– Шось у вас тут чаркових не видно! – сказав Льоня, вихиливши чарку лiкеру i подивившись на ще три повнi чарочки, якi стояли перед ним.
Тарас ледве не розсмiявся. Претензii майбутнього клiента до його рiдного Львова говорили тiльки про велику вiдстань мiж Львовом i тим мiсцем, де жив Льоня.
– А ви звiдки приiхали? – запитав вiн.
– Та з Ворожби.
– А де це? – здивувався Тарас.
– Шо, не знаеш? Це ж найбiльший залiзничний вузол! – пояснив Льоня. – Сумська область!
Тарасу знову здалося, що поблизу запахло бензином. Вiн озирнувся на всi боки. За сусiднiм столиком сидiли двi лiтнi панi, пили каву й iнтелiгентно iли штрудель. Вiд них пахнути бензином не могло.
– Суми знаю, – кивнув Тарас, повернувши погляд на спiврозмовника.
– Ти ось шо, рентген мiй подивися, шоб знати! – Льоня дiстав iз фотоконверта рентгенiвський знiмок i простягнув його Тарасовi.
Тарас напружився, вiдчув незручнiсть, мовби вiн був шахраем, а не фельдшером-недоуком. Узяв у руки знiмок, пiдняв його на рiвень очей i розвернувся зi знiмком у руцi в бiк вiкна. Виразно впiзнаванi двi великi квасолини нирок заспокоiли його. Вiн одразу помiтив три каменi, що завдають Льонi прикрощiв. Два в лiвiй нирцi й один – у правiй. Той, що був у правiй нирцi, явно готувався «до виходу».
Тарас подумки прорахував шлях руху каменiв до виходу назовнi. За одну нiч iз цими камiнчиками впоратися було нереально. Їм iще належало пройти по сечоводах у сечовий мiхур, а потiм уже по уретрi далi на свiт Божий.
Тарас кинув погляд на обличчя Льонi, уявив це обличчя в момент фiзичного болю, уявив i його голос у момент крику. Вiдразу розхотiлося займатись цим клiентом.
– Ну шо? – запитав Льоня, опускаючи на столик останню чарочку, яка ще хвилину тому була повною.
Тарас важко зiтхнув.
– За одну нiч не вийдуть, – сказав вiн.
– Навiть якщо всю нiч iздити? – Льоня нахилився вперед, i тут же запах кави був на мить перебитий запахом бензину.
– Усю нiч ви не витримаете, – м'яко мовив Тарас.
– Я ж заплачу, – вперто сказав Льоня i скривив губи. – Чи ти хочеш сказати, шо буде дорожче?
– Гаразд, спробуемо, – заспокоiв Тарас Льоню. – О дванадцятiй я вас пiдберу там же, бiля Опери! А зараз менi треба у справах…
Льоня задумливо кивнув. Прослiдкував, як Тарас пiдiйшов до барменшi та розплатився за випиту каву. Потiм сам пiдiйшов до стойки i замовив iще три чарочки лiкеру.
Опiвночi Тарас знайшов Льоню бiля оперного театру. Той стояв, притулившись до лiвоi колони. Козирок його сiроi кепки був збитий налiво. Свiтло-сiрий плащ розстебнутий, руки в кишенях плаща. Поглядом Льоня впирався у тротуарну плитку.
– Ну що, ви готовi? – ввiчливо запитав його Тарас.
– Шо? – Льоня рiзко пiдвiв голову, обернувся. – А! Так, завжди напоготовi!
Мiсто затихало. Вiяв несильний вiтерець. Гасли вiкна будинкiв.
– Ми спочатку проiдемося по Личакiвськiй двiчi, щоб каменi вашi розбудити, а потiм по Городоцькiй – вона жорсткiша, – почав пояснювати Тарас уже в машинi. – А потiм, якщо не…
– А менi хоч по Дерибасiвськiй, – махнув рукою клiент напiдпитку. – Аби вийшли вони на хер!
Тарас замовк i вирiшив бiльше нiчого не пояснювати Льонi. «Опель» рушив iз мiсця. Звичнi вiбрацii налаштували водiя на робочий лад. Вiн озирнувся на пасажира – той позiхав.
– Ви тiльки не заснiть, – сказав йому Тарас. – А то все буде марно!
– Ну, тодi музику ввiмкни! – вiдповiв пасажир.
Тарас увiмкнув радiо, й вони виiхали на Личакiвську пiд пiсню «Бумбокса».
Назустрiч машинi помчала нерiвна, укладена дрiбним кругляком вулиця. Замигтiли обабiч сiрi будинки, зачиненi магазинчики та перукарнi. Тарас усiм тiлом прислухався до вiбрацii машини, щоб зрозумiти: яка швидкiсть скорiше «розбудить» i приведе в рух каменi клiента. Клiент тупо дивився вперед. Тiшило одне – вiн не спав, його очi були розплющенi. Не тiшило те, що по його обличчю було неможливо зрозумiти: слухае вiн свое тiло чи думае про щось зовсiм сторонне.
– Ви що-небудь вiдчуваете? – врештi-решт запитав Тарас.
– Га? Шо? – Пасажир обернувся до водiя.
– Каменi! Вiдчуваете що-небудь?
Вираз обличчя Льонi змiнився. Вiн тепер явно намагався прислухатись до того, що вiдбуваеться в його нирках. Навiть почав мацати живiт рукою.
– Можете помасажувати, – кивнув Тарас. – Теж корисно!
Пiдбадьорений порадою фахiвця, Льоня почав масажувати низ живота обома руками. Масажував хвилини три, пiдстрибуючи на нерiвностях дороги разом iз машиною. Потiм ойкнув i завмер.
– Ну як? – запитав його Тарас.
– Шось сталося, – приголомшено прошепотiв Льоня i спрямував переляканий погляд уперед, на дорогу, що летiла йому назустрiч.
– Розслабтесь! – сказав Тарас. – Зараз переiдемо на Городоцьку! Перевiримо…
Тарас звернув iз Личакiвськоi, й машина завиляла по вузьких темних вуличках. Об'iхавши стару частину центру, «опель» вирвався на широку вулицю i знову помчав уперед з не дуже-то й великою швидкiстю.
– Стiй! – закричав Льоня, схопившись за живiт. – Боляче!
– Процес пiшов, – iз усмiшкою мовив Тарас. – Тепер зупинятися не можна! Потерпiть!
У Льонi очi на лоб полiзли вiд болю, вiн кинув на водiя збожеволiлий погляд, але рота не розкрив – не хотiв розцiплювати зуби, затиснутi вiд болю. Нагнувся вперед, до панелi, не прибираючи рук вiд низу живота. Бiль, колючий i навiть дряпучий, нiби повiльно переповзав iз мiсця на мiсце. Льоня виразно вiдчував його рух.
– І довго так? – здавлено запитав вiн хвилини через три-чотири.
– Хвилин п'ятнадцять, – вiдповiв Тарас. – Потiм, якщо не вийде, перерва, i продовжимо.
Ця нiч здалася Тарасу нескiнченною. Пiсля чотирьох повних дистанцiй вулицi Городоцькоi, а це мало не тридцять кiлометрiв, Льонi стало зовсiм зле. І тут на дорозi промайнула пiдсвiчена зсередини смугаста палиця даiшника. Тарас зупинився. Даiшник ввiчливо попросив документи i з пiдозрою втупився на Льоню, точнiше, на його скорчене вiд болю обличчя.
– До лiкарнi везу, – знайшовся Тарас. – Товаришевi погано.
– Щасливоi дороги! – даiшник повернув права i документи на машину.
Через три години, вже вiдмовившись вiд довгих «вiбрацiй» Городоцькоi та Личакiвськоi вулиць, переiхав Тарас на «короткi вiбрацii» вулицi Лiсовоi. Лiсова була дiйсно коротенькою та крутою вуличкою з такими дiрками в дорозi, що машину пiдкидало там майже на пiвметра. Вулиця Лiсова i допомогла витрусити з Льонi перший камiнчик, який дзвiнко вдарився об дно лiтровоi скляноi банки пiд дзюрчання власноi сечi, що не порадувало у цей момент Льоню. Вiн стояв скорчившись, спиною до машини i лицем до сходiв, якi ведуть на гiрку, до парку «Знесiння». Коли дзенькнув об скло камiнчик, Льоня завмер i так нерухомо, розкарячившись, простояв кiлька хвилин, осяяний розсiяним жовтим свiтлом самотнього вуличного лiхтаря.
