– Так. – Алiк пожував губами, посвердлив поглядом два огiрки, що самотньо лежали на тарiлцi. – Бачиш, огiрочки я взяв, а до пива вони нiяк… Не гармонiюють! Я зараз!
Алiк пiдвiвся, вiдiйшов до прилавка. Аудрюс задумливо спостерiгав за барменшею, що з уважною усмiшкою на обличчi вислуховувала високого довговолосого клiента. Потiм вона зняла з полицi за своею спиною рифлену пляшку з прозорою горiлчаною рiдиною. І полилася ця горiлка в чарочки, що голодно втупилися своiм розкритим оком у сiру стелю.
– Гей, друже, ти не з Винникiв? – запитав несподiвано Аудрюса чоловiк у чистому ватнику.
– Нi, я з Литви.
– О! – Чоловiк у ватнику пiднiс вказiвний палець перед своiм спiврозмовником. – Я ж говорив, вони не нашi… вони котлети пальцями iдять! Інша культура!..
Роздiл 6
В'iзд до двору будинку з боку вулицi Федорова знову був закритий – цього разу якийсь недотепа залишив перед воротами свiй «жигуль» кольору мокрого асфальту.
Оксана, оглядiвшись, втиснула свою «Чебурашку» мiж двома iномарками, припаркованими пiд Старопiгiйським iнститутом, i, зачинивши машину, ввiйшла до двору. З боку Федорова на цьому будинку номера не було. Може, саме тому автолюбителi з завидною регулярнiстю кидали своi машини пiд воротами.
Пiднiмаючись по дерев'яних сходинках на свiй другий поверх, Оксана прислухалася до iх поскрипування. Сходинки в ii парадному вiдзначалися тихiстю й податливiстю.
Стягнувши з нiг високi осiннi чобiтки, хазяйка пройшла в едину кiмнату маленькоi та затишноi квартири, всiлася на канапу. Перевела подих. Прислухалася до легкого шуму втоми в головi. Вчорашнiй вечiр затягнувся до першоi години ночi, вона з подругами веселила корпоратив страховоi компанii. За столом, як, мабуть, i в самiй страховiй компанii, заправляли жiнки. Декiлька тихих переляканих чоловiкiв серед розслаблених, прикрашених алкогольним рум'янцем панi. Скорiше за все, цi чоловiки не були навiть спiвробiтниками страховоi компанii, а всього лише чоловiками тих, хто святкував.
Усмiшка, викликана думками про минулий вечiр, протрималася на обличчi Оксани недовго. Згадався вiдразу i цей ранок, i вдалий сюрприз у Тараса, що завжди забував про свiй власний день народження. Згадалися подарованi йому рибки. І тут же згадалися такi ж рибки, подарованi вчорашнiм днем собi самiй!
Оксана пiдвела погляд на пiдвiконня, де тепер стояв невеликий акварiум, такий же, який вона купила Тарасовi.
Пiдiйшла, вiдсунула фiранку, нахилилася над своiм власним маленьким водним свiтом. Рибки мирно плавали навколо зелених водоростей.
Оксана витрусила з коробочки на воду трохи сухого корму. Рибки тут же спрямували своi погляди вгору.
– Пригощайтеся, iжте, гостi дорогi! – мовила жартiвливо хазяйка i залишила рибок за фiранкою на пiдвiконнi. Через маленьку кухню пройшла у ванну, вмилася.
Холодна вода не додала бадьоростi. Й тодi вирiшила Оксана трохи вiдпочити. Повернулася до кiмнати i здерлася по крутiй дерев'янiй драбинцi на свое лiжко, що одночасно було дахом зробленоi на замовлення одежноi шафи. Тут же, на висотi майже трьох метрiв, у неi й лампа настiльна стояла для читання, i журнали лежали.
Прилягла на спину, голова на подушцi. Очi самi заплющилися. Задрiмала вона, настроюючи себе, одначе, на дуже коротку дрiмоту, може, на кiлька годин вiдпочинку, не бiльше. Адже день у розпалi. Поблизу шумить площа Ринок, дзюрчить на нiй фонтан, iздять трамваi та цокають по мокрiй брукiвцi каблуки жiночих чобiткiв.
Роздiл 7
Життя Тараса по кiлька разiв на день давало трiщину, мовби вiн навчився у свого старенького комп'ютера «зависати». Саме у цi моменти порожнечi, що несподiвано виникала в головi, вiн автоматично натискав кнопку «старту» i переводив свiй приморожений погляд на монiтор. Стежив байдуже за процесом оживання екрана, слухав таемничi звуки, що супроводжували запуск комп'ютерних програм. Коли монiтор прикрашався «дозрiлими» «iконками», Тарас пiдводився i приносив iз пiдвiконня два-три кактуси у пластикових кубиках-вазонах. Ставив iх пiд монiтором, аби вони перехоплювали та втягували у себе всю шкiдливу комп'ютерну радiацiю. iм-то що? Вони, як i будь-якi рослини, створенi, щоб фiльтрувати повiтря, переробляти вуглекислий газ на кисень! Тарас не знав, на що кактуси переробляли шкiдливе комп'ютерне випромiнювання. Вiн не був упевнений, що це випромiнювання шкiдливе, i навiть iнодi сумнiвався, що воно взагалi iснуе. Але iгнорувати народнi мудростi було безглуздо. І якщо одного дня хтось вирiшив, що перед працюючим монiтором треба ставити кактус, то Тарас пiшов iще далi й почав ставити не один кактус, а три! «Комп'ютернi кактуси» Тараса нiякоi ботанiчноi цiнностi не мали. Цiннiсть мали iншi кактуси, що росли в маленькiй теплицi пiд лампами денного свiтла. Це були кактуси, над якими вiн старанно проводив експерименти, намагаючись схрестити iх iз живими каменями – лiтопсами. Для таiнства схрещування вiн уже купив у магазинi для художникiв тонкий колонковий пензлик. Але поки що вiн лежав без дiла. Три лофофори Вiльямса готувалися до цвiтiння. Кiлька лiтопсiв теж готувалися до цвiтiння, але домогтися вiд лiтопсiв «одвертостi й вiдкритостi» було справою непростою. Вже кiлька разiв iхнi бутончики засихали до цвiтiння.
«У вас три нови листи!» – повiдомило монiторне «вiконце» з намальованим жовтим конвертом. Тарас навiв стрiлку на конверт i «кликнув» мишкою.
Два листи пропонували недорого та швидко подовжити пеню на 8 сантиметрiв. Третiй лист виявився конструктивнiшим.
«Я у вашому мiстi й пишу на оголошення. Передзвонiть менi на мобiльний 0967049657. Льоня».
Думки витiснили з голови Тараса раптову порожнечу. З'явилася перспектива заробiтку. Рука витягнула з кишенi бiлого махрового халата мобiльник.
– Алло, Льоня? Ви менi прислали e-mail! Вас турбують каменi?
– Це уролог? – перепитав метушливий чоловiчий голос.
– Я – по каменях, – вiдповiв Тарас, який не наважився назвати себе представником лiкарськоi професii.
– Ага, – сказав голос. – Так шо, можна зараз зустрiтися? Де ваш кабiнет?
– Я працюю на виiздi, не в кабiнетi, – пояснив спiврозмовниковi Тарас. – Вiбротерапiя зазвичай виводить камiнь години за двi-три… Інодi, щоправда, процедура може тривати й довше.
– Це шо, спецiальний вiбратор?
– Нi, спецiальна машина, на якiй я вас возитиму по спецiально вибранiй дорозi, щоб виникала вiбрацiя… Перевiрений метод.
– Ну добре, куди пiд'iхати?
Тарас глянув на настiнний годинник.
– Іще рано, треба дочекатися, коли дороги будуть вiльними. Годинi об одинадцятiй, а краще опiвночi… Тiльки годинки за двi до процедури треба випити склянку коньяку й посидiти в гарячiй ваннi.
– У мене тут ванни немае, а з коньяком – немае проблем! Нi, давайте я зараз пiд'iду. Менi однаково робити тут нiчого! – не вгамовувався потенцiйний клiент Льоня. – Я пiвдоби в потягу iхав… До речi, теж вiбрувало… Тiльки не допомогло.
– Потяг не годиться, – зi знанням справи заявив спiврозмовниковi Тарас.
– Ну, шоб познайомитися, шоб легше було ввечерi один одного впiзнати! – Льоня повернувся до однiеi зi своiх попереднiх думок.
– Згода, – зiтхнув Тарас. – Пiд'iжджайте до Опери, перед входом через пiвгодини. Як вас упiзнати?
– У мене на головi – сiра кепка!
«Цiкаво, звiдки це вiн приiхав? – замислився Тарас, намагаючись уявити собi людину в сiрiй кепцi. – Може, з Росii? У нас нiби так не „шокають"!»
Через пiвгодини бiля оперного театру дiйсно стояв лиш один чоловiк у сiрiй кепцi. Був вiн також одягнений у свiтло-сiрий плащ, чорнi брюки, на ногах – туфлi зi свiтло-сiроi замшi. У руцi стискував великий картонний конверт iз написом «Foto». Худорлявий, невисокий, вiн переступав iз ноги на ногу i трохи нервово водив поглядом по обличчях перехожих.
Тарас зупинився на хвилинку метрiв за двадцять од нього. Потiм пiдiйшов, одрекомендувався.
– Шо, може пiдемо сядемо? – дiловитою скоромовкою випалив Льоня.
– На каву? – уточнив Тарас.
– А шо, ти вдень не п'еш? – блакитнi зiницi Льонi стали на мить колючими.
– Я ж за кермом буду.
– Так то ж завтра, пiсля дванадцятоi…
Тарас вiдчував, як втрачае в очах Льонi залишки пошани до себе, але навiть якби вiн i не сiдав цього вечора за кермо, пити з людиною в сiрiй кепцi йому б не захотiлося. Дуже вже iнший був цей чоловiк, iз якимось iншим життям та iншими правилами. Це Тарас вiдчував. Дивився на Льоню i вiдчував. І тут щось iще втрутилось у простiр мiж ними – запах бензину.
Тарас озирнувся на всi боки. Вiд проiжджоi частини вони стояли далеченько. Про всяк випадок пiднiс рукав куртки до носа, перевiряючи, чи не вiд куртки йде цей запах.
– Шо? – запитав Льоня. – Але ж поговорити треба! Ходiмо! Гаразд, вiзьмеш собi каву!
Тарас, «звiльнений» од необхiдностi випити, жвавим кроком повiв майбутнього клiента до кафешки на Вiрменськiй. Там вони влаштувалися, хоча теж не без виразного невдоволення Льонi, якого барменша поставила перед фактом: горiлки нема, е тiльки лiкер.
