Плакав рясними сльозами, понесений возом, як з ним це
Сталось колись; обкипiлий весь чорною кров'ю, в пилюцi;
Ремiнь у ноги напухлi уп'явся. Ох, як виглядав вiн,
Як же не схожий на Гектора був вiн того, що вертався
275 В зброi Ахiлловiй з бою або як на судна данайськi
Кидав фрiгiйськi вогнi, – брудна борода обгорiла,
Злиплось волосся в кровi, i ранами весь вiн укритий,
Що коло мурiв отчизни вiн стiльки зазнав iх у битвах.
І мимоволi, здавалось, заплакав я сам i крiзь сльози
280 Мовив тодi до героя, озвавшись сумними словами:
«Свiтло Дарданii, тевкрiв надiе з надiй найвiрнiша,
Де ти так довго барився, з якоi краiни приходиш?
Гекторе, наш довгожданий, гей, Як ми тебе привiтаем
Пiсля сконання стiлькох твоiх рiдних, по злигоднях всяких
285 Цiлого люду i мiста, ослабленi дуже на силах?
Чом це я рани цi бачу?» А вiн на те все анi словом
Не вiдповiв на тi марнi питання; i, важко зiтхнувши,
Мовив лиш: «Сину богинi, тiкай, вiд пожежi рятуйся;
Вдерся вже ворог на мури, вже валиться Троя висока.
290 Досить, проте, й для вiтчизни цього, й для самого Прiама.
Збройнiй руцi якби можна Пергам рятувати, то, певно,
Ця ось правиця моя врятувала б. Святi своi речi
Троя тобi доручае й пенатiв; бери iх з собою,
Будеш в них мати супутникiв долi; великих шукай iм
295 Мурiв; ти сам побудуеш тi мури, проiхавши море».
Мовив це й в руки узяв вiн i Весту могутню, й пов'язки,
І негасимий вогонь, i з святилища все це виносить.
Зойками рiзноманiтними повниться мiсто тим часом
Бiльше й все бiльше, – хоч батька Анхiса домiвка стояла
300 Осторонь iнших, густими деревами щiльно укрита, —
Зброя бряжчить все яснiше i жах навкруги навiвае.
Я прокидаюсь од сну й на покрiвлi, до самого верху
Вибiгши миттю, стою й насторожую вуха уважно.
Так це, як з вихром шаленим пожежа впаде на засiви
305 Чи як бурхливий струмок у гiрську перемiниться рiчку
Й поле залле i жниво розкiшне зруйнуе, всю змие
Працю волiв, позносить лiси на узгiр'ях, – i стане
Оторопiлий пастух на скалi i той слухае гомiн.
Тiльки тепер стало ясно усiм, яка у них вiрнiсть:
310 Пiдступ данайський вiдкрився. Уже Деiфоба оселя
Впала, велична. Вулкановi в жертву, уже загорiвся
Близький сусiд Укалегон, – Сiгейська затока палае
Свiтлом вiдбитим. Лунають десь сурми, гук воiнiв чути.
Зброю вхопив я безтямно, хоч що вже тепер у тiй зброi?
315 Та спалахнув я бажанням зiбрати загiн i на замок
Кинутись разом, – шаленство i гнiв навiть розум виводять
Із рiвноваги, – збагнув я, як гарно загинути в битвi.
Вирвавсь тим часом Пант Отрiад з-пiд ахейськоi зброi (
Феба жерцем був у нас вiн на замку), в руках ледве держить
320 Утвар священну, богiв переможених, внука малого
Й мов непритомний бiжить до порогiв. «Гей, Панте, – волаю, —
Як рятуватися нам, яку боронити твердиню?»
Ледве я встиг це промовить, як важко зiтхнув вiн i каже:
«Б'е вже остання година, Дарданii день неминучий.
325 Ми лиш колишнi троянцi, колись Ілiон був i слава
Тевкрiв велика була, та все те Юпiтер жорстокий
В Аргос цiлком перенiс, а тепер он панують данайцi
В мiстi палаючiм. В мурах, всерединi, кiнь височенний
Збройних мужiв з себе сипле, звитяжний Сiнон з нас глузуе
330 Й сiе пожар. Однi напливають у навстiж вiдкритi
Брами, – без лiку, з великих Мiкен iх причалило стiльки!
Іншi, озброенi теж, у завулки тiснi уступили;
Стали залiзнi ряди, iх мечi аж iскряться, готовi
Сiяти смерть, так що брам охоронцi переднi наослiп
335 В бiй ледве смiють рушати, безладно боротися з ними».
Вражений цим Отрiадовим словом, богами натхнений,
В бiй i вогонь я iду, куди чорна Ерiнiя кличе,
Брязкiт озброення й крик, що до неба лунае. Надходять
Друзi Рiпей i Епiт, у боях дуже славний, у сяйвi
340 Мiсяця ще надiйшли Гiпанiт i Дiмант, а за ними
Разом стае у ряди i Кореб молодий, син Мiгдона.
Щойно останнiми днями вiн в Трою прибув випадково,
Гнало його до Кассандри гаряче кохання; тепер вiн
В помiч фрiгiйцям iшов i Прiаму, бо був його зятем.
345 Ох, безталанний, не чув вiн того, що у приступi шалу
Суджена там вiщувала.
Щойно побачив iх разом усiх я, готових до бою,
Так я тодi до них мовив: «Молодцi, серця наймужнiшi
В вас надаремно, якщо забажали з'еднатись зi мною,
350 З тим, що на смерть iде певну. Ви бачите, що нам судилось.
З храмiв святих, вiвтарi залишивши, боги усi вийшли,
Тi, на яких ця стояла держава! Йдете рятувати
Мiсто в пожарi. Умрiмо ж, в середину киньмося бою!
Є для побитих один порятунок – рятунку не ждати».
355 Цими словами ще шалу додав я серцям молодецьким.
Мов серед темряви ночi вовкiв шаленiючих зграя,
Що зголоднiла утроба наослiп iх гонить, а з горлом
Висхлим залишенi десь вовченята чекають, – i ми так
Через ворожi ряди i крiзь стрiли на смерть iшли певну,
360 Прямо до мiста, а нiч похмурим своiм покривалом
Всiх нас покрила. Хто жах тоi ночi, загибелi й вбивства
Виразить може словами, слiзьми тi нещастя оплакать?
Падае в порох весь город старий, що стояв стiльки рокiв;
Всюди по вулицях всiх валяються трупи беззбройних,
365 Повно iх теж у домах i на божих священних порогах.
Та не самi лиш тевкрiйцi вину свою кров'ю змивають,
Часом вiдвага приходить в серця переможених, гинуть
