Зникнуть, яка перешкода затримуе ночi лiнивi.
Плещуть завзято в долонi тiрiйцi, за ними й троянцi.
А безталанна Дiдона проводить всю нiч у розмовах
Рiзноманiтних, без краю впиваючись плином кохання.
750 Дуже цiкавить ii i Прiамова доля, i доля
Гектора, й зброя, з якою прибув син Аврори могутнiй,[31 - Син Аврори – Мемнон, ватажок ефiопiв.]
Конi якi в Дiомеда були, який ростом Ахiлл був.
Мовить нарештi: «Скажи нам з початку найпершого, гостю,
Все про пiдступних данайцiв, скажи про троянську недолю
755 І про блукання свое, бо рiк уже сьомий у мандрах
Носить тебе i по хланях морських, i по всiх суходолах».
Книга друга
Еней розповiдае про зруйнування Троi. Обманутi пiдступними розмовами полоненого грека Сiнона, троянцi, незважаючи на застереження жерця Лаокоона, вводять у мiсто, спорудженого греками, великого дерев’яного коня. Захованi в ньому греки вночi вискакують i оволодiвають мiстом. Тiнь Гектора з’являеться у снi Енеевi. Еней разом з товаришами йде в останнiй бiй. Товаришi Енея падають у борнi за полонену греками Кассандру. В бою бiля Прiамового палацу Пiрр убивае Прiама. Венера умовляе Енея тiкати з мурiв зруйнованоi Троi. Еней з утiкачами подаеться на гору Іду.
Зразу ж замовкли усi i слухали дуже уважно.
Батько Еней тодi з ложа високого став говорити:
«Бiль невимовний менi роз'ятрити велиш ти, царице.
Геть зруйнували данайцi могутнiсть велику троянську,
5 Й царство iх гiдне плачу, – я сам всi тi бачив нещастя,
Сам був учасником в битвах. Та хто не заллеться сльозами,
Повiсть почувши таку, хоч би навiть це був мiрмiдонець,
Навiть з долопiв якийсь, навiть воiн лихого Улiсса.
Ночi вологоi мла вже минае, схиляються зорi
10 Й кличуть до сну. Та коли забагнулось пiзнати пригоди
Нашi й почути про Троi останню недолю, – хоч серце
Ние iз жалю й здригнеться не раз, як згадаю про все те,
Я починаю: Данайськi вождi, як вiйна iх зломила
Й щастя покинуло – рокiв-бо ж стiльки минуло, – натхненi
15 Дивним Паллади умiнням, коня спорудили, мов гору,
Ребра оббили ялицею й мовби обiцяну жертву
В дар за щасливу дорогу лишили, – пiшла така чутка.
Потiм самi замикають таемно героiв громаду,
Вибрану жеребом, в темнiй утробi; все черево кiнське,
20 Цiлу його глибину наповняють узброеним вiйськом.
Тенед iздалека видно, преславний колись був той острiв,
Повен достаткiв, аж поки стояла Прiама держава;
Нинi морська лиш затока, лиш захист для суден непевний.
На узбережжя пустинне запливши, вони заховались;
25 Нам же здавалося, що вiдпливли вони з вiтром в Мiкени.
Тож цiлiй Тевкрii з серця спадають тривалi турботи.
Брами вiдкрились; як мило пройтися у табiр дорiйцiв,
Бачити звiльнене мiсце, покинуте все побережжя.
Тут був долопiв загiн, ось Ахiлла був лютого табiр,
30 Тут було мiсце для флоту, а тут вони звикли боротись.
Тi задивились на згубний дарунок дiви Мiнерви;
Велич коня iх дивуе; i перший Тiмет закликае
В замок його затягнуть, серед мурiв поставить.
Були це Хитрощi в нього чи доля така вже троянська, не знати.
35 Капiй, проте, й також тi, в чиiх головах розум був кращий,
Дар цей пiдступний данайський, цю засiдку вкинути радять
В море, або пiдложити вогонь, або черево свердлом
Вглиб провертiть, перевiрить, що крие той сховок таемний:
Так подiлилась непевна юрба на два табори рiзнi.
40 Перший тут перед всiма у натовпi люду численнiм
Лаокоон, розпалившись, збiгае з високого замку
Й здалека кличе: «Нещаснi, яке безголiв'я велике
В вас, громадяни? Ви вiрите, може, що ворог вiд'iхав?
Може, в данайцiв без зради дари? Чи Уллiс вам не знаний?
45 Таж в деревищi або заховались пiдступнi ахейцi,
Замкненi в ньому, або ця споруда на нашу твердиню
Зроблена, щоб заглядала в доми i зверху на мiсто
Впала, чи iнший тут пiдступ; ох, тевкри, не вiрте коневi.
Як там не буде: данайцiв боюсь i з дарами прибулих».
50 Так вiн промовив i в розмаху сильнiм свiй спис величезний
В бiк, у закруглене скрiпами черево тоi потвори
Вiн заганяе. Той вбивсь, тремтячи, аж утроба здригнулась,
Гуркiт i стогiн луною вiдбились в порожнiй коморi.
От коли б так присудили боги й не змилив би наш розум
55 Та розтрощити залiзом аргейську криiвку вказав нам,
Троя й ти, замку високий Прiама, донинi стояли б.
З поля тим часом ведуть юнака пастухи дарданiйськi
З криком гучним, щоб вiддати царевi; у нього на спинi
Зв'язанi руки; незнаний, вiн стрiчним вiддавсь добровiльно,
60 Щоб цього лиха накоiть i Трою ахейцям вiдкрити;
Був це бадьорий юнак i готов на одно i на друге:
Виконать задум пiдступний чи з певною смертю зустрiтись.
Молодь троянська, в бажаннi побачить його, звiдусюди
Навперегiн набiгае й на глум його хоче узяти.
65 Тож запримiть це лукавство данайцiв i з того, що вдiяв
З них тут один, – ти усiх iх пiзнай.
Бо як збентежено перед очима вiн став безборонний
І навкруги по фрiгiйськiй громадi повiв своiм зором,
Мовив: «О горе, яка ще земля i моря якi можуть
70 Взяти до себе мене? Що нещасному ще зостаеться?
Бо й у данайцiв нiде менi мiсця нема, i дарданцi
Ворогом мають мене i кровi жадають моеi».
Плач цей зм'ягчив нам серця, й ми обурення наше до нього
Стримали. Розповiсти велимо, iз якого вiн роду,
75 Що нам принiс i на чiм покладае вiн, бранець, надiю.
Той охолонув вiд страху та врештi почав говорити:
«Все, що скажу тобi, царю, це буде одна лише правда;
