– Чи накажете вiдвести його в кайданах, пане надпоручику?
Слiдчий грюкнув кулаком по столу:
– Бовдуре! Я ж вам ясно сказав, приготувати папери на звiльнення.
І все, що назбиралося за день у душi слiдчого: i капiтан Лiнгарт, i Швейк, – вилилось бурхливим потоком на наглядача й завершилося словами:
– А тепер розумiете, що ви коронований вiслюк?
Так годилося б називати лише королiв i цiсарiв, але навiть i звичайний наглядач – особа некоронована – не був задоволений таким звертанням. Виходячи вiд слiдчого, вiн копнув в’язня, який прибирав у коридорi.
Щодо Швейка, то наглядач вирiшив залишити його бодай на одну нiч у гарнiзоннiй в’язницi, хай ще зазнае втiхи.
Нiч, проведена в гарнiзоннiй тюрмi, завжди викликае приемнi спогади. Поряд iз шiстнадцяткою мiстився карцер-одиночка, похмура дiра, звiдки й цiеi ночi розлягалося виття замкненого солдата, що йому фельдфебель Ржепа з наказу штабного наглядача Славiка ламав ребра за якусь дисциплiнарну провину.
Коли виття вщухло, в шiстнадцятiй стало чути тiльки потрiскування знайдених у бiлизнi вошей, якi потрапили пiд нiгтi в’язнiв.
Над дверима, в заглибленнi стiни, стояла гасова лампа з дротяною запобiжною сiткою. Лампа свiтила тьмяно й коптiла. Запах гасу змiшувався з природними випарами людських немитих тiл i смородом парашi. Пiсля кожного користування параша вiдкривала свою поверхню, випускаючи нову хвилю смороду в шiстнадцятку.
Недоброякiсна iжа утруднювала процес травлення, й бiльшiсть людей страждала вiд накопичення газiв, якi випускалися в нiчну тишу. В’язнi перегукувались один iз одним тими сигналами, супроводжуваними всiлякими жартами. У коридорах чулися розмiренi кроки вартових, коли-не-коли у дверях вiдчинялося вiконце й в нього зазирав наглядач.
З середнiх нар линула тиха розповiдь.
– Мене перевели сюди пiсля невдалоi втечi. Ранiше я сидiв у дванадцятiй камерi. Там нiби тримають за легшi провини. Одного разу привели до нас сiльського дядька. Цей голубчик дiстав чотирнадцять дiб за те, що приймав до себе на нiчлiг воякiв. Спочатку думали – полiтична змова, але потiм виявилося, що вiн робив це за грошi. Селянина мали посадити помiж дрiбними злочинцями, але там було вже повнiсiнько, й вiн потрапив до нас. Якого тiльки добра вiн не принiс iз собою з дому, i чого йому не напередавали! Йому дозволили чомусь харчуватися власними продуктами на додаток до тюремноi iжi. І палити дозволили. Принiс вiн iз собою двi шинки, величезну хлiбину, яйця, масло, цигарки, тютюн – одне слово, все, чого душа забажае, й все вiн тримав у двох торбах. Цей дурило збирався усе те зжерти сам. Навiть не здогадався подiлитися з нами, як чинили iншi, коли щось дiставали. А коли ми почали у нього випрошувати, вiн, скнара бiсова, все вiдмовлявся та вiдмовлявся. Вiн, мовляв, сидiтиме тут чотирнадцять днiв i може зiпсувати собi шлунок тiею капустою та гнилою картоплею, що нам дають на обiд. Вiн обiцяв вiддавати нам усю тюремну страву й тюремний хлiб, бо вони, мовляв, його не цiкавлять. «Дiлiться, – каже, – помiж собою або мiняйтеся по черзi». І знаете, такий був панський цуцик, що навiть не хотiв сiдати на парашу, а чекав наступного дня, аби на прогулянцi зробити це у вбиральнi. Це розпещене створiння принесло з собою навiть туалетний папiр. Ми йому сказали, що нам начхати на ту його порцiю. І терпiли день, другий, третiй. Чолов’яга жер шинку, мастив хлiб маслом, лупив яйця, одним словом, жив, як у Бога за пазухою. Курив сигарети й не хотiв навiть дати комусь бодай хоч раз затягнутись. Вам, казав, заборонено курити, i якщо наглядач побачить, то йому, мовляв, нагорить. Так ми терпiли три днi. А на четвертий день вночi з ним i порахувались. Вранцi скнара прокидаеться, – а я вам забув сказати, що вiн завжди вранцi, вдень i ввечерi, перед тим як напхатися, молився. Довго молився. Отже, й тепер помолився й давай нишпорити по своiх торбах пiд нарами.
Торби лежали на мiсцi, але були сплющенi й зморщенi, мов висушена слива. Бiдолаха почав репетувати, що його обiкрали, що там залишився тiльки туалетний папiр. Спочатку вiн думав, що ми жартуемо, просто все поховали кудись. І каже нам, та ще так весело: «Гей ви, шалапути, ви ж однаково менi все повернете, але нiде правди дiти, гарно у вас це вийшло». Серед нас був один iз Лiбеня, ось вiн i каже: «Знаете що, дядьку, ви з головою накрийтеся рядном i рахуйте до десяти, а потiм визирнiть й загляньте у своi торби». Скупиндра накрився, як слухняний хлопчик, i рахуе: «Один, два, три…» А лiбенчанин йому знову: «Не так швидко, не так швидко, лiчiть повiльнiше». А той пiд рядном i справдi почав рахувати прокволом, iз перервами: «Один, два, три…» Коли вiдрахував до десяти, злiз iз нар, заглянув у торби та як зарепетуе: «Ісусе Христе, люди добрi! Таж вони порожнi, як i були!» Треба було бачити його дурнувату пику! Ми всi мало не луснули зо смiху. А лiбенчанин каже: «Ану, спробуйте ще раз!» І хоч вiрте, хоч нi – мурмило так вiд усього того отетерiв, що спробував ще раз, але, знов не знайшовши в торбах анiчогiсiнько, крiм туалетного паперу, почав гамселити в дверi й горлати: «Мене обiкрали, мене пограбували! Рятуйте! Вiдчинiть! Ради Бога, вiдчинiть!» Тiеi ж митi до камери збiглися охоронники, покликали штабного наглядача й фельдфебеля Ржепу. Ми всi в один голос кажемо, що вiн з глузду з’iхав. Учора до пiзньоi ночi жер, аж поки все не ум’яв. А той тiльки плаче i безперестанку своеi торочить: «Бодай крихти повиннi б лишитися!» Почали наглядачi шукати крихти, але так i не знайшли, бо й ми ж не в тiм’я битi: те, що самi не зжерли, послали «поштою» по мотузцi на другий поверх. Так нам нiчого й не змогли довести, хоч той йолоп без упину торочив: «Таж крихти повиннi десь бути». Цiлий день вiн нiчого не жер, а приглядався, хто що iсть i чи не курить. А наступного дня спочатку не торкався тюремноi iжi, але вже ввечерi наминав собi на здоров’ячко i капусту, i гнилу картоплю, аж за вухами лящало. Тiльки що не молився, як уперше, коли брався до шинки та яець. Потiм одному з нас поталанило дiстати з волi «Драмки»[115 - Найдешевшi сигарети.] й ось тодi вiн iз нами вперше заговорив, мовляв, дайте хоч разок затягнутися, але ми йому дiдька лисого дали.
– А я вже боявся, що ви йому кiнець кiнцем таки дали покурити, – сказав Швейк, – ви б цим зiпсували все оповiдання. Таке благородство бувае тiльки в романах, але в гарнiзоннiй тюрмi в тих умовах подiбне було б просто дурiстю.
– А ви його не висповiдали потемки? – почувся чийсь голос.
– Нi, про це забули.
Розпочалися тихi дебати, чи варто було його на додаток ще й вiддухопелити. Бiльшiсть була «за».
Розмови помалу втихали. Арештанти засинали, шкреблися пiд пахвами, чухали груди, живiт, де в бiлизнi найбiльше заводяться вошi. Засинали, натягаючи завошивленi рядна на голову, щоб не заважало свiтло гасовоi лампи.
О восьмiй годинi ранку Швейка викликали й наказали йти до канцелярii.
– З лiвого боку бiля дверей канцелярii е плювальниця, куди кидають недопалки, – повчав Швейка один iз в’язнiв.
– А на другому поверсi ти теж iтимеш повз плювальницю. Замiтають коридори аж о дев’ятiй, то, мабуть, там дещо буде.
Але Швейк не виправдав iхнiх надiй. До шiстнадцятки вiн бiльше не повернувся. Дев’ятнадцять пiдштанкiв з приводу цього робили найрiзноманiтнiшi припущення. Один веснянкуватий ополченець iз найбуйнiшою фантазiею розпустив чутку, нiби Швейк застрелив свого капiтана i його сьогоднi повели на Мотольський плац на страту.
Глава X
Швейк денщиком у фельдкурата
І
І знову починаеться Швейкова одiссея пiд почесним ескортом двох солдатiв з багнетами, якi мали припровадити його до фельдкурата.
Конвоiри взаемно доповнювали один одного. Перший з них був сухорлявий довгань, другий – маленький i гладкий. Довгань кульгав на праву ногу, коротун – на лiву. Обидва служили в тилу, бо ще перед вiйною iх зовсiм звiльнили вiд вiйськовоi служби.
Вони поважно йшли бруком бiля тротуару, iнколи скоса позираючи на Швейка. Той iшов помiж ними й козиряв направо i налiво. Його цивiльний одяг загубився на складi гарнiзонноi тюрми разом з вiйськовим кашкетом, у якому вiн пiшов до армii. Отож перед звiльненням йому видали стару вiйськову форму, що ранiше належала якомусь череваневi, на цiлу голову вищому за Швейка.
У штани, в якi вiн убрався, могли б улiзти три Швейки. Нескiнченнi зборки вiд нiг i мало не до шиi, куди сягали штани, мимохiть збуджували подив прохожих. Величезна, полатана на лiктях, брудна i заяложена гiмнастерка телiпалася на ньому, як на городньому опудалi. Штани висiли на Швейковi, мов на клоунi в цирку. Вiйськовий кашкет, який у гарнiзоннiй тюрмi йому теж замiнили, з’iхав аж за вуха.
На посмiшки глядачiв Швейк вiдповiдав м’яким усмiхом i теплим поглядом своiх лагiдних очей.
Так iшли вони до Карлiна, де мешкав фельдкурат.
Першим заговорив до Швейка товстун. Вони саме були на Мaлiй Стрaнi пiд портиком.
– Ти звiдкiля? – спитав вiн.
– З Праги.
– А не втечеш вiд нас?
У розмову втрутився сухорлявий довгань. Дивне явище: коли маленькi товстуни звичайно бувають добродушними оптимiстами, то люди худi й довготелесi – переважно скептиками.
Тому довгий сказав маленькому:
– Звичайно, якби мiг, утiк би.
– А на якого бiса йому тiкати? – озвався маленький. – Так чи так, вiн – на волi, з гарнiзонноi тюрми звiльнений. Це я й несу ось тут, у пакетi, для фельдкурата.
– А що в ньому? – спитав довгань.
– Не знаю.
– От бач, не знаеш, а балакаеш… Карлiв мiст вони пройшли мовчки. Але на Карловiй вулицi товстун знову заговорив до Швейка:
– Ти не знаеш, нащо ми ведем тебе до фельдкурата?
– На сповiдь, – байдуже вiдповiв Швейк, – завтра мене вiшатимуть. Це завжди так робиться, i таку процедуру називають духовною розрадою.
– А за що тебе, так би мовити, тее?.. – обережно спитав довгань, тодi як товстун спiвчутливо поглянув на Швейка. Обидва були сiльськi ремiсники й батьки родин.
– Не знаю, – вiдповiв Швейк, добродушно всмiхаючись. – Я нiчого не знаю, мабуть, така вже доля.
– Либонь, тобi така нещаслива планета вийшла, – спiвчутливо, iз знанням справи зауважив маленький. – У нас в Ясеннiй бiля Йозефова ще за прусськоi вiйни теж повiсили одного. Прийшли по нього, нiчого йому не сказали i в Йозефовi повiсили.
– А по-моему, – сказав скептично довготелесий, – так, нi сiло нi впало, не вiшають. Мусить же бути якась причина, щоб усе це обгрунтувати.
– Коли немае вiйни, – зазначив Швейк, – воно обгрунтовуеться, але пiд час вiйни хто зважатиме на якусь одну людину. Однаково, чи загине на фронтi, чи вдома ii повiсять. Пiшки чи за возом – один дiдько.
