– Може, й не у вченнi справа, – погодився батько. – Але я вiдповiдаю перед небом за вас. Майбутнього в нас тут не буде, а лише минулим не проживеш, хоча й частиною його стати можливо. Словом, треба буде йти звiдси. Тут у вас не буде дiтей, як немае i дружин. Кладовище розрослось, а теплих будинкiв залишилося тiльки чотири, i в кожному з них по однiй людинi…
– А куди йти? Хiба е де поблизу люди? – запитав середнiй, Микола.
– Коли ваш прадiд привiв сюди людей, навкруги на сотнi верст не було нiякого житла. Але вiдтодi минуло багато часу. Може, хто-небудь iще прийшов i привiв за собою неподалiк звiдси? Нам треба шукати. Не знаю, через що нашi бiди… Але тепер по недiлях ми працюватимемо на славу Господню, будуватимемо дзвiн.
– З чого, як? – подав голос молодший син Андрiй.
– Таж немае нi срiбла, нi мiдi… – додав Микола.
– Я думав про це, – кивнув батько. – Нам потрiбне нове вчення й новий дзвiн. Дзвiн, який звучатиме навiть тодi, коли ми пiдемо звiдси.
Сини почувалися незручно, вперше ведучи такi розмови в каплицi, вперше слухаючи не проповiдь батька, що стояв перед iконостасом, а його дивнi, незрозумiлi думки. Володимир перевiв погляд iз Івана Тимофiйовича на лик Ісуса, i стало йому соромно за батька свого перед Господом, але промовчав вiн.
– Я придумав такий дзвiн… – вiв далi Іван Тимофiйович, – а якщо ви гадаете, що я не зможу переписати вчення…
Сини мовчали.
– Дзвiн почнемо робити сьогоднi. Із старого кедра, що впав минулоi зими поряд з воротами.
– Дерев'яний?! – вирвалось у Андрiя, i вiн засумнiвався, що батько iхнiй при повному розумi.
– Так, дерев'яний, – пiдтвердив Іван Тимофiйович. – Але скажiть спершу: чи пiдете зi мною?
Пiсля хвилинного мовчання Володимир кивнув. Андрiй i Микола кивнули вслiд.
– Пiсля того, як наш дзвiн зазвучить, Господь пошле нам знамення i вкаже шлях звiдси. – Іван Тимофiйович вiдiйшов од iконостаса, трохи зачекав i несподiвано швидко вийшов iз каплицi.
Кедр, який упав минулоi зими, був у три людськi обхвати. Взявши пилку та сокири, останнi жителi скиту взялися за роботу. Батько давав указiвки, сини працювали мовчки. Перед смерканням разом поглянули на сонце, перехрестились i ввiйшли до ворiт скиту. Сини почувалися нiяково й навiть один на одного не дивилися. Так мовчки i розiйшлися по своiх зрубах. Тiльки батько мав упевнений вигляд, твердою ходою крокуючи до будинку. Вiн давно мрiяв про цей день – i вiн настав. Настала й закiнчилася перша в його життi й у життi його дiтей робоча недiля. Отже, зламалася споконвiчна традицiя та заповiдь, а значить, можна ламати й далi, i тодi вони знайдуть свiй шлях до Господа й отримають його благословення на все подальше життя. Адже якби давне вчення було вiрне, то давно б уже на землi виникло царство Боже i не творилося б стiльки зла, й не довелося б його дiдовi вiдводити за собою в тайгу единовiрцiв, переслiдуваних шахраями-священнослужителями, що служили передусiм собi, а вже потiм Господовi.
Володимир, прийшовши додому, став навколiшки перед iконою Богородицi й простягнув до неi руки, показав iй долонi. Погляд Богородицi був добрим, але дивилася вона кудись далi, крiзь Володимира, i вiн, сам уважно оглянувши долонi, пiдвiвся з колiн. Вiдчуття грiха не було, як, можливо, не було й самого грiха.
Буденнi днi принесли буденний клопiт, а наступна недiля знову зiбрала iх бiля широкоi кедровоi колоди. Батько пояснив синам, якоi форми надати дзвону, i робота знову тривала до передзахiдного сонця. Коли воно, багрове, опустилося за далекi дерева, всi вже входили у своi будинки. Микола здивувався тому, як швидко вiн звик до буденноi недiлi. Іван Тимофiйович радiв, що робота рухаеться i скоро зазвучить у серцi тайги новий дзвiн, волаючи до Бога.
Сини вечорами замислювалися про те, як звучатиме дерев'яний дзвiн, i не могли собi цього уявити. Батька про це не запитували. Раптом подумае, що вони сумнiваються: а чи зазвучить дзвiн узагалi. Сумнiватися в його словах i справах не можна було. Треба було чекати. І вони терпляче чекали.
Дзвiн пiд керiвництвом Івана Тимофiйовича набув форми i став схожий на величезного дерев'яного равлика заввишки в людський зрiст.
Прийшла ще одна недiля, й Іван Тимофiйович послав синiв у тайгу: нехай роблять, що хочуть, – полюють, гриби збирають, але щоб до заходу сонця в скиту не з'являлися.
Залишившись сам, Іван Тимофiйович сiв бiля дерев'яного равлика.
Гострив на бруску сокиру. Пiдвiвся, перевернув майбутнiй дзвiн на бiк i, примiрявшись, почав вирубувати в днищi виiмку.
Працював повiльно й акуратно, майже без розмаху. Закiнчив, коли рука заходила в дупло майже по лiкоть. Далi сокира була вже без потреби. Іван Тимофiйович перепочив трохи, потiм зiбрав хмиз i запалив вогнище бiля майбутнього дзвону. Сiв погрiтись i замилувався вогняним вiзерунком палаючого моху.
Вогонь дрiбними iскорками квапливо бiгав по синьо-зеленiй моховитiй корi, не кваплячись братися за сухе дерево.
«Ти ба, – подумав старий. – Вогонь i той смак знае, спершу з'iдае найкрасивiше».
Наблизився полудень. Іван Тимофiйович сходив у дiм i принiс декiлька картоплин, пiсля чого подiлив багаття на два вогнища. Злизавши вогняним язиком мох, полум'я взялося за дерево, i незабаром обидва вогнища палахкотiли жаром. Тодi Іван Тимофiйович розтермосив одне вогнище, перекинув палаючi гiлки в друге, а в жар, що залишився, кинув картоплю. Нехай печеться. Сам же знову пiдвiвся й повернувся до свого будинку.
Повернувся iз сапою в руцi й поклав ii iржаве жало у вогонь. Коли воно розчервонiлося – засунув його у вирубане дупло. Дерево тужливо зашипiло i пiддалося силi розжареного залiза. Іван Тимофiйович знову кинув сапу у вогонь.
Робота просувалася. На душi у старого стало якось особливо добре. Вiн радiв вогню, який допомагав випалювати розтруб дзвону, радiв, як дитина, i вiд цього працював завзято й так само завзято перекидав iз долонi на долоню витягнуту з другого вогнища картоплю, дмухав на неi, розламував i iв. Час минав швидко та радiсно. До вечора в дупло заходила вся сапа з рукiв'ям. На тому Іван Тимофiйович зупинився й пiшов у дiм очiкувати синiв. А вогнище, догоряючи, намагалось освiтити випалене дупло.
Удома Іван Тимофiйович усiвся на лаву бiля вiкна, й на змiну радостi прийшла втома, втома не одного дня, а усього прожитого життя. Вiн подивився на небо й подумав про свою душу, якiй скоро надiйде час вознестися туди ж угору, до Господа, до зiрок. І подумав вiн iще про те, що буде його душi холодно взимку в нiчному небi, адже вона – не тiло й одягнути ii немае в що. Очi заплющились, i думи Івана Тимофiйовича перебралися в сон, де вiн продовжив дивитися в нiчне небо й бачити холоднi зiрки.
Сини, побродивши весь день по навколишнiй тайзi, повернулися до скиту. Зупинилися бiля догоряючого вогнища й оглянули випалене дупло. Там же мовчки сiли. Старший, Володимир, пiдкинув хмизу, й вогонь ожив, потiснивши вечiрню сутiнь. Освiтив бородатi обличчя, затанцював по них вiдблисками. Трiском прогнав тишу.
– Значить, скоро йти нам звiдси… – порушив мовчання середнiй брат Микола.
– Значить, скоро… – кивнув Володимир.
– Була б стежка, я б давно пiшов! – скоромовкою випалив Андрiй.
Володимир i Микола подивилися на молодшого брата як на молодшого.
– Ти мовби й не тут народився, – сказав iз докором Володимир.
– Немае такоi заповiдi, щоб смертi чекати там, де народився, – вiдповiв Андрiй.
Брати подивилися на нього твердо, немов хотiли змiнити в нiм щось силою поглядiв своiх. Молодший брат погляди iхнi витримав.
– А ви не хочете йти? – запитав iх Андрiй пiсля мовчазних переглядань.
– Хочемо, – вiдповiв Володимир. – Але не говоримо про це. Батькiвщину, коли навiть покидаеш ii, не можна не жалiти…
– А батько наш хоче йти? – знову запитав Андрiй.
– Батько живий, – пiдвiв погляд од вогню Микола, – i його дiяння – воля його i Господа…
Розмова не в'язалась, i якби не було вогнища, залишеного Іваном Тимофiйовичем, то нiщо б не змусило братiв зiбратися разом i замислитися про бажання один одного в цей лiтнiй вечiр. Але вогнище було, i тепло його об'еднувало братiв сильнiше, нiж вiдчуття кровноi спорiдненостi. І не тому так було, що не любили вони один одного. Нi, навпаки, вони боялися втратити цю любов. Вони знали, що рано чи пiзно iх чекае дорога. Вони вирушать на пошуки людей i, знайшовши iх, можливо, втратять один одного, розчинившись у мирському життi, в метушнi людського багатоголосся. А чи не вiд цього багатоголосся вiдводили своi сiм'i в тайгу iхнi пращури? Чи не вiд того вони втiкали, чого зараз брати прагнули? Питання мучили братiв, просилися на язик, хотiли зазвучати цього вечора, та мiцно зцiпили брати зуби й жоден iз них не подiлився своiми сумнiвами, нiби й не було нiяких сумнiвiв, а тiльки тверда вiра в Провидiння.
Так сидiли вони довго, слухаючи трiск вогнища та крики нiчних птахiв. Сидiли й думали. І навiть захотiвши спати, позiхали, але не йшли, чекаючи, коли погасне вогнище, i в той же час пiдкидаючи в нього гiлок. Пiд ранок зiбраний хмиз закiнчився i вогонь почав загасати. Брати пiдвелися й увiйшли до скиту, у ворота, якi нiколи не зачинялися.
Через тиждень, недiльним ранком Іван Тимофiйович сказав синам, що дзвiн готовий i треба його пiднiмати.
Сини оглянули ще раз дерев'яного равлика.
– Куди ж його пiднiмати? Дзвiниця давно завалилася, – замислився вголос Микола.
– А язика-то в нiм немае! – здивувався Андрiй.
– І не мае бути, – вiдповiв молодшому синовi Іван Тимофiйович. – Це тобi не бронза, що задзвенить вiд будь-якоi руки, що потягне за мотузок.
– А як же вiн?.. – запитав Андрiй, дивлячись на батька.
– Це гудодзвiн, – сказав батько. – Пiднiмемо його туди, до вiтру, i вiд вiтру ж вiн загуде. І жодна рука грiшна його не торкнеться. Жодна! І жодна людина не зможе змусити його звучати, а тiльки вiтер, позаяк у вiтрi бiльше Господа, нiж у людинi…
