– Та чого ж, Бога ради?
– А хiба ж нiчого?… У нас окаянний Тетеря торгуеться з ляхами за християнськi душi, у вас десять гетьманiв хапаеться за булаву, а що Вкраiна розiдрана надвое, про те усiм байдуже!
– Десять гетьманiв, кажеш? А нехай хоть один за неi вхопиться, поки я держу в руках!
– А Іванець? А Васюта?
– Васюта старий дурень, з його химери смiються козаки; а Іванець гетьмануе тiлько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тiлько честь на собi кладу!
– Так, ледар-то вони ледар, да й не дають твоiй гетьманськiй зверхностi розширятись по Вкраiнi!
– Хто тобi сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельцi на радi всi полковники, осаули, сотники, всi значнi козаки присягли мене слухати.
– Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманства?
– Правда, i якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покiйний гетьман iз Гладким.[85 - Гладкий Матвiй (? – 1652) – миргородський полковник, учасник визвольноi вiйни 1648–1654 pp.]
– Ну, i тому правда, що Іванця в Сiчi огласили гетьманом?
– І тому правда; так що ж? Хiба не знаеш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман.
– Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподiяли тобi якоi пакостi. Окаянна сiрома нишпорить усюди по Вкраiнi да баламутить голови поспiльству. Хiба не чув ти поголоски про чорну раду?
– Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виiдуть у Переяслав царськi бояре, побачимо, як та чорна рада устоiть против гармат! Запорожцiв тодi я здавлю, як макуху, гетьмана iх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхнiсть!
Подумав Шрам да й каже:
– Од твоiх рiчей душа моя оживае, яко злак од божоi роси. Тiлько смущае мене, що запорозькi гультаi баламутять не одно сiльське поспiльство, бунтують вони й мiщан против козацтва.
– Знаю й се, – каже Сомко, – i, правду тобi сказати, воно менi й дармо. Нехай наш казан закипить iще й з другого боку, щоб iзварилась каша. А то козаки дуже вже розопсiли: «Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годуе нас поспiльство, а наше козацьке дiло – тiлько по шинках вiкна да пляшки бити». Потурай тiлько iм, то якраз заведуть на Вкраiнi шляхетськii звичаi i заколотять миром не згiрше. Уже ж, здаеться, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Нi, нехай у мене всяке, нехай i мiщанин, i посполитий, i козак стоiть за свое право; тодi буде на Вкраiнi i правда, i сила.
Шрам за сi слова обняв i поцiловав гетьмана.
– Дай же, – каже, – Боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловiка на Вкраiнi!
– І дай, Боже, – додав Сомко, – щоб обидва береги днiпровii приклонились пiд одну булаву! Я отее, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з Украiни, одтиснем ляхiв до самоi Случi, да, держачись за руки з Москвою, i громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!
Шрам аж помолодшав од такоi речi.
– Боже великий! Боже милосердний! – каже, простягти руки до образа. – Положив еси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!
– Годi ж уже про великi дiла, – каже Сомко, – давайте ще про малii. Не добро бути чоловiку единому. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. Отже ознаймую перед усiма, хто тут есть, що давно вже зложив руки з панiею Череванихою за ii дочку Олександру. Тепер благослови нас, Боже, ти, панотче, i ти, панiматко!
Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обое батьковi i матерi.
– Боже вас благослови, дiтки моi! – каже Череваниха. А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тiлько – «бгатiку!» да й замовкне.
Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоiть коло вiкна бiлий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тiлько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.
– Що ж ти нас не благословляеш, панотче? – каже Сомко Череваневi.
– Бгатiку, – каже Черевань, – велика менi честь оддать дочку за гетьмана, тiлько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було пiвзаручин.
– Як же се так сталось, панiматко? – обернувсь тодi Сомко до Череванихи.
Вона хотiла вимовитись, но Шрам припинив ii, взявши за руку, i рече:
– Нiчого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сина оддам у ченцi, нiж би став тобi з iм на дорозi! Нехай благословить вас Бог, а ми собi ще найдем. Сього цвiту, кажуть, багато по всьому свiту.
– Ну, будь же ти в мене за рiдного отця, i благословiте нас укупi.
Тодi Шрам став поруч iз Череванем; дiти iм уклонились до землi; вони iх i благословили.
Як ось пiд вiкном хтось:
– Пугу-пугу!
Сомко усмiхнувсь:
– Се, – каже, – наш юродивий Кирило Тур.
І звелiв одвiтовати по-запорозьки: «Козак з Лугу», бо запорожцi здоровкались, мов хиже птаство на степу.
– Не знаю, синку, – каже Шрам, – що за неволя тобi водиться з сими пугачами. Городовому козаковi треба стерегтись iх, як огню.
– Правда твоя, батьку, – каже Сомко, – низовцi зледащiли пiсля Хмельницького, а все-таки мiж ними есть люде драгоцiннii. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз вiн менi ставав у великiй пригодi. Добрий вiн, i душа щира, козацька, хоч удае з себе ледащицю i характерника. Да вже без юродства в iх не бувае.
– Щоб iх лихий злизав iз iх юродством! – каже Шрам. – Їм усе смiшки! Не раз i самому Хмельницькому пiдносили вони гiркоi.
– А все-таки не скажеш, батьку, щоб i мiж ними не було добрих людей.
– Грiх менi се сказати! – одвiтуе Шрам. – Раз, чатуючи з десятком козакiв у полi, попавсь був я у таку западню, що без iх якраз полiг би головою. Обскочили мене кругом ляхи. Уже нас осталось тiльки четверо; уже пiд о мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А iм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком[86 - Наливайко Северин (? – 1597) – ватажок козацтва у XVI ст., у 1566 р. очолив повстання проти польських i украiнських магнатiв, яке в бою бiля рiчки Солоницi (поблизу Лубен) зазнало поразки. Виданий козацькою старшиною, пiсля страшних тортур страчений у Варшавi.] i iншими бiдолахами. Коли ж тут звiдки не вiзьмись запорожцi: «Пугу-пугу!» Ляхи врозтiч! А було iх iз сотню. Дивлюсь, а запорожцiв нема й десятка.
– О, мiж ними есть добрi лицарi! – каже Сомко.
– Скажи лучче, синку, були, да загули. Перевелись тепер лицарi в Сiчi: зерно висiялось за вiйну, а в кошу осталась сама полова.
– Овва! – гукнув тут на всю свiтлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.
Увiйшов у хату, не знiмаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу.
Шрам так i загорiвсь.
– Що то за «овва»? – каже, пiдступивши до запорожця. А той iзнов:
– Овва, панотче! – да й заложив за вухо лiвого уса (себто – знай, не боюсь тебе). – Перевелись? – каже. – Де тобi перевелись? Хiба ж дармо спiвають: «Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря»?
Як вода в Чорному морi не переведеться, поки свiт-сонця, так i в Сiчi до вiку вiчного не переведуться лицарi. З усього свiту злiтаються вони туди, як орли на недоступну скелю… От хоч би й мiй побратим… та не про його тепер рiч. Чолом тобi, пане ясновельможний! (Тодi вже зняв шлик.) Чолом вам, панове громадо! Чолом i тобi, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до табора, не маючи коня?
