– І вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
– Отже почуеш од мене таке, що аж оближешся!
– Ого!
– І не ого! Ось слухай. Хоч Сiч нам i мати, а Великий Луг батько, та для такоi дiвчини можна покинути i батька, й матiр.
– Чи вже б то?
– А то що хiба?
– Куди ж тодi?
– Овва!
Тут запорожцi знов iзчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в iх i справдi щось недобре на думцi; а Василь Невольник похитав головою да й каже:
– Що за любий народ оцi братчики! Ох, був i я колись таким вигадчиком, поки лiта не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав i я, як божевiльний, по степах за кабардою;[75 - Кабарда – iсторична область на Пiвнiчному Кавказi.] вигадував i я усякi вигадки; знали й мене у городах i на степах, знали мене шинкарi й музики, знали пани й мужики, знало лицарство й хлiбороби!
– Ще я не таке скажу тобi! – гукнув, як iз бочки, запорожець.
– Було б з тебе й сього, – одвiтовав другий, – якби почув батько Пугач: од бив би вiн у тебе хутко до баб охоту!
– Нi, таки справдi, Богдане. Який враг шутковатиме, як увiп'ються чорнi брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дiвчина буде моя! Чи знаеш що?
– А що?
– Подивитися б, що там у вас за гори!
– Отакоi!
– Такоi, брате! Нехай не дурно запрошував ти мене до своiх воювати турка. Коли хоч, ухопимо дiвойку, тай гайда в Чорну Гору!..[76 - Чорна Гора – Чорногорiя, краiна на заходi Ватiканського пiвострова]
– І ти оце по правдi говориш?
– Так по правдi, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дiвкою за сiдлом помчався б я хоч i к чорту в зуби, не то до чорногорцiв.
Отак тii каверзники змовлялись уочевидьки на гвалтовний учинок, i нiхто не розiбрав би, що справдi в iх на думцi. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жити, чи вмерти – йому байдуже; що людям плач, те йому iграшка. Тим-то Череваниха й боялась, щоб лукавий не пiдкусив паливод на яку пакость. Аж ось стали наздоганяти своiх. Запорожцi бачать тодi, що ба! Да й зникли з очей, як той сон, що чоловiк жахаеться, мучиться, коли ж гляне – аж i нема нiчого.
VI
Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картинi, змалював той монастир Печерський?[77 - Йдеться про Киево-Печерську лавру.] Щоб хто й не був iзроду в Киевi, так щоб i той, читаючи, мов бачив на своi очi тii мурованi огради, ту височенну дзвiницю, тii церкви пiд золотом та пiд скульптурою? Се ж то воно так тепер; а рокiв двiстi назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, як тодi знаходивсь монастир Печерський. Далось i йому взнаки батиiвське лихолiтте. Велика церква, що прописана в лiтописях «небесi подобою», зруйнована була по вiкна. Хоть же князь Олелькович Симеон[78 - Олелькович Симеон – киiвський князь XV ст. за часу литовського панування в Украiнi. Походив з династii Ольгердовичiв.] пiдняв ii знов iз руiн,[79 - У 1470 роцi Семен Олелькович (1418–1470) – останнiй киiвський князь, вiдновив Печерський монастир пiсля набiгiв татар.] тiлько далеко iй було до стародавньоi лiпоти. Не було нi срiбла, нi золота, що тепер сiяе по Лаврi всюди; усе було тодi убогенько.
Е, да були скрiзь по стiнах у Великiй церквi помальованi князi, гетьмани, воеводи благочестивii, що тую церкву боронили й пiдпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб iх узрiти! А внизу, поуз стiн, скрiзь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. І того нiчого вже немае!..
Вистоявши службу, Шрам ходив iз своiми од одного надгробка до другого. Тут читав, що отакий-то «Симеон Лико, муж твердий вiрою i хоробрий, почив по многих славних подвигах». А там – буцiм озивавсь до його з того свiту пишний князь золотими словами: «Многою сiяв я, – каже, – знатностiю, властiю i доблестiю, а як умер, так з убогим старцем зрiвнявся i за широкi своi лани сiм ступнiв землi взяв. Не дивуйся, – каже, – тому, читачу, бо й тобi те ж буде: нерiвними на свiт народжаемось, а рiвними вмираемо!» А там iще який-небудь пан просить, хто читатиме пiдпис, то промов, каже, iдучи мимо, благе слово: «Боже! Милостив буди душi раба твоего». Хто б i не письменний був, так, дивлячись тiлько на тi шаблi, на тi панцирi, бунчуки i всякi клейноди, перемiшанi з кiстками, з Адамовими главами,[80 - Адамовi глави – горельефи або статуi Адама (самого чи з Євою), на саркофагах, у входах до церков тощо.] що повироблювано горорiзьбою з мiдi да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був i неписьменний, так i той би догадавсь, против чого-то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава – усе воно суета сует: i шабля, й булава з бунчуком, i горностайова кирея поляжуть колись поруч iз мертвими кiстками.
Отже й Шрам, розглядаючи ту горорiзьбу да читаючи епiтафii,[81 - Епiтафiя – намогильний напис.] засмутився душею да й каже:
– Колико-то гробiв, а всi ж то тii люде жили на свiтi i всi пiшли на суд перед Бога! Скоро й ми пiдем, де батьки i дiди нашi.
Да погадавши так, вийняв iз-за пазухи щирозлотий обушок,[82 - Щирозлотий – з чистого золота, обушок – вид холодноi зброi.] що од бив колись на войнi у лядського пана чи в недоляшка, да й повiсив на ризi в Богоматерi.
Із Великоi церкви повернули нашi прочане до печер, коли ж дивляться – iде з печер против iх хтось у дорогих кармазинах, високий i вродливий; а по кармазинах скрiзь комiр i поли гаптованi золотом;[83 - …гаптованi золотом… – вишитий шовком, вкритим тонким шаром золота.] зверху кирея,[84 - Кирея – верхнiй довгий суконний одяг iз вiдлогою; кобеняк.] пiдбита соболем; пiдпиравсь срiбною булавою. А за ним купа людей чимала, все в кармазинах да в саетах. Ченцi iх проводжали. Шрам аж затремтiв, як глянув.
– Боже мiй! – каже. – Да се ж Сомко!
А той собi зрадiв, побачивши Шрама.
Обнялись, поцiловались i довгенько держали один одного, обнявшись.
Далi привiтавсь гетьман i з Череванем.
Черевань так зрадiв, що нiчого й не змiг сказати на гетьманське привiтанне, да вже обнявшись, промовив тiлько:
– А, бгатiку мiй любезний!
Череваниху назвав гетьман, вiтаючись, рiдною ненею. Вона аж помолодшала i вже нащебетала йому всячини.
– А ось i моя наречена! – сказав Сомко, обернувшись до Лесi. – Вам, ясная панно, чолом до самих нiжок!
І взяв ii за руку i поцiловав як дитину.
– Давно ми, – каже, – не бачились за вiйськовими чварами, да ось немов Господь нас iзведе навiки докупи.
Леся почервонiла, да аж нахилилась, як повна квiтка в травi, i пригорнулась до матерi, обнявши ii руку.
Тут-то вже Петро мiй догадавсь, що за гетьман снився Череванисi. У iх, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тiлько здалось йому, що Черевань про те анi гадки; да, видно, се така була панi, що справлялась i за себе, i за чоловiка.
Тепер уже нiчого було думати про Лесю Петровi. Хоть вiн був i значний козак, да не против гетьмана; хоть вiн був юнак уродливий, да не проти Сомка. «Сомко був воiн уроди, возраста i красоти зiло дивноi» (пишуть у лiтописах); був високий, огрядний собi пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вiнку; очi яснi, веселi, як зорi; i вже чи ступить, чи заговорить, то справдi по-гетьманськи. Так куди вже iз ним мiрятись Петровi!
Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усiма на козацьке подвiр'е. А козацьке подвiр'е було не вкупi з монастирем; бо мирянам здумаеться гримнути iнодi й лишнiй раз кубком або загомонiти буйними речами; так щоб не вводили братii в iскушенiе, стояв на одшибi про такий случай хуторець. Туди Сомко повiв своiх гостей.
Увiйшли у свiтлицю, а там уже все готове на столi до обiду.
Шрам iще раз обняв Сомка.
– Сокiл мiй, – каже, – ясний!
– Батьку мiй рiдний! – каже Сомко. – Я здавна привик звати тебе батьком!
Тодi Шрам сiв конець стола, пiдпер руками сиву голову i гiрко заплакав.
Усi засмутились. Здивовався гетьман. Знав вiн Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сiм раз наскрiзь пробитого кулями. Старий попрощавсь iз мертвим тiлом мовчки i без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось iллеться сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три днi гримали самопали, три днi сурмили смутно сурми, три днi лились козацькii сльози.
– Батьку мiй! – каже гетьман, приступивши до Шрама. – Що за бiда тобi склалась?
– Менi! – каже, пiднявши голову, Шрам. – Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.
