Поверсi споення вже попустило й хиталось; з пiдвалин
465 Давнiх виважуем i вивертаемо. Скинена раптом,
Валиться з гуком i широко шереги крие данайськi.
Вслiд iм i iншi пiдходять. Тепер вже нiщо не вгавае,
Анi камiння, нi iнше знаряддя…
А у передсiнку самiм, на першiм порозi лютуе
470 Пiрр, аж виблискуе сяйвом на ньому озброення мiдне.
Наче той вуж, що отруйного зiлля наiвся й на свiтло
Виповз, набряклий узимку, в холоднiй землi вiн ховався,
Нинi ж вiн, скинувши шкуру стару, випинаеться свiжий,
Юностi повен, блискучий, угору здiйма своi груди,
475 В'еться хребет обручами ковзкими, вiн пнеться до сонця,
З пащi троiстий язик висувае. А разом iз Пiрром
І Перiфант премогутнiй, i Автомедонт з ним, возничий
І зброеносець Ахiллiв, i вся iз ним скiроська молодь:
Всi пiдступають пiд замок, вогнi на покрiвлю всi мечуть.
480 Cам вiн мiж першими взяв двоесiчну i гостру сокиру,
Й нею пороги рубае, i мiднi зривае з устоiв
Дверi, i, швидко дубовi бервена мiцнi прорубавши,
В них розсувае велике вiкно, наче пащу широку.
Видно середину дому, вiдкрилися довгi покоi
485 Давнiх царiв i Прiама, примiщення iх потаемнi.
Видно i воiнiв збройних було на вхiдному порозi.
Всюди мiшаеться плач з жалюгiдною там метушнею,
Зойк i ридання жiночi в просторих лунають свiтлицях,
Крики до зiр золотих долiтають. Жiнки по кiмнатах,
490 Жахом прибитi, блукають i дверi, обнявши, цiлують.
Пiрр напирае iз силою батька – сторожi й запорам
Не зупинить його. Вiд тарана, що гатив по одвiрках,
Зрушилась брама й, зiрвавшись з устоiв, упала. Пробоем
Роблять дорогу. Промощують доступ i перших вбивають,
495 Вдершись, данайцi i закуток кожний наповнюють вiйськом.
Навiть, прорвавши загати, потiк так не плине шумливий,
Що, крутежами пробившись крiзь греблi, згори через ниви
Рине скажено на луки кругом i худобу i стайнi
Тягне далеко з собою. На власнi я очi там бачив
500 Неоптолема, як бивсь вiн завзято, й Атрiдiв обох я
Бачив там на порозi, й Гекубу, i сотню невiсток,
Бачив Прiама, як кров'ю зливав вiвтарi i вогонь той,
Що освятив його сам. П'ятдесят тодi спалень[43 - Гомер в «Ілiадi» (VI, 243) згадуе про кiмнати п’ятдесяти синiв i дванадцяти зятiв Прiамових.] – на внукiв
Певна надiя – й трофеями, й золотом варварським гордi
505 Впали й одвiрки, а що не згорiло, данайцi тримають.
Може, спитаеш мене, яка була доля Прiама?
Вiн, як побачив i мiста руiни, й розбитi угледiв
Мури, й пороги будiвель, i ворога в серцi покоiв, —
Зброю старий, хоч одвик вже вiд неi, бере на тремтячi
510 З старостi плечi даремно, прив'язуе меч без потреби
Й смiло впадае на лави густi ворогiв, щоб загинуть.
В самiй серединi замку, пiд небом вiдкритим, жертовник
Розмiрiв був величезних, i лавр був старий бiля нього,
Що похилився над ним i заслонював тiнню пенатiв.
515 Коло жертовника сiли Гекуба iз дочками разом,
Пообнiмавши даремно подоби богiв, як голубки,
Що хуртовина iх чорна застала. Уздрiвши Прiама,
Як надiвав молодечу вiн зброю на себе: «Нещасний
Мiй чоловiче, яка це жахлива прийшла тобi, – каже, —
520 Думка – цю зброю надiти? Куди розiгнавсь? Не такоi
Треба усiм нам пiдмоги тепер, не таких оборонцiв!
Все-бо пропало, хоч був би мiй Гектор отут в цiй хвилинi.
Ближче сюди пiдiйди, нас жертовник оцей урятуе[44 - Храм або жертовник служили надiйним захистом для переслiдуваних.]
Всiх, або всi ми загинем». Слова цi рiшучi сказавши,
525 Старця до себе веде i на мiсцi святому садовить.
Митi цiеi Полiт iз кривавих рук Пiррових вирвавсь,
Син Прiамiв, мiж списiв ворожих, крiзь довгi пiдсiння
І по порожнiх свiтлицях тiкае, i кров'ю iх кропить.
Пiрр розiгнався за ним, запалившись, i хоче смертельно
530 Зранить; ось-ось уже вхопить рукою, вже списом проколе.
Вiн же, проте, до батькiв лиш добiг, i упав перед ними,
І на очах у них вилив життя свое кровi струмочком.
Тут i Прiам, хоч самому i смерть заглядала у вiчi,
Видержать довше не мiг, щоб лютим не вибухнуть гнiвом.
535 «Ох, за цей злочин, – гукае, – що ти учинив, якщо е десь
Правда на небi, яка усiлякоi кривди пильнуе,
Гiдну подяку дадуть тобi й плату належну богове.
Ти спричинивсь, що я, батько, на сина загибель дивився, —
Батькiвський зiр осквернив душогубством. Ахiлл, про якого
540 Брешеш, що був твоiм батьком, до ворога свого Прiама
Все ж не поставився так. На моi-бо гарячi благання
Правда озвалася в ньому, й менi вiн бездушнее тiло
Гектора дав поховати, й мене вiдпустив в мое царство».
Так промовляе дiдусь i без розмаху ратище кволо
545 Кидае. Глухо вiдбилось воно вiд щита i повисло,
Не заподiявши шкоди, у першому шарi опуки.
Пiрр вiдповiв: «Коли так, то як вiсник iди до Пелiда,
Батька мого. Не забудь розказати про прикрi учинки
Неоптолема, скажи йому правду про виродка-сина,
550 Cам же загинь!» Це сказавши, тремтячого старця пiд вiвтар
Тягне, й ковзаеться той у калюжах синiвськоi кровi.
Руку вiн лiву в волосся вмотавши, свiй меч витягае
Правою, в бiк устромляе Прiамовi по рукоятку.
Так закiнчив вiк Прiам, таке йому доля судила.
555 Троi пожежу вiн бачив, Пергама жахливу загибель, —
Вiн, що царем колись гордим на стiльки земель i народiв Азii був.
Лише тулуб при морi лежить величавий,
Знята з плечей голова, i саме лиш без iменi тiло.
Вперше тодi усього мене жах охопив невимовний.
