– Печатку? – повторив захоплено пан Рендзян, споглядаючи зi щораз бiльшою повагою на пана Заглобу.
– А до чого будете прикладати печатку? – поцiкавився пан Володийовський.
– В такому вузькому колi можете не церемонитись, пане Мiхале. Не я прикладатиму печатку, а мiй канцлер. То собi завчасу занотуйте!
Тут пан Заглоба глянув iз гордiстю й авторитетом по присутнiх, аж пан Рендзян схопився з лавки, а пан Станiслав Скшетуський буркнув:
– Honores mutant mores![20 - Honores mutant mores – латинський крилатий вислiв, який можна перекласти: залiз у багатство – забув про братство.]
– Навiщо менi канцелярiя, питаете? Ось послухайте, – продовжував пан Заглоба. – Спочатку визнайте, що всi лиха, якi на батькiвщину нашу впали, вважаю, нi з якоi iншоi причини не прийшли, як вiд розпусти, сваволi та розкошiв… Меду, пане Мiхале… Вiд розкошiв, кажу, якi, як зараза, нас точать. Але передусiм через еретикiв, котрi все смiливiше вiд справжньоi вiри вiдступають, блюзнiрствують, кривдячи Матiр Бога нашого, котра вiд таких неподобств у справжню тугу впасти могла б.
– Правду кажете, – хором озвалися лицарi, – дисиденти першими пристали до ворогiв, i хто зна, чи не самi iх привели?!
– Exemplum великий литовський гетьман!
– Але що в цьому воеводствi, де я е регiментарем, також еретикiв достатньо, як у Тикоцинi, так i в iнших мiстах, тому для набуття на початок Божого благословення для нашоi мiсii треба видати унiверсал, аби хто в помилках живе, мае три днi, щоб навернутися, а в тих, хто цього не зробить, маетки конфiскувати на користь скарбу вiйськового.
Лицарi здивовано перезирнулися. Знали, що не бракуе пановi Заглобi клепки в головi i знаеться вiн на фортелях, але не припускали, щоб пан Заглоба був таким дiячем i так досконало вмiв публiчнi справи чинити.
– І ви ще питаете, – промовив трiумфуючи пан Заглоба, – звiдки я вiзьму грошей на вiйсько?.. А конфiскацii? А всi багатства Радзивiлла, якi таким чином перейдуть у власнiсть вiйська?
– Та чи буде закон по нашому боцi? – засумнiвався пан Володийовський.
– Зараз такi часи, що хто мае шаблю, той i закон! А яке право мають шведи й усi цi вороги, якi на теренах Речi Посполитоi нишпорять?
– І то правда! – погодився пан Мiхал.
– І цього не досить! – розпалився пан Заглоба. – Другий унiверсал буде стосуватися шляхти Пiдляськогo воеводства i цих земель у сусiднiх воеводствах, якi ще не окупованi, щоб до посполитого рушення ставали. Шляхта мае челядь озброiти, щоб нам пiхоти не бракувало. Знаю, що не один би радий пiти, але за якимось указом i за якимось урядом роззираеться. Тож будуть мати й уряд, i унiверсали.
– У вас i справдi стiльки ж розуму, скiльки у великого коронного канцлера! – вигукнув пан Володийовський.
– Меду, пане Мiхале!.. Трете послання вишлю до Хованськогo, щоб забирався пiд три чорти, бо його з усiх мiст i замкiв викуримо. Щоправда, вони тепер стоять у Литвi спокiйно i замкiв не чiпають, але козаки Золотаренка грабують, загонами по тисячi i двi iздять. Нехай iх вгамуе, бо iнакше ми ними займемося.
– Звiсно ж, ми могли б це зробити, – погодився Ян Скшетуський, – та й вiйсько не буде застоюватися.
– Мiркую я над цим i тому до Волковиська сьогоднi новi роз’iзди пошлю, але et haec facienda, et haec non omittenda[21 - Et haec facienda, et haec non omittenda (лат.) – це зробити треба, а про iнше й не згадувати.]. Четверте послання хочу надiслати нашому королевi, гiдному пановi, щоб його в смутку втiшити, що е ще такi, хто його не покинув, що е серця i шаблi, готовi на його поклик. Нехай на чужинi мае хоч таку втiху наш батько, наш улюблений пан, наша кров ягеллонськa, що поневiрятися мусить. Ось так.
Тут пан Заглоба поперхнувся, бо вже добряче хильнув, i врештi заридав жалiсливо над королiвською долею, а пан Мiхал зараз же взявся йому вторити, дещо тонше, а пан Рендзян шморгав носом або вдавав, що ридае. Оперли пани Скшетуськi голови на своi руки i сидiли мовчки.
Тиша тривала якийсь час, аж ураз пан Заглоба розiзлився.
– Що менi там електор! – крикнув вiн. – Якщо уклав пакт iз прусськими мiстами, то нехай i виступае в поле проти шведiв, хай не працюе на обидвi сторони, хай зробить те, що вiрний ленник мае робити, i на захист свого сюзерена та добродiйника виступити.
– Та хто там зна, чи вiн ще за шведiв не виступить? – припустив Станiслав Скшетуський.
– Зi шведами змовиться? То я йому скажу! Прусський кордон недалеко, а в мене е кiлька тисяч шабель на поклик. Заглобy в поле не виведе! Як мене тут бачите, доки я регiментар над цим чесним вiйськом, доти його вогнем i мечем хреститиму. Немае провiанту, гаразд! Знайдемо його досить у прусських поселеннях!
– Матiнко Божа! – верескнув пан Рендзян. – Ваша вельможнiсть навiть коронованим головам рiвна.
– Зараз же до нього я напишу: «Милостивий електоре! Досить кота за хвiст тягнути! Досить викрутасiв i марудства! Виходьте проти шведiв, а нi, то я з вiдвiдинами до Пруссii приiду. Не може бути iнакше». Чорнила сюди, пер, паперу! Рендзяне, поiдете посланцем!
– Поiду! – погодився орендар iз Вонсошi, втiшений такою довiрою.
Але поки пiдготували для пана Заглоби чорнило, пера та папiр, гамiр вчинився перед оселею й юрба жовнiрiв заполонила простiр перед вiкнами. Однi кричали Vivat, iншi галасували по-татарськи. Пан Заглоба з товаришами вийшов побачити, що дiеться.
З’ясувалося, що це привезли тi октави, про якi пан Заглоба згадував, вiд самого вигляду яких втiшилися тепер жовнiрськi серця.
Пан Стемпальський, управитель Бiлостока, пiдiйшов до пана Заглоби та виголосив цiлу промову:
– Ясновельможний пане регiментарю! З того часу, як безсмертноi пам’ятi пан маршал Великого князiвства Литовського приписав бiлостоцьке майно на утримання Тикоцинського замку, я, будучи того маетку управителем, вiрно i чесно весь чинш на користь того ж таки замку збирав, що реестрами можу перед усiею Рiччю Посполитою довести. Так понад двадцять рокiв працюючи, я забезпечував замок порохом, гарматами та провiантом, маючи це за священний свiй обов’язок, аби кожен грiш там iшов, куди ясновельможний маршал Великого князiвства Литовського йти йому наказав. Але коли у важкi часи Тикоцинський замок залишився ворогiв вiтчизни найбiльшою в цьому воеводствi пiдпорою, то я спитав у Бога й у власноi совiстi, чи повинен йому i далi служити, чи не краще буде цi достатки та вiйськове спорядження, з цьогорiчного чиншу накопичених, у руки вашоi вельможностi вiддати?
– Краще… – обiрвав його серйозно пан Заглоба.
– Про одне лиш прошу, щоб ваша вельможнiсть перед усiм вiйськом засвiдчила i письмово менi дала розписку, що нiчого з того майна я на власну користь не обернув i все в руки Речi Посполитоi, яку тут ясновельможний регiментар репрезентуе, я здав.
Пан Заглоба кивнув головою на знак згоди i зараз же взявся переглядати реестр.
Виявилося, що, крiм октав, на горищах амбарiв захованих, е ще й триста нiмецьких мушкетiв дуже порядних, двiстi московських бердишiв для пiхоти, для захисту мурiв i валiв, i шiсть тисяч злотих готiвкою.
– Грошi мiж воякiв роздiлiть, – наказав пан Заглоба, – а щодо мушкетiв i бердишiв…
Тут вiн роззирнувся навколо.
– Пане Оскерку, – запропонував ватажок, – вiзьмiть iх i пiшу хоругву сформуйте. Є тут трохи пiхоти, що вiд Радзивiлла втекла, а скiлькох бракуе, стiлькох iз простолюду доберете.
Пiсля цього вiн звернувся до всiх присутнiх:
– Шановне панство! Є грошi, е гармати, буде пiхота i провiант. Ось таке мое командування на початок!
– Vivat! – гукнуло вiйсько.
– А тепер, шановне панство, всi пахолки нехай iдуть у села по заступи, лопати та мотики. Укрiплений табiр будемо будувати, другий Збараж! І не мае значення, товариш не товариш, не треба соромитись лопати i до роботи братися!
Сказавши це, пан регiментар повернувся до своеi квартири, а його провели вигуками вояки.
– Далебi, цей чоловiк мае голову на плечах, – сказав Яну Скшетуськoму пан Володийовський, – i все налагоджуеться.
– Тiльки б Радзивiлл не зараз надiйшов, – зауважив Станiслав Скшетуський, – бо вiн вождь, другого якого немае в Речi Посполитiй, а наш пан Заглоба добрий до забезпечення табору продовольством, але не йому рiвнятися з таким воiном.
– Це правда! – погодився пан Ян. – Коли до цього дiйде, будемо йому порадами допомагати, бо на вiйнi вiн менше розумiеться. Врештi, закiнчиться його командування, як тiльки пан Сапегa пiдiйде.
– Але до цього багато доброго ще може зробити, – додав пан Володийовський.
Вiйсько мало суттеву потребу хоча б у якомусь командирi, навiть пан Заглоба для цього годився, бо з дня виборiв кращий лад запанував у таборi. Наступного дня взялися насипати вали над бiлостоцькими ставами. Пан Оскеркo, котрий у чужоземних вiйськах служив i на мистецтвi насипання оборонних споруд знався, керував усiею роботою. Вiн за три днi спорудив вельми потужнi шанцi, справдi трохи подiбнi на збаразькi, бо фланги i тил iхнiй захищали болотистi ставки. Вигляд споруди змiцнив серця жовнiрiв. Все вiйсько вiдчуло, що мае якийсь грунт пiд ногами. Але ще бiльше збадьорився дух на вигляд припасiв продовольства, якi везли цiлими валками. Щодня гнали до шанцiв воли, вiвцi, свинi, щодня приiжджали фiри, що везли всiляке зерно та сiно. Дехто приходив аж iз Луковськоi землi, ще дехто – аж iз Вiзненськоi. Прибувало також щораз бiльше дрiбноi та бiльшоi шляхти, бо коли звiстка розiйшлася, що вже е уряд, вiйсько та регiментар, то бiльше з’явилося в людях довiри. Мешканцям важко було годувати «цiлу дивiзiю», але, по-перше, пан Заглоба про це не питав, а по-друге, краще було вiддати вiйську половину, а залишки у спокоi споживати, нiж бути в небезпецi щомитi втратити все вiд свавiльних зграй, якi плодилися рясно та нишпорили, як татари, та яких пан Заглоба наказав роз’iздам переслiдувати i винищувати.
– Якщо вiн таким самим виявиться гетьманом, як i господарником, – подейкували про нового регiментаря в таборi, – то Рiч Посполита ще не знае, якого великого мае чоловiка.
Сам же пан Заглоба згадував iз певним неспокоем про прихiд Янушa Радзивiллa. Пригадував собi всi перемоги воеводи, i тодi постать гетьманська набувала потворного вигляду в уявi нового регiментаря, i вiн подумки собi казав: «Ой, чи хтось зможе цьому змiевi протистояти!.. Я казав, що нехай лиш менi попадеться, але вiн мене, як сом качку, проковтне».
