюцi, вiдсував Бога далеко на заднiй план. Ця невеличка смердюча рiч здобувала перемогу над Богом i спасiнням душi.
А вже самi проповiдi – що то була за комедiя, що за смiхота! Фельдкурат[97 - фельдкурат – австр. вiйськовий священик. За правами i чином прирiвнювався до капiтана.] Отто Кац був, зрештою, дуже симпатичною людиною. Його надзвичайно цiкавi проповiдi чарували, розсiювали тюремну нудьгу. Вiн умiв так гарно розводити теревенi про нескiнченне милосердя Боже та морально пiдтримувати занепалих духом i знеславлених в’язнiв, умiв так вiртуозно лаятися з амвона i, стоячи бiля вiвтаря, чудово заводити свое «Ite, missa est»[98 - Ідiть з миром, вiдправу закiнчено (лат.).]. Службу вiн вiдправляв оригiнальним способом, перемiшуючи весь порядок вiдправи, а коли бував дуже п’яний, – вигадував зовсiм новi молитви й нову вiдправу, та й весь обряд – щось таке, чого ще доти нiхто не чув i не бачив.
А вже й цирку не треба, коли фельдкурат, бува, посковзнеться й гепнеться з чашею святих дарiв або з требником, вголос обвинувачуючи прислужника з ув’язнених, що той, мовляв, йому навмисне пiдставив ногу; а тодi перед святими дарами засуджуе його до карцера або до «шпангле».[99 - Шпангле (спотв. нiм.) – кайдани. Праву руку арештанта приковували коротким ланцюгом до лiвоi ноги.]
Покараний тiшиться, адже цей номер входив у програму всiеi комедii в тюремнiй капличцi, i вiн майстерно виконав тут свою вiдповiдальну роль.
Фельдкурат Отто Кац, один iз найкращих вiйськових священикiв, був еврей. У цьому, власне, не було нiчого дивного. Архiепископ Кон[100 - архiепископ Кон – Теодор Кон (1845—1915). Народився в незаможнiй еврейськiй сiм’i. Доктор теологii. Архiепископ в Оломоуцi (з 1892 р.). В 1904 р. подав у вiдставку через конфлiкт з духовенством та серiю анонiмних статей у пресi. Пiзнiше з’ясувалось, що iх автором (псевдонiм Ректус) був молодий священик, який згодом публiчно покаявся i вибачився перед Коном.] також був еврей, i до того ж приятель Махара.[101 - Махар Й. С. (1864—1944) – вiдомий чеський поет, сатирик, журналiст. Виступав з позицiй заперечення естетичного диктату суспiльства i потурання його смакам, вiдстоюючи право поета на власну творчу iндивiдуальнiсть. Вперше його твори переклав украiнською мовою І. Я. Франко.Пiд час гострих нападiв на архiепископа Кона в 1903 p. виступив на його захист в газетах, викриваючи закулiснi напади високих церковних достойникiв на Кона.]
Фельдкурат Отто Кац мав ще строкатiше минуле, нiж славний архiепископ Кон.
Отто Кац учився в торговельнiй академii й пiшов до армii як однорiчник[102 - В австро-угорськiй армii – солдат з освiтою, що йшов добровiльно на вiйськову службу з тим, щоб пiсля однорiчного навчання дiстати якийсь нижчий офiцерський чин. Пiд час вiйни таких солдатiв мобiлiзували на загальних пiдставах. (прим. перекл.)]. Вiн так добре знався на вексельному правi та векселях, що за рiк довiв торговельну фiрму «Кац i К°» до блискучого банкрутства. Старий Кац змушений був виiхати до Пiвнiчноi Америки, зробивши якiсь грошовi оборутки зi своiми кредиторами без iхнього вiдома й без вiдома свого компаньйона, якому довелося виiхати до Аргентини.
Безкорисливо надiливши в такий спосiб Пiвнiчну та Пiвденну Америку фiрмою «Кац i К°», молодий Отто Кац опинився в становищi людини, якiй немае звiдки чекати спадщини i яка не знае, де прихилити голову. Отже, залишався единий вихiд – вступити до вiйська.
Однак перед тим однорiчник Отто Кац устругнув надзвичайно оригiнальну штуку. Вiн вихрестився. Навернувся до Христа, щоб той допомiг йому зробити кар’еру. І звернувся до нього з повною довiрою, розцiнюючи цей крок як комерцiйну угоду мiж ним i Сином Божим.
Каца урочисто хрестили в Емаузах. Сам отець Альбан занурював його в купiль[103 - Сам отець Альбан занурював його в купiль – отець Альбан (в миру Шахлейтер; пом. 1937 р.) – катол. священик Емаузького (На Слованех) храму. Належав до Ордену бенедиктинцiв. Освiту здобув у Лейпцигу. Пiсля проголошення незалежностi Чехословаччини виiхав до Мюнхена, де приеднався до нацистiв. Через його надмiрну участь в заходах фашистiв Папа Пiй ХІ в 1933 р. позбавив о. Альбана всiх церковних постiв. Був близько знайомий iз Гiтлером, який пiсля його смертi наказав включити портрет Шахлейтера до ювiлейноi публiкацii про «Велетнiв нацистського руху».]. Це було надзвичайне видовище. Присутнiми були один побожний майор iз полку, де служив Отто Кац, одна стара панна з пансiону для шляхтянок на Градчанах i якийсь пикатий представник консисторii, що був за хрещеного батька.
Добре склавши iспит на офiцера, новоявлений християнин Отто Кац залишився в армii. Спочатку йому здавалося, що все пiде гладенько. Вiн навiть намiрявся вступити на штабнi курси.
Але одного дня впився й пiшов у ченцi, змiнивши шаблю на чернечу рясу. Вiн добився аудiенцii у архiепископа на Градчанах, пiсля чого потрапив до духовноi семiнарii. Перед своiм висвяченням налигався до нестями в одному вельми порядному «будинку з жiночою обслугою» на Вейводовiй вуличцi й просто з виру розпусти й гульнi попрямував на церемонiю. Пiсля висвячення пiшов до свого полку заручитися протекцiею, а коли його призначили фельдкуратом, купив коня й почав гасати по Празi, беручи участь у всiх пиятиках з офiцерами свого полку.
У коридорi будинку, де фельдкурат мав квартиру, дуже часто було чути прокльони незадоволених кредиторiв. Вiн водив на квартиру й повiй або посилав за ними свого денщика. Залюбки грав у «фербля»[104 - грав у «фербля» – фербель – азартна гра в карти, дуже поширена в Австро-Угорщинi.]. Були певнi пiдозри й здогади, нiбито фельдкурат грае нечесно, але нiхто не довiв, що в широкому рукавi його вiйськовоi ряси сховано туза. В офiцерських колах його звали «святим отцем».
До проповiдi вiн нiколи не готувався й цим рiзнився вiд свого попередника, який ранiше вiдвiдував гарнiзонну тюрму. То був чоловiк, який утовкмачив собi в голову тверде переконання, що людей, ув’язнених у гарнiзоннiй тюрмi, можна настановити на путь праведну з амвона. Той достойний курат, побожно закотивши очi, розтлумачував арештованим, що потрiбна реформа законiв про повiй та неодружених матерiв, i розводився про виховання нешлюбних дiтей. Його казання були абсолютно абстрактнi й не мали нiякого зв’язку з сучасним становищем, тобто просто спричиняли нудьгу.
Зате фельдкурат Отто Кац виголошував проповiдi, яких усi нетерпляче дожидались.
То була урочиста хвилина, коли шiстнадцятку в самих пiдштанках вели до каплицi. Вдягнути iх – означало ризикувати, що хтось iз них утече. Двадцять ангеляток у бiлих пiдштанках поставили пiд амвоном. Дехто, кому всмiхнулося щастя, жував недопалки, знайденi дорогою, бо, звичайно, не було кишенi, де б iх можна було сховати.
Навколо них стояли iншi гарнiзоннi в’язнi й милувалися двадцятьма парами пiдштанкiв пiд амвоном, куди, видзвонюючи острогами, видряпався фельдкурат.
– Habacht![105 - Струнко! (спотв. нiм. «Habt acht!»)] – ревнув вiн. – Молiться! Повторюйте всi за мною! А ти там, ззаду, мерзотнику, не сякайся в руку, ти ж бо в храмi Божiм! Якщо не перестанеш, накажу замкнути тебе в карцер. Гей ви, волоцюги, чи не забули ще «Отче наш»? Ану, спробуймо! Ну звичайно, я так i знав! Який тут «Отче наш»? Вам аби по двi порцii м’яса з квасолею, та напхатися, лягти черевом на нари, длубати в носi й не думати про Господа Бога. Що? Може, не правда?
Вiн глянув з амвона вниз на двадцятьох бiлих янголiв у пiдштанках, якi буйно веселилися разом з усiма. У заднiх рядах грали у «м’ясо».[106 - «М’ясо» – груба казарменна гра, при якiй солдати били один одного по заду.]
– Дуже гарно, – пошепки сказав Швейк своему сусiдовi, над яким тяжiла пiдозра, нiби за три крони вiн сокирою вiдрубав своему друговi всi пальцi на руцi, щоб того звiльнили з вiйськовоi служби.
– Ще не те буде! – додав сусiд. – Сьогоднi вiн нажлуктився по саме нiкуди й знов оповiдатиме про грiховну тернисту путь.
І справдi, фельдкурат був сьогоднi в розчуленому настроi. Вiн навiть сам не знав, навiщо це робить, але весь час перехилявся з амвона, i ще трохи – був би втратив рiвновагу та гепнувся вниз.
– Нумо, хлопцi, заспiвайте щось, – гукнув вiн, – чи, може, хочете, щоб я вас навчив новоi пiсеньки? Спiвайте за мною:
Найгарнiшу в свiтi милу
Я нiкому не вiддам,
Не ходжу за нею сам,
Таж за нею, молодою,
Ходять iншi чередою.
А ця моя наймилiша,
Це Марiя найсвятiша
Із небесних брам.
– Ви цього, пройдисвiти, нiколи не навчитеся, – провадив фельдкурат, – я за те, щоб вас усiх перестрiляти; ви мене добре зрозумiли? Проголошую з цього Божого мiсця, нiкчеми, що Бог – така сила, яка вас не боiться, й вона таке вам устругне, що очманiете, бо ви не дуже-то поспiшаете навернутися до Христа, а волiете йти тернистою дорогою грiха.
– Ого, вже почалось! Налигався впень, – радiсно шепотiв Швейкiв сусiд.
– Терниста путь грiха, йолопи дурноверхi, це путь боротьби з пороками. Ви блуднi сини, тому ви волiете валятися в одиночцi, нiж навернутися до Отця нашого Небесного. Вище пiднiмiть i звернiть своi очi у небесну височiнь, i переможете; мир оселиться в душах ваших, розбишаки. І, будь ласка, там, ззаду, не пирхайте. Ви не жеребцi й не в стайнi, а в храмi Божому. Звертаю на це вашу увагу, голубчики. На чому ж я зупинився? Ja, ?ber den Seelenfrieden, sehr gut![107 - Ага, про мир у душi, дуже добре! (нiм.)] Запам’ятайте собi, тварюки, що ви люди, й повиннi дивитись крiзь темну хмару в далекий простiр i усвiдомити одне: все тривае тут лише до часу, а тiльки один Бог вiчний. Sehr gut, nicht wahr, meine Herren?[108 - Дуже добре, еге ж, панове? (нiм.)] Я б мав день i нiч за вас, йолопи, молитись, аби милосердний Бог влив свою душу в вашi холоднi серця, й своiм святим милосердям змив усi вашi грiхи, й ви навiки стали його чадами, щоб вас, негiдникiв, не обiйшов вiн любов’ю своею. Але ви помиляетесь. Я вас до цього раю вести не буду.
Фельдкурат гикнув.
– Нi, не буду, – повторив вiн уперто, – i нiчого для вас не зроблю, менi це й не в головi, бо ви непоправнi лайдаки. Вашими дорогами не поведе вас доброта Господня, подих Божоi любовi вас не овiе, бо Господу Богу й на думку не спаде морочитись iз такими розбiйниками. Чуете, ви там, у пiдштанках?
Двадцятеро пiдштанкiв глянуло вгору i в один голос промовило:
– Дозвольте доповiсти, чуемо.
– Не досить тiльки чути, – вiв далi свою проповiдь фельдкурат, – у темнiй хмарi життя Божий усмiх не втiшить вашоi скорботи, телепнi, бо Господня доброта також мае своi межi, а ти, вiслючино, там ззаду, не гикай, бо замкну тебе в карцер, аж почорнiеш. І ви там, унизу, не думайте, що ви в корчмi. Милосердю Божому нема кiнця-краю, але воно лише для порядних людей, а не для покидькiв людського суспiльства, якi не керуються анi його законами, анi вiйськовим статутом. Це я вам i хотiв сказати. Молитися ви не вмiете i гадаете, що ходити до каплицi – це якась кумедiя, що тут якийсь театр або кiнематограф. Але я вам виб’ю це з голови, й ви не думатимете, буцiмто я тут лише задля того, щоб вас розважати й веселити. Порозсаджую вас, лобуряки, по одиночках, – ось що я вам зроблю. Тiльки гаю час iз вами й бачу – це все пусте. Хоч би тут замiсть мене був сам фельдмаршал або архiепископ, ви однак не розкаетесь i не навернетеся до Бога. І все ж колись згадаете, що я вам не був ворогом.
З шеренги пiдштанкiв почулося хлипання. Це плакав Швейк.
Фельдкурат глянув униз. Там стояв Швейк i втирав кулаком очi. Навколо всi радiсно притакували.
Фельдкурат промовив, указуючи на Швейка:
– Хай кожен бере приклад iз цього чоловiка. Що вiн робить? Плаче. Не плач, кажу тобi, не плач. Ти прагнеш виправитись? Та це тобi, хлопче, не так легко вдасться. Тепер плачеш, а коли звiдсiля повернешся до камери, знов будеш таким же негiдником, як i ранiше. Ти ще, голубе, багато мусиш помiркувати про безкiнечне милосердя та Божу ласку. Довго ще тобi трудитись, поки грiшна душа твоя знайде на свiтi добру путь, якою повинна йти. Сьогоднi перед нами розрюмсався один iз вас. Вiн хоче навернутися на путь праведну, а ви, решта, що робите? Анiчогiсiнько. Ось там один щось жуе, немов його батьки були жуйними тваринами. А ось там у храмi Божому шукають за комiром вошi. Невже ж не можете пошкрябатись удома, а лишаете цю забаву на службу Божу? А де вашi очi, пане штабний наглядачу? Таж ви всi солдати, а не якiсь там придуркуватi цивiльнi. Ваш обов’язок поводитися так, як це личить солдатам, хоча б i в церквi. Киньтеся, грiм би вас побив, шукати Бога, а вошi шукатимете вдома. На цьому я скiнчив, гультiпаки, й прошу, щоб на вiдправi ви поводилися пристойно, а не так, як минулого року, коли позаду вимiнювали один одному казенну бiлизну за хлiб i жерли його пiд час пiднесення святих дарiв.
Фельдкурат зiйшов з амвона й попрямував у ризницю, за ним подався й тюремний наглядач. За хвилину той повернувся, пiдiйшов просто до Швейка, витяг його з групи двадцяти пiдштанкiв i вiдвiв до ризницi.
Фельдкурат сидiв, розвалившись, на столi й скручував цигарку. Коли Швейк увiйшов, вiн сказав:
– Ага, ось i ви. Я помiркував i гадаю, що бачу вас наскрiзь. Розумiеш, шибенику? Це перший випадок, коли хтось тут у церквi при менi розрюмсався. – Сплигнувши зi стола, вiн шарпнув Швейка за плечi й крикнув, стоячи пiд великим насупленим образом Франциска Салезького[109 - Францiск Салезький (Франсуа Сальський) (1567—1622) – епископ Женевський (з 1602 р.), теолог, проповiдник, лiтератор, моралiст. Вiдiгравав значну роль в русi Контрреформацii. Проголошений Вчителем Церкви. В 1610 р. разом iз Жанною де Шанталь заснував Орден вiзiтандiнок. Заснував чол. Орден Салезiанцiв та жiн. Салезiанок (за кiлькiстю членiв посiдае зараз трете мiсце серед чоловiчих орденiв i друге серед жiночих). Духовнi твори Франсуа Сальського мали значний вплив на розвиток художнiх форм французькоi лiтератури. Вважаеться покровителем журналiстiв.]. – Признайся, пройдисвiте, адже ти лише комедiю строiв!
Франциск Салезький допитливо поглядав з образа на Швейка. З другоi стiни, з iншого образа, здивовано дивився на Швейка якийсь мученик, що його пиляли невiдомi римськi солдати, й зубцi пилки саме врiзалися йому в оголений зад. На обличчi мученика не було помiтно нi страждання, нi радостi, анi жодного мученицького ореолу. На його обличчi застиг лише подив, немовби вiн збирався сказати: «І як це я, власне, вскочив у таку халепу, що це ви, панове, зi мною робите?»
