560 Я обiмлiв: пригадавсь менi образ коханого батька,
Щойно я бачив, як цар, з ним ровесник, вiд рани тяжкоi
Ронить життя, нагадалась Креуза залишена й дiм мiй,
Знищений, може, i доля Іула малого згадалась.
Ще оглядаюсь, дивлюся, якi ще е сили навколо:
565 Втомленi всi вже мене залишили, й однi повалились
Прямо на землю, а в розпачi iншi в вогонь поскакали.
Сам я один залишився. Дивлюсь – на порозi у Вести,
В закутку тихо сховавшись, сидить Тiндареева донька.[45 - Тiндареева донька – Єлена, дружина Менелая.]
Яснiсть пожежi менi освiтила ii, як блукав я
570 Й поглядом кидав усюди. Вона, боячися ворожих
Тевкрiв, лихих за загибель Пергама, i кари данайцiв,
І чоловiка, що зрадила, гнiву чекаючи, в страху,
Спiльна Ерiнiя i для вiтчизни своеi, й для Троi,
Бiля жертовника, там непомiтно сховавшись, сидiла.
575 Серцем скипiв я, i лють огорнула мене – за вiтчизни
Згубу помститись, за злочин скарати. «Вона, очевидно,
Буде жива i Спарту побачить, i рiднi Мiкени;
Їхати буде в здобутiм трiумфi царицею; знову
Буде дружиною, дiм, i батькiв, i дiтей ще побачить,
580 З почтом троянських жiнок i служебниць фрiгiйських Ітиме?
Згинув Прiам вiд меча? Чи Троя згорiла в пожежi?
Скiльки разiв у кровi узбережжя троянське купалось?
Нi, так не буде! Бо хоч за таке, як помститись на жiнцi,
Шани немае, й така перемога безславною буде, —
585 Певно, прославлять за те хоч, що погань я все-таки знищив,
Визначив, врештi, заслужену кару. Вiдчую у серцi
Розкiш, як полум'ям гнiвним вiдомсти наповниться й попiл
Рiдних вдоволено помстою буде». Це в серцi кипiло,
З цим, мов шалений, я гнався. Аж рiдна матуся з'явилась
590 Перед очима моiми у чистому свiтлi ясному
Й сяяла так, як ii я нiколи не бачив, як звикла
Тiльки богам у божистiй з'являтись подобi, й за руку
Взявши мене, рожевими так запитала устами:
«Сину мiй любий, яка то скорбота у серцi твоему
595 Гнiв невгамовний розпалюе цей i чому так шалiеш?
Чом не турбуешся нами? Чому не заглянеш ранiше,
Де залишаеш старого ти батька Анхiса? Живi ще
Жiнка Креуза й Асканiй, синок? Їх же всiх оточили
Грекiв загони. Якби не опiка моя, все згорiло б,
600 Змiв би все меч ворогiв. Не лаконка ота, Тiндарея
Донька, ненависна всiм, нi Парiс, що його винуватять, —
Божа, так, божа неласка зломила цю силу i Трою
Знищила майже дотла. Дивись, я всю мряку усуну,
Що твоi смертнi затьмарила очi й немовби iх мокрим
605 Оповила покривалом. Ти зовсiм не бiйся наказiв
Матерi, не вiдмовляйся зробить, що доручить. Де бачиш
Мури зруйнованi, де вiдiрвався вiд каменя камiнь,
Бачиш, що хвилями пил он клубочиться з димом, – руйнуе
Мури Нептун i тризубцем своiм велетенським незрушнi
610 Валить опори, i так цiле мiсто з основ вивертае.
Бо найжорстокiша в гнiвi Юнона найперша ворота
Скайськi в руки взяла i тримае, i в лютi страшеннiй,
Оперезавшись мечем, вже союзнi фаланги вiд суден
Кличе до себе.
615 Глянь, вже Паллада-Трiтонiя, сiвши на замку високiм,
Хмарами сяе ясними, Горгоною грiзна. Сам батько
В серце данайцям одваги вливае, додавши звитяжних
Сил iм, i збройно iти на дарданцiв богiв закликае.
Сину, готуйся до втечi i край поклади цим турботам.
620 Я при тобi буду завжди й на рiднi поставлю пороги».
Тiльки сказала i в темрявi ночi густiй заховалась,
Як показалися постатi грiзнi й ворожi до Троi Божi особи величнi.
Ясно тодi я побачив, що весь Ілiон у пожежi
625 Тоне i що до пiдвалин руйнуеться Троя нептунська,[46 - Троя нептунська – за переказом, Нептун i Аполлон допомогли Лаомедонтовi збудувати мури Троi.] —
Мов на верхiв'ях гiрських, коли ясень старезний пiдрiжуть
Пилами й часто вдаряють сокирами в нього селяни,
Хочуть звалити його, а вiн iще довго грозить iм,
Листям тремтить i вершком потрясае; аж ранами звiльна
630 Зможений, врештi, востанне застогне й злетить, вiдiрвавшись,
З гiр у долину. І от я спускаюся долi, й пiд божим
Проводом, через вогонь i ряди ворогiв я проходжу,
Стрiли дають менi мiсце, вогонь уступае з дороги.
Вже як добився я, врештi, додому, до рiдних порогiв,
635 До стародавнього дому, то батько, якого хотiв я
Винести в гори високi найперше, й шукав його, зразу ж
Далi вiдмовився жити, як буде зруйнована Троя,
Бути iзгоем. «А ви, – так промовив, – у кого ще в жилах
Кров молодецька кипить, i не знищенi сили ще вашi,
640 Ви утiкайте.
Жив би я довше, коли б того в небi богове схотiли
Й дiм цей менi зберегли б. Уже досить, i бiльш, нiж доволi,
Бачили в'явi загибель одну i захоплення мiста
Пережили. Подивiться, ось так покладiть мое тiло
645 І попрощайтесь: я смерть собi сам заподiю. А ворог —
Вiн змилосердиться, вiзьме лиш одiж; а без поховання
Легко стерплю я. Немилий богам, вже й ранiше непотрiб,
Вiк коротав я з хвилини, як батько богiв i цар люду
Подувом грому повiяв, вогнем мене сили позбавив».
650 Так говорив i обстоював це iз рiшучим завзяттям.
Ми ж його з слiзьми благаемо, я, й моя жiнка Креуза,
Й син мiй Асканiй, i челядь, щоб батько усiх нас з собою
Не занапащував, сам щоб не кидавсь в бiду, що грозить нам.
Не уступае, свого вiн дотримуе намiру й мiсця.
655 В бiй я, нещасний, знов кидаюсь, смертi одноi бажаю;
Що ж бо лишалось менi, яка мене доля чекала?
«Ти сподiвався, мiй батьку, що зважусь, тебе я лишивши,
Сам утiкати? Чи з батькiвських уст лихослiв'я це вийшло?
