Алiк замислився.
– Можна було б у круглу чебуречну бiля озера… Але чебуреки без пива не можна… А я… я ще не готовий до об'iдалiвки. Як ти думаеш, наш кадебешник правду сказав? Це ж при тобi було…
– У мене пам'ять на порожню голову i тверезий шлунок не працюе, – видихнув Аудрюс.
– Ти нiчого не переплутав? – утупився в товариша Алiк.
– Що переплутав? – здивувався Аудрюс.
– Ну… порожня голова… тверезий шлунок…
– А-а! А що я сказав?! Росiйську забуваю потихеньку, на хуторi по-росiйськи говорити нi з ким.
– Так ти так i сказав, що навколо нiкого i що ти на хуторi сам.
– От i кажу, що нi з ким! – Аудрюс для переконливостi своiх слiв закивав. – Може, в тебе ризькi шпроти е? – запитав вiн. – Ранiше в кожному будинку був запас ризьких шпротiв!
– Звiдкiля в мене ризькi шпроти? Ходiмо! – Алiк заклично махнув рукою.
На вулицi пахло сирою лiсовою прiлiстю. За негустим частоколом соснових стовбурiв мелькали машини, що мчали у бiк Брюховичiв.
За спиною у досить струнких для свого вiку хiпi завелася машина. Алiк обернувся, побачив за лобовим склом жовтого «москвича» обличчя сусiда по двору. Махнув йому рукою – чи то вiтально, чи то запитально.
– Пiдвезти? – ввiчливо поцiкавився сусiд, опустивши донизу пiвскла дверець.
– Угу, – кивнув Алiк.
Вони всiлися на задне сидiння, жорстке i трохи колюче через пружини, що випиналися знизу.
Машина виiхала на дорогу й повернула лiворуч, у бiк мiста.
– Вам куди? – обернувся водiй.
– Та думали в Брюховичi… у чебуречну…
– Нi, я на Повiтряну, – мовив сусiд i натиснув на гальмо.
– Паняй, паняй! – пiдбадьорив його Алiк, що не бажав виходити з «москвича» i знов опинитися на вулицi перед вибором, який починав дратувати. – Там, здаеться, теж кафешка е!
– Еге, – пожвавився сусiд. – «Кафе» на Повiтрянiй, 24! Там такi смiшнi цiни! Зеник iз Ткацькоi там нещодавно на п'ятнадцять гривень так напився, що два днi на роботу не ходив. Його там i спати залишили, от який сервiс! Спробуй у «Макдональдсi» засни! Нiзащо в свiтi! Викинуть, як… як… – сусiд-водiй чи то втратив нитку, чи то просто одне потрiбне слово i знову озирнувся до своiх пасажирiв.
– …як тварюку останню? – запропонував свiй варiант кiнцiвки Аудрюс iз м'яким литовським акцентом.
– Ага, – кивнув погоджуючись водiй.
Бiля будинку номер 24 по вулицi Повiтрянiй Алiк i Аудрюс вибралися з жовтого «москвича».
– Я як назад iхатиму – загляну до вас, – напучував iх сусiд-водiй. – Коли що, додому пiдвезу!
Аудрюс, побачивши перед собою вивiску «Гастроном», одразу попрямував до входу.
– Гей, нам не туди, правiше! – крикнув йому в спину Алiк i, коли литовець обернувся, вказав йому рукою на малопримiтну, але багатообiцяючу, особливо на порожнiй шлунок, вивiску «Кафе».
Усерединi було гамiрно й накурено, а значить – затишно. За кожним столом гула розмова, пилося пиво, душевно хрускотiла на недоглянутих, але гострих зубах сушена риба. Легкий мат додавав енергii цьому хору вповiльнених алкоголем чоловiчих голосiв.
– Он, – Алiк ткнув пальцем у правий далекий кут.
Там дiйсно за столом сидiли тiльки двое, а могли до них сiсти ще не менше чотирьох.
– Ти йди сiдай! Я вiзьму! – скомандував Алiк i вiдiйшов до прилавка, пiд склом якого, прикрашенi цiнниками, що викликали посмiшку, лежали продукти, якi рiдко псуються.
Двое сусiдiв по столу, один у свiжовипраному ватнику, другий у костюмi з краваткою, шанобливо приглушили свою розмову, коли Алiк поставив на стiл два келихи пива i тарiлку, на якiй безсоромно вмостилися двi котлети по-домашньому, два солонi огiрки та двi таранi розмiром з долоню.
– Ти менi все-таки скажи, що думаеш! Наш кадебешник сказав правду? – запитав Алiк, уже всiвшись навпроти литовського друга.
Аудрюс знизав гострими плечима. Його куртка лежала поруч на лавцi, а синiй поношений светр видавав недостатнiсть м'язового i жирового покриву кiсток.
– Ти обидвi iж! – Алiк недбало, але шанобливо кивнув на котлети. – Ти тепер в Європi… Там вижити складнiше…
Аудрюс узяв котлету пальцями, пiднiс до носа, понюхав i посмiхнувся.
– Може, i справдi, – сказав вiн, дивлячись на котлету в руцi. – Сам подумай! Розкопати могилу в Штатах, вiдрiзати у небiжчика кисть, запакувати, щоб не просмердiлася, перевезти через Атлантику в Литву i звiдти потягами до Львова… Хiба хiпi коли-небудь знали слово «логiстика»?
– А що це? – запитав, зупинивши ковток пива, Алiк.
– От бачиш, – сказав Аудрюс. – Не могли цi хлопцi самi таке прокрутити.
– Це в коренi змiнюе багато чого, – задумливо мовив спроквола Алiк i продовжив перерваний ковток.
– Що змiнюе? – Аудрюс втупився в очi давньому друговi.
– Ну… картину нашого всесвiту… Джимi Хендрiкс був ворогом капiталiзму, i при цьому його цiнували в КДБ?
– Послухай, збоченцi е скрiзь! Мiй знайомий голубий дi-джей iз Каунаса якось так запав на одну барменшу, що трохи не помiняв орiентацiю! З кожним може статися! Не лише з кадебiстами! Та й цей твiй капiтан… вiн якийсь м'який…
– Ти що, думаеш, вiн дотепер за нами…
Аудрюс заперечливо хитнув головою, через що довга шевелюра ледве не зiйшлась, як завiса, на його обличчi, залишивши тiльки нiс i частину очей.
– Нi. – Вiн поправив рукою волосся. – Вiн романтик. Видно, випадково до органiв потрапив.
– Так, але вiн сказав, що iх там багато було, тих, хто допомiг Москву обдурити й за грошi Москви привезти нам його генiальнi пальцi…
– Охолонь! – Литовець узяв у руку другу котлету по-домашньому. – Ти живеш у прекраснiй краiнi, у прекрасному мiстi, де навiть у радянськi часи кадебiсти любили Джимi Хендрiкса! Та iм пам'ятник треба поставити, вашим кадебiстам!..
– Ну, ти теж романтик! Може, ще поряд iз могилою Джимi такий пам'ятник увiткнути?!
– Старий. – На обличчi Аудрюса розпливлася злегка зарозумiла посмiшка. – Ти що, забув? Make love, not war! Головне в нашому життi – любов. І якщо нас колись любили кадебiсти i при цьому старалися не трахати? Хiба це не прекрасно?
