– Думаеш, пора? – запитав Алiк, тепло i ледь-ледь запитливо дивлячись на давнього товариша. – Тобi ж тут нiколи не було тiсно!
Вiн обвiв поглядом свою маленьку кiмнатку, в якiй усi стiни нагадували про чудово-вiльне хiпiвське минуле. Минулого, звичайно, на стiнах було набагато бiльше, нiж сьогодення, – воно завжди так. Просто минуле накопичуеться, а сьогодення, затримавшись на мить, туди ж, у минуле крапае. Людина – це ж узагалi звичайнiсiнький i елементарний живий «апарат» iз переробки майбутнього на минуле. Алiк, втiм, не був одним iз таких звичайних «апаратiв». Його майбутне завжди вiдзначалося допитливiстю та яскравiстю. Тому й минуле у нього виявилося вiдповiдним – нiяких тобi пiонерських галстукiв i таборiв чи жовтенятських зiрочок i кiсок однокласниць. Дитинство – окремо, котлети – окремо! Котлетами була юнiсть i ii продовження.
Аудрюс теж озирнувся, пройшовся примруженим поглядом по десятках старих чорно-бiлих фотографiй, розклеених на основнiй стiнi над вiчно розкладеною канапою. (Коли i для кого Алiк ii розклав – цього вже не згадати нiкому.) Подивився на умивальник iз наклейкою: «Amnesty International», на плакати, на любительський портрет Джона Леннона, на доiсторичну пiч, в топку якоi була проведена дюймова газова труба, i тепер топилася ця пiч не дровами чи вугiллям, а скандальним росiйським газом, який i горiв, як годиться всьому скандальному, синiм полум'ям. Горiв, грiв пiч i кiмнату, кип'ятив воду й пiдiгрiвав на ранок те, що виявилося нез'iденим напередоднi.
– Я в туалет! – Аудрюс пiдвiвся, вийшов у маленький коридорчик i вiдразу за дверi, на вулицю.
Житло Алiка – кiмнатка, в якiй було не бiльше семи квадратних метрiв, – вiдзначалося не лише розмiрами, але й цiлковитою вiдсутнiстю так званих зручностей. Але вiд цього вона не здавалася Алiку незручною. Усе свое життя вiн проводив у нiй, хоча за стiною була територiя набагато бiльша, хоча теж однокiмнатна – територiя його мачухи, що замiнила йому матiр за рiшенням батька, коли хлопчиковi не виповнилось i восьми рокiв. Кiмнатка Алiка здавалася прибудовою до будинку, дивною прибудовою, що вiдсунула заднiй вiд дороги кут будинку на добрячi пiвтора-два метри. Вийдеш iз ii окремого входу, тут тобi й зручностi: лiворуч, метрiв двадцять п'ять по стежинi повз город, – туалет, праворуч, п'ять метрiв по бетону, – колодязь iз рекордно малою глибиною – не бiльше пiвметра. Це ж i не колодязь, а джерело, яке вибралося з-пiд землi, коли стара сусiдка вирiшила бiля староi колонки свою веранду розширити. Вдарили ломиками по каменях, якими колись замостили дворик, i пiшла вода. Вода виявилася смачною. Вiдвели ii вiд веранди на метр, пiдкопали трохи й опустили згори колодязне кiльце. Ось i вийшов колодязь. А колонка замовкла навiки, немов заспокоiлася, дiзнавшись, що е тепер у дворi й iнше джерело води.
На обличчi Алiка виникла усмiшка, викликана думкою про те, що його дворик, практично останнiй на його вулицi, пережив таку велику краiну, як СРСР. Нi, вiн нiколи не був бiйцем iз радянським режимом. Вiн нiколи з цим режимом не боровся. Вiн його просто iгнорував. За це режим ображався i не iгнорував Алiка i його друзiв. Але вони, Алiк i друзi, примудрялися спiвiснувати з режимом так близько i так довго, що навiть мiсце iх традицiйних зборiв, вiдоме кожному львiв'яниновi, як Святий сад, практично проглядалося з вiкон обкому партii. І нiколи у тих, хто iснував за цими вiкнами, всерединi сiрих кабiнетiв, не виникло навiть думки про те, що всю цю територiю поряд iз гуртожитком, частково обгороджену стiнами давнього монастиря, територiю, з якоi раз у раз, та до того ж i голосно завдяки протягнутому з гуртожитку подовжувачу, гуркотiла чужа обкомам партii музика з чужими, але слава Богу, незрозумiлими iноземними словами, можна було б затягнути колючим дротом, забудувати закритими розподiльниками або, в гiршому разi, пунктами прийому макулатури та металобрухту. Нi, нiхто не поспiшав витягнути клаптик землi з-пiд нiг i дул довговолосоi молодi з гiтарами в руках! Тепер це здавалося гуманiзмом або короткозорiстю. Хоча, можливо, все це вiдбувалося внаслiдок зниженого слуху у працiвникiв обкому? От дiльничний навiдувався сюди часто, але розмови з ним зазвичай не закiнчувалися прикрощами. Було видно, що не зi своеi волi вiн дратуе молодь своею присутнiстю, а про всяк випадок або за вказiвкою.
– Про що замислився? – прозвучав над головою Алiка, що сидiв у крiслi, голос Аудрюса.
– Не повiриш! – посмiхнувся, задерши голову, хазяiн кiмнатки. – Молодiсть згадав!
– А що ще згадувати? – здивувався Аудрюс. – Ну що, пора!
Алiк пiдвiвся з крiсла, пiдвiвся бадьоро, немов хотiв показати, що вiн ще в гарнiй спортивнiй формi.
Вийшли у двiр.
Навкруги темно. Гуркочуть поодинокi машини, проносячись по Замарстинiвськiй. Зупинилися бiля колодязя.
– Ну що, на дорiжку! – Алiк зачерпнув оцинкованим вiдром води, пiднiс холодний край вiдра до рота, вiдсьорбнув – на язицi легка солодкiсть заграла. Передав вiдро Аудрюсу. Той теж зробив кiлька ковткiв.
Скрипнула металева хвiртка, вони вийшли на вулицю i повернули лiворуч, у бiк центру.
На небi оголився гострий кут жовтого мiсяця i тут же знову сховався, накрився хмарами. Рiзкий пташиний крик-регiт впав iз неба просто у вуха тим, що йшли.
Алiк зiщулився на ходу.
– Як у нас у Паланзi, – зi здивуванням видихнув Аудрюс.
– Що у вас у Паланзi? – не зрозумiв Алiк.
– Ну, теж чайки так кричать…
– У нас немае чайок, звiдки тут? – знизав плечима Алiк.
Аудрюс подивився в темне небо, звiдки знову долинув той же пташиний крик-регiт, тiльки тепер вiн був тихiший, мовби птахи вже обiгнали тих, що йдуть по землi.
– У нас тут i моря немае, – з жалем сказав Алiк, теж кинувши короткочасний погляд на небо. – Це те, чого тут не вистачае… Вода – тiльки дощем або з джерела…
– Море е скрiзь, – не згодним, але привiтним тоном повiдомив Аудрюс. – Інодi його видно, iнодi нi… Інодi воно згори, iнодi знизу…
– Так, iз цим я згоден. – Алiк кивнув. – Кажуть, що i Карпати ранiше були дном моря i там можна знайти скам'янiлих молюскiв…
– У нашiй пiвнiчнiй глушинi е море, ну i що? – посмiхнувся Аудрюс.
– Той, хто вирiс бiля моря, не зрозумiе жителя пустелi! – Алiк теж посмiхнувся. – До речi, ми з тобою так i не побували в Сан-Франциско!
Аудрюс важко зiтхнув. Через декiлька крокiв зупинився. Зупинився й Алiк.
– Знаеш, – упевнено мовив литовець, – деякi мiста iснують тiльки для того, щоб хтось мрiяв до них потрапити. А мрiяти iнодi важливiше, нiж iхати…
За спиною зазвучала мiлiцiйна сирена, що наближалася. Алiк i Аудрюс вiдiйшли за край проiжджоi частини, по якiй щойно мирно i вiльно крокували. Почекали, поки машина промайне мимо, i знову ступили на асфальт.
Через пiвтори години неспiшноi ходьби вони зупинилися на Ткацькiй недалеко вiд ворiт шоколадноi фабрики. Повiтря було тут важке i солодке. Говорити вже не хотiлося, та й так останнi хвилин десять шляху вони йшли мовчки.
Аудрюс дiстав мобiльник, набрав номер, поговорив iз кимось по-литовськи. Потiм обернувся до свого старого друга i кивнув:
– Хвилин через п'ять виiжджатиме. Вже завантажився.
– Хто? – не зрозумiв Алiк.
– Альгiс, приятель. У нього своя багатотонка, ну те, що ви тут називаете хурою. Вiн львiвський шоколад у Литву возить. Давно менi своi послуги пропонував. Ось i згодився!
Із високих ворiт, що вiдчинилися, повiльно виiхав довгий критий вантажний «вольво». Зупинився. Аудрюс i Алiк обнялися.
– Ну що, Алiку, – закидаючи довге пряме волосся назад, заговорив Аудрюс сумним голосом. – Якщо все гаразд, то наступного року, вночi, там же…
Легко, мовби не дiяв на землi у цей момент закон тяжiння, стрибнув Аудрюс на високi сходинки кабiни хури, зачинив за собою дверцi, й поiхали сорок тонн львiвського шоколаду геть вiд Алiка, що залишився стояти бiля вже зачинених ворiт, вiдвiзши з собою i його приятеля-литовця в далеку пiвнiчну «глушину бiля моря».
Назад додому Алiк теж вирушив пiшки, зупиняючись на порожнiх, безлюдно-безмашинних перехрестях на червоний колiр свiтлофора i знову продовжуючи свiй шлях при появi зеленого. Над головою його, в небi, ще кiлька разiв звучав рiзкий, ранiше не чутий у Львовi крик-регiт якихось птахiв. У повiтрi витав солонуватий запах.
«Може, Аудрюс мае рацiю? – подумав на ходу Алiк. – Це чайки летять на пiвдень, на зиму… А повiтря здаеться солоним, тому що з нього пiшла солодкiсть вiд близькостi «шоколадки» – шоколадноi фабрики «Свiточ». Усе на цьому свiтi пiдлягае поясненню…»
І думки Алiка самi по собi повернулися на Личакiвський цвинтар, на могилку з оновленим написом на залiзному хрестi, зробленим бiлою олiйною фарбою: «Jimy Hendrix 1942–1970».
Роздiл 9
Синьо-бузкова «Таврiя» на iм’я «Чебурашка» слухняно пригальмувала бiля продуктового магазинчика на вулицi Гоголя. З машини вийшла Оксана. Акуратно зачинила за собою дверцi та, прошепотiвши машинi: «Не турбуйся, я через п’ять хвилин повернуся!» – енергiйною ходою вирушила за майбутньою вечерею. Вона ще не знала, що купуватиме, оскiльки не мала звички заздалегiдь складати власне меню. Їжа ii тiшила не лише смаком, але й несподiванкою появи. Зазвичай вона заходила до магазину, байдуже водила поглядом по полицях i прилавках, по всiх iстiвних товарах, викладених, вивiшених, висушених i висолених. Аж до того моменту, поки ii погляд раптом не переставав бути байдужим. Це вiдбувалося спонтанно i ненавмисно, мовби незалежно вiд думок. Три днi тому ii погляд ожив од абсолютно звичайних шампiньйонiв, iз купiвлi яких вона тодi й почала. В результатi шампiньйони «обросли» цибулею, картоплею, грудинкою, морквиною та спецiями i вже вдома легко i нiби природно перетворилися на смачне рагу, яким Оксана харчувалася два з половиною днi, аж до сьогоднiшнього ранку. Але нинi ii погляд прослизнув повз шампiньйони й зупинився на морозильнику зi скляною кришкою, пiд якою зберiгалися, не втрачаючи своеi мiнусовоi температури, тушки i фiлешки кiлькох видiв риб. Оксана обстежила заморожену рибу й, незважаючи на власну до неi увагу, зробила крок назад i вiдвернулася. Згадала, як сьогоднi годувала своiх акварiумних рибок. Замислилася. Знову ожила й кинула погляд на скляний прилавок iз копченою та солоною рибою. Все-таки риба цього раннього вечора переслiдувала ii бажання! Вона придивилася до оселедця по 25 гривень за кiло. Оселедчик був товстеньким, жирненьким, напевно смачненьким, якщо його правильно обробити, очистити вiд кiсток, полити нерафiнованою соняшниковою олiею, прикрасити кiльцями цибулi, ну i, звичайно, обкласти вiдвареною картоплею, яку можна було й не купувати, позаяк удома ii вистачало.
Незрозумiло яким чином, але мiж Оксаною та продавщицею виникла черга iз двох бабусь. Не встигла Оксана здивуватись, як у потилицю iй почав дихати наступний покупець.
– Оцю, будь ласка! – показала пальцем i поглядом Оксана продавщицi на вибрану рибку, коли настала ii черга отоварюватись.
– Сiмсот грамiв, берете?! – запитала продавщиця в бiлому фартусi, об який, схоже, вже кiлька разiв сьогоднi витирала своi трудовi руки.
– Авжеж, – Оксана кивнула. – І ще оцих, штучки три-чотири, – показала вона на маленьких, завдовжки з долоню, солоних мойвочок.
Заплативши, збиралася вже йти до виходу, як перед нею раптом виник худий чоловiк у коричневому пiджаку поверх синього светра з комiром пiд горло, в синiх штанях i з синюватим обличчям людини, що професiйно п'е.
«Зараз проситиме грошi!» – подумки i вже заздалегiдь незадоволено сказала Оксана собi, налаштовуючись на захисну грубiсть.
– Ой, вибачте! Ви мене впiзнаете? – чоловiк розтягнув на худорлявому обличчi привiтну усмiшку.
– Я? Вас? – Оксана дивилася на нього й думала, що чоловiкiв iз такими рисами обличчя можна знайти в будь-якiй пивницi.
