– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, – серйозно сказав Швейк, ставлячи все на карту, – сповiдаюся Богу всемогутньому й вам, достойний отче, як заступниковi Божому, що справдi я рюмсав лише заради смiху. Я ж бачив, що до вашоi проповiдi бракуе одного покаянника, до якого ви даремно зверталися в своiх словах. Отож я й хотiв зробити вам приемнiсть, аби ви не думали, нiби на свiтi вже немае добрих людей. А потiм я й сам хотiв повеселитися, щоб менi вiдлягло вiд серця.
Фельдкурат допитливо глянув у добродушне обличчя Швейка. Сонячний промiнь заграв на похмурому образi Франциска Салезького й теплом своiм зiгрiв здивованого мученика на протилежнiй стiнi.
– Ви менi чимраз бiльше подобаетеся, – сказав фельдкурат, знову сiдаючи на стiл. – З якого ви полку? – Вiн гикнув.
– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, що належу й не належу до дев’яносто першого полку, та й взагалi не знаю, на якому я свiтi.
– А за що ж ви тут сидите? – спитав фельдкурат, гикаючи.
З каплицi було чути звуки фiсгармонii, яка заступала орган.
Музикант-учитель, ув’язнений за дезертирство, видушував iз фiсгармонii найтужливiшi церковнi мелодii. З гикавкою фельдкурата цi звуки зливалися в якусь не вiдому досi доричну гаму.[110 - …якусь невiдому досi доричну гаму – музичний лад в старогрецькiй музицi.]
– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, я сам не знаю, за що тут сиджу, та я на це не нарiкаю. Менi просто не щастить. Я хочу, щоб усе було якнайкраще, а воно завжди виходить у мене на найгiрше. Достеменно, як тому мучениковi он там на образi.
Фельдкурат зиркнув на образ, усмiхнувся й сказав:
– Ви менi таки справдi подобаетесь, я запитаю про вас у пана слiдчого, а зараз бiльше не гаятиму з вами часу. Аби тiльки швидше здихатися тiеi вiдправи. Kehrt euch! Abtreten![111 - Кругом! Марш! (нiм.)]
Повернувшись до гурту рiдних пiдштанкiв пiд амвоном, Швейк на запитання, чого вiд нього хотiв фельдкурат у ризницi, вiдповiв дуже сухо й лаконiчно:
– Насмоктався.
За новим подвигом фельдкурата – святою службою Божою – всi стежили дуже уважно i з неприхованими симпатiями. Один пiд амвоном навiть побився об заклад, що фельдкурат упустить з рук дароносицю; вiн поставив усю свою пайку хлiба проти двох ляпасiв – i виграв.
Не мiстицизм вiруючих i не побожнiсть справжнiх католикiв сповнювали душi тих, хто в каплицi дивився, як фельдкурат виконував обряди. Це було таке почуття, яке охоплюе нас у театрi, коли ми не знаемо змiсту п’еси, а дiя заплутуеться, i ми з нетерпiнням чекаемо, що ж буде далi. Всi присутнi цiлком поринули у видовище, яке самовiддано влаштовував для них фельдкурат бiля вiвтаря.
Естетичну насолоду давала iм риза, що ii фельдкурат надягнув навиворiт, iз щирим захопленням та хвилюванням вони спостерiгали за всiм, що дiялося перед вiвтарем.
Рудий прислужник, дезертир iз духовних кiл, фахiвець з дрiбних крадiжок у двадцять восьмому полку, чесно намагався вiдновити в пам’ятi весь порядок, технiку й текст святоi меси. Вiн був водночас i за причетника, i за суфлера, бо фельдкурат з надзвичайною легковажнiстю переставляв цiлi речення й, натрапивши у требниковi замiсть звичайноi меси на передвеликодню заутреню, почав правити ii на превелике задоволення публiки.
У нього не було нi голосу, нi музичного слуху, й пiд склепiнням каплицi розлягався такий вереск i кувiкання, немов у свинарнику.
– Ну й нахлистався ж сьогоднi, – радiсно i з цiлковитим задоволенням говорили перед вiвтарем. – Ото вже догодив собi. Знову на нього найшло. У дiвок упився, a де ж би ще?
А тут вiд вiвтаря вже втрете лунав спiв фельдкурата: «Ite, missa est!» – точнiсiнько як бойовий клич iндiанцiв, аж шибки брязкотiли.
Фельдкурат iще раз зазирнув на дно чашi, чи не залишилося там, бува, хоч краплi вина, та, не знайшовши нiчого, гнiвно махнув рукою й звернувся до глядачiв:
– Так ось, драбуги, тепер уже можете йти додому. Кiнець. Ви не проявляете, як я бачу, тiеi справжньоi побожностi, яку вам, розбишакам, годилося б мати в церквi перед найсвятiшими дарами. Вiч-на-вiч iз Всевишнiм ви не соромитесь гучно смiятися, кашляти, харкати, човгати ногами й робите це навiть при менi, хоч я тут заступаю Дiву Марiю, Ісуса Христа i Бога-отця, бовдури. Якщо це ще коли-небудь повториться, то я вже дам вам духу за всiма правилами, й тодi ви переконаетеся, що iснуе не одне лише пекло на небi, про яке я вам говорив у передостаннiй проповiдi, але ще е також пекло й на землi, та якби навiть ви могли врятуватися вiд першого, то вiд цього другого вам у мене не врятуватись… abtreten!
Так гарно здiйснюючи на практицi надзвичайно давню традицiю вiдвiдувати в’язнiв, фельдкурат зайшов до ризницi, переодягнувся, звелiв налити собi з бутля церковного вина, випив його й за допомогою рудого прислужника сiв на прив’язаного на подвiр’i кавалерiйського коня. Але враз вiн згадав про Швейка, злiз iз коня i пiшов до слiдчого Бернiса.
Слiдчий ревiзор Бернiс, розпусник i неперевершений танцюрист, належав до свiтського товариства. Вiн тут страшенно нудьгував i пописував нiмецькi вiршики, призначенi для дiвочих альбомiв, аби завжди мати iх напохватi. Бернiс був найважливiшою складовою частиною всього апарату вiйськового суду, бо в нього завжди накопичувалось безлiч невирiшених справ i заплутаних протоколiв, чим вiн викликав пошану всього складу вiйськового суду на Градчанах. Вiн часто губив звинувачувальний матерiал iз доказами й мусив вигадувати новий, переплутував прiзвища, втрачав нитки обвинувачення й сукав новi, якi тiльки заманеться. Судив дезертирiв за крадiжку, а злодiiв за втечу з вiйськовоi служби. Крутив полiтичнi процеси, матерiали для яких брав просто з повiтря. Робив рiзноманiтнi виверти, щоб довести вину пiдсудних у злочинах, про якi iм нiколи навiть i не снилось. Вигадував образи цiсарськоi величностi, й цi вигаданi злочини та висловлювання прилiплював завжди тому, чиi документи з обвинуваченням або доносом загубилися в цьому постiйному хаосi службових протоколiв та iнших офiцiйних паперiв.
– Привiт! – сказав фельдкурат, подаючи йому руку. – Як воно живеться?
– Так собi, – вiдповiв слiдчий Бернiс, – переплутали менi всi матерiали, а тепер сам нечистий не розбере. Вчора я послав начальству вже опрацьований матерiал про одного типа, обвинуваченого в заколотi, а менi все повернули назад, бо, мовляв, у цьому випадку йдеться не про бунт, а про крадiжку бляшанки консервiв. Окрiм цього, я поставив на справi не той номер, що слiд. Як вони до того додлубались, один Бог знае.
Ревiзор сплюнув.
– Ти ще ходиш грати в карти? – спитав фельдкурат.
– Я здорово програвся. Востанне ми грали з тим лисим полковником у макао, i все пiшло як бiсовi в пельку. Але, скажу тобi, я нагледiв таку дiвчинку… А ти що поробляеш, святий отче?
– Менi потрiбен денщик, – сказав фельдкурат, – останнiм часом у мене служив один старий бухгалтер, без вищоi освiти, але тварюка – перший клас. Увесь час тiльки скиглив i молився, щоб його Бог уберiг, то я його й послав з марш-батальйоном на фронт. Кажуть, той батальйон вибили до ноги. Потiм менi прислали якогось хитруна, i той нiчого не робив, тiльки сидiв у шинку та пив за мiй рахунок. Цей був ще так-сяк стерпний, але в нього пiтнiли ноги. Отож я i його вiдправив з маршбатальйоном. А сьогоднi на проповiдi я нагледiв одного мугиряку, що задля смiху розридався. Ось такого менi й потрiбно. Прiзвище його Швейк, а сидить у шiстнадцятiй. Хотiв би я знати, за що його посадили й чи не можна було б менi якось цього типа звiдтiль витягти.
Слiдчий почав шукати по шухлядах справу Швейка. Шукав, шукав, але, як завжди, не мiг нiчого знайти.
– Мабуть, вони в капiтана Лiнгарта, – сказав вiн нарештi. – Бiс його знае, куди пропадають усi тi документи! Мабуть, я iх надiслав Лiнгартовi. Зараз йому зателефоную. Алло, говорить слiдчий надпоручик Бернiс. Пане капiтане, пробачте, чи не маете ви там у себе паперiв на такого собi Швейка? Що кажете? Швейк мусить бути в мене? Дуже дивно… Кажете, я iх сам у вас забрав? Їй-богу, дивно. Сидить у шiстнадцятiй… Так, я знаю, пане капiтане, що шiстнадцятка моя, але я гадав, що Швейковi папери валяються десь у вас. Просите таким тоном з вами не розмовляти? У вас, кажете, нiчого не валяеться? Алло… Алло…
Слiдчий Бернiс сiв за стiл i заходився обурюватись непорядками у веденнi слiдства. Мiж ним i капiтаном Лiнгартом уже давно точилася ворожнеча, й обидва в нiй були дуже послiдовнi. Якщо документ, призначений Лiнгартовi, потрапляв до рук Бернiса, Бернiс запроторював його так, що й чорти кiнцiв не вiдшукали б, Лiнгарт робив те саме з паперами Бернiса. Так само зникали кудись i додатки до справ.[112 - Тридцять вiдсоткiв людей, що сидiли в гарнiзоннiй тюрмi, пробули там усю вiйну й жодного разу не побували на допитi. (прим. автора)]
(Швейковi папери знайшлися в архiвi вiйськового суду аж пiсля перевороту з таким висновком: «Збирався скинути маску лицемiрства й публiчно виступити проти нашого монарха та нашоi держави». Документи запхнули у справу якогось Йозефа Коуделi. На конвертi стояв хрестик, а пiд ним: «Виконано», – i дата.)
– Нiчого не вдiеш. Швейк загубився, – сказав слiдчий Бернiс. – Накажу викликати його сюди, i якщо нi в чому не признаеться – випущу й звелю вiдвезти до тебе, а ти вже доведеш до кiнця цю справу в полку.
Тiльки-но фельдкурат пiшов, слiдчий Бернiс наказав привести Швейка; але тому довелося чекати бiля дверей, бо з управлiння полiцii прийшла телефонограма, в якiй повiдомлялося, що потрiбний матерiал до обвинувачення № 7267 (справа пiхотинця Майкснера), прийнятий до канцелярii № 1 за пiдписом капiтана Лiнгарта.
Швейк тим часом оглядав кабiнет слiдчого. Не можна сказати, щоб обстановка його справляла дуже приемне враження, особливо фотографii, розвiшанi по стiнах. Вони вiдтворювали рiзноманiтнi екзекуцii, вчиненi армiею в Галичинi й Сербii. Це були мистецькi знiмки спалених хат i дерев, гiлля яких згиналося пiд вагою повiшених. Особливо гарною була фотографiя з Сербii – повiшена родина: маленький хлопчик, батько й мати. Двое солдатiв iз багнетами охороняють дерево зi страченими, а якийсь офiцер гордовито, мов переможець, стоiть на передньому планi й палить цигарку. По другий бiк, на задньому планi, видно польову кухню в розпалi роботи.
– То як же нам бути, Швейку? – поцiкавився слiдчий Бернiс, поклавши телефонограму в папку зi справою. – Що ви накоiли? Признаетеся чи, може, чекатимете, аж поки на вас буде складено звинувачувальний акт? Так далi не пiде. Не думайте, що ви перед якимось судом, де вас допитують цивiльнi телепнi. У нас суд вiйськовий, K. und K. Milit?rgericht[113 - Цiсарсько-королiвський вiйськовий суд (нiм.).]. Врятувати вас вiд сувороi та справедливоi кари може тiльки ваше вiдверте зiзнання.
Ревiзор Бернiс мав свiй метод на випадок втрати матерiалiв проти обвинуваченого. Проте, як бачите, в цьому методi не було нiчого особливого, тому не доводилося дивуватись, коли результати такого слiдства й допиту завжди дорiвнювали нулю.
І тодi слiдчий Бернiс вважав себе настiльки далекоглядним, що, коли не мав матерiалу проти обвинуваченого, не знав, у чому його обвинувачують i за що той сидить у гарнiзоннiй тюрмi, вiн уважно спостерiгав за поведiнкою та фiзiономiею допитуваного в’язня й на пiдставi цього вигадував причину ув’язнення.
Його проникливiсть i знання людей були такими глибокими, що одного цигана, який потрапив зi свого полку в гарнiзонну тюрму за крадiжку кiлькох дюжин бiлизни (вiн був помiчником комiрника на складi), Бернiс обвинуватив у полiтичному злочинi, – мовляв, той десь у шинку говорив iз солдатами про створення самостiйноi нацiональноi держави iз земель королiвства Чеського i Словаччини пiд егiдою короля-слов’янина.
– У нас е документи, – сказав вiн нещасному цигановi, – i вам не залишаеться нiчого iншого, як тiльки признатися, в якому шинку ви це говорили, з якого полку були солдати, що вас слухали, та коли це сталось.
Бiдолашний циган видумав i дату, i шинок, i з якого полку були його iмовiрнi слухачi, а дорогою з допиту до гарнiзонноi тюрми просто втiк.
– Ви не хочете нi в чому признаватись? – спитав слiдчий Бернiс, бо Швейк мовчав, як пень. – Ви не хочете повiдомити, чому ви тут опинилися, за що вас посадили? Принаймнi менi ви могли б сказати це, доки я сам не сказав. Попереджую ще раз, признайтесь. Це ж краще для вас, бо полегшить слiдство й зменшить покарання. Щодо цього, то в нас так само, як i у цивiльних судах.
– Насмiлюсь доповiсти, – вiдiзвався Швейк добродушним голосом, – що я тут, у гарнiзонi, як знайда.
– Тобто як?
– Насмiлюсь доповiсти, я це можу пояснити дуже просто. На нашiй вулицi живе один вугляр, у нього був нi в чому не винний дворiчний хлопчик. Одного разу хлопчик пiшки забрiв з Вiноградiв аж до Лiбенi[114 - …пiшки забрiв з Вiноградiв аж до Лiбенi – райони в протилежних кiнцях Праги.], сiв на тротуарi, там його полiцай i надибав. Вiн завiв хлопчика до комiсарiату, де цю дворiчну дитину замкнули. Як бачите, хлопчик був нi в чому не винний, а проте його все ж посадили. А якби вiн умiв говорити, а хтось його запитав, за що вiн сидить, вiн однаково не змiг би вiдповiсти. І зi мною вийшло щось подiбне. Я теж такий знайда.
Пронизливий погляд слiдчого ковзнув по Швейковiй постатi, по обличчю й розбився об них. Усе Швейкове ество променiло такою байдужiстю й невиннiстю, що Бернiс почав роздратовано походжати канцелярiею, й хто зна, чим би все це скiнчилося для Швейка, коли б слiдчий не пообiцяв послати його фельдкуратовi. Нарештi Бернiс знову зупинився бiля свого столу.
– Слухайте, – сказав вiн Швейковi, який байдуже розглядався навколо. – Тiльки ще раз навернiться менi пiд руку, – довго мене не забудете! Вiдведiть його!
Поки Швейка вiдводили назад до шiстнадцятки, слiдчий Бернiс викликав до себе наглядача Славiка.
– Аж до остаточного вирiшення, – наказав вiн коротко, – Швейк надсилаеться в розпорядження пана фельдкурата Каца. Приготувати папери на звiльнення та з двома конвойними вiдвести до пана фельдкурата.
