Не заперечу того, що я сам з арголiйського роду.
Перше, що я визнаю: якщо доля Сiнона нещасним
80 Може зробить, то нiкчемним зробити й брехливим не зможе.
Може, колись випадково чував ти iм'я Паламеда,
З роду Белiдiв, про славу його голосну, може, чув ти.
Через ганебний донос пеласгiйцi його покарали
Смертю, невинно, за гадану зраду, бо завжди противник[32 - Улiсс звинуватив Паламеда в зрадi, знайшовши у нього сфальшований лист троянського царя Прiама i грошi, що закопав у його наметi сам Улiсс. Греки вбили Паламеда (див. рядок 90).]
85 Був вiн вiйнi цiй; тепер за покiйником гiрко ридають.
Батько вiддав мене вбогий йому за товариша зброi
Ще в моiй юностi раннiй; вiн був менi й родич до того.
Поки вiн мiцно держався при владi й на радах владарських
Значення мав його голос, було i iм'я мое знане,
90 Й шана була менi. А як звела його геть з цього свiту
Злоба й ненависть Улiсса – всi знають, про що говорю я —
Горем прибитий, життя коротав я у чорному смутку
Й серцем обурювавсь завжди за гибель невинного друга.
І не мовчав, нерозумний, але, коли доля дозволить
95 В рiдний мiй Аргос звитяжцем вернутись, поклявсь урочисто
Месником стати, й ненависть тяжку цим стягнув я на себе.
Звiдси почав я котитися в прiрву: з хвилини тiеi
Обвинуваченням хитрий Улiсс переслiдував завжди,
Сiяв в народi непевнi про мене чутки i свiдомо
100 Зачiпки ждав, не спочив вiн, аж поки Калхант нагодився. —
Нащо немилi нам спогади тi викликати даремно?
Гаятись нащо, як ви кладете в один ряд всiх ахейцiв?
Досить того, що ви чули; карайте якмога скорiше:
Так iтакiець хотiв би, i щедро заплатять Атрiди».
105 Тут ми бажанням усi загорiлись розвiдать докладно,
Що то за злочин, нам невiдомий, готують пеласги.
Вiн же, обман затаiвши, iз страхом i далi провадить:
Мали данайцi не раз вже покинути Трою, тiкати
І вiдступити, втомившись вiйною, що довго тривала.
110 Ох, щоб були це вчинили! Та часто морськi буревii
Їм замикали дорогу i вiтер лякав iх пiвденний.
От коли кiнь iз балок кленових стояв вже готовий,
Враз тодi хмари густi зашумiли по цiлому небу.
Серед безладдя шлемо Еврiпiла спитати оракул
115 Феба; вiн слово сумне принiс нам iз храму святого:
«Кров'ю i дiвчини смертю вiтри ви вблагали,[33 - При вирушеннi в Трою грекiв затримала буря в Авлiдi; щоб мати благополучне плавання, за провiщанням оракула, вони принесли в жертву дочку царя Агамемнона – Іфiгенiю (за мiфом, Артемiда замiнила Іфiгенiю ланню i взяла дiвчину в Таврiду).] данайцi,
Як узбереж Ілiону взялися дiстатись уперше,
То й повороту належить вам кров'ю шукать i вiддати
В жертву життя арголiйське». Народ як почув це вiщання, —
120 Cерцем стенувся увесь i дрож перейняв усi костi —
Доля кого з них обрала, кого Аполлон зажадав з них.
З шумом великим тодi iтакiець[34 - Ітакiець – Одiссей, правитель острова Ітаки.] Калхаса-пророка
Тягне в середину натовпу й силуе людям вiдкрити,
Що означае богiв вiщування. Мене не один вже
125 Попереджав про злий пiдступ митця-лиходiя,[35 - Митець-лиходiй – той же Одiссей-Улiсс.] майбутне
Мовчки мое прочував. І два п'ятидення зрiкався
Вiн кого-небудь назвать i на смерть його цим передати.
Ледве з бiдою його спонукав iтакiець великим
гвалтом, що вимовив слово й мене на жертовник призначив.
130 Всi, як один, притакнули й погодились легко на тому,
Щоб нещасливець один поплатився за лихо, якого
Кожний боявся для себе. Проклятий той день наближався,
Пiдготовлялись обряди, мука готувалась солона,[36 - Стародавнi греки i римляни посипали голови жертовних тварин перед тим, як зарiзати, мукою, грубо меленою i змiшаною з сiллю, та прикрашували iх стрiчками.]
Квiтли на скронях стрiчки. Та я втiк, признаюся, вiд смертi,
135 Пута порвав i в багнистому озерi нiч пересидiв
Мiж комишами, аж поки, вiтрила напнувши, вiдплинуть.
В мене нема вже надii побачить стару батькiвщину
Й двое коханих дiтей, анi батька, якого люблю я;
Може, i iх покарають за втечу мою, щоб помститись, —
140 І надолужать провину мою iх нещасною смертю.
Тож на богiв я благаю тебе, на небесних, що правду
Знають, на вiрнiсть, як ще мiж людьми непорушена е десь:
Змилуйсь над лихом великим моiм i людину помилуй,
Ту, що тягар оцих злигоднiв мусить терпiти безвинно».
145 Зрушенi цими сльозами, даруем життя йому, стiльки
Вiн милосердя в нас будить. І перший Прiам в того мужа
Пута iз рук його зняти велить, попустити кайдани
Й мовить ласкаво: «Хто б ти не був, але втрачених грекiв
Нинi забудь. Будеш наш. Тiльки правду скажи менi щиру:
150 Нащо вони величезного цього коня збудували?
Хто будував? Чи обiтниця то, чи споруда вiйськова?»
Так запитав вiн. А той, в пеласгiйських лукавствах учений,
Звiльненi руки до неба пiднiсши: «Вас кличу за свiдкiв, —
Каже, – о вiчнi вогнi, вашу мiць непорушну, священнi
155 Вiвтарi й клятi ножi, вiд яких я утiк, i тi стьожки,
Що iх як жертва носив я, – вже вiльно менi потоптати
Грекiв священнi закони, мужiв iх ненавидiть, тайни
Всi, що iх свiтовi мають явити. Бо жоднi закони
Рiдного краю мене вже не держать. Якби лише, Трое,
160 Вiрна лишилась ти даному слову, сама врятувавшись,
Так i мене врятувала, як правду скажу i вiддячусь.
Всю-бо надiю данайцi i вiру в вiйну розпочату
Завжди в Паллади заступництвi мали. Та з дня, як безбожний
Син Тiдея й зухвалий Улiсс, винахiдник злочинства,
165 Божий палладiй iз храму святого забрать завзялися,
Напад вчинивши i замку сторожу убивши, забрали
Образ святий i торкнулись руками кривавими стьожок
Дiви святоi, вiд тоi хвилини надii данайцiв
Враз похитнулись, й упавши, назад покотились. Зламалась
170 Cила данайцiв, i серце богинi вiд них вiдвернулось.
Знаками ясно своiми дала це Трiтонiя знати;
Ледве поклали у таборi образ, iй очi вiдкрились,
Іскрами блиснули, тiло в солоному потi скупалось,
Тричi сама на долiвцi вона пiдвелася – о диво! —
