Й обiцяв собi пiд присягою не давати генеральноi битви Радзивiллoвi. «Буде облога, – думав вiн, – а це завжди довго тривае. Можна також буде i трактатiв наштампувати, а за цей час пан Сапегa пiдiйде».
На випадок, якщо б не пiдiйшов, вирiшив собi пан Заглоба слухатись у всьому Янa Скшетуськогo, тому що пам’ятав, як високо князь Ярема цiнував цього офiцера та його вiйськовi здiбностi.
– Ви, пане Мiхале, – промовляв пан Заглоба до пана Володийовськогo, – саме для атаки створенi, то й iз роз’iздом, навiть значним, можна вас засилати, бо ви, як вовк на овець, на ворога вмiете налягти. Але якби вам над усiм вiйськом гетьманувати доручили, хто зна! Хто зна! Розуму в голову не запхаеш, бо його на продаж немае, а пан Ян – це регiментарська голова i, якби мене не стало, вiн один мiг би мене замiнити.
Тим часом долинали рiзнi звiстки. То доносили, що Радзивiлл вже йде через Пруссiю електора, iншого разу, що, побивши вiйсько Хованськогo, зайняв Гродно i звiдти прибуде з великою потугою. Але були i такi, хто стверджував, що це не Радзивiлл, а Сапегa розбив Хованськогo з допомогою князя Мiхала Радзивiллa. Роз’iзди, однак, не привозили жодних певних звiсток, крiм тих, що пiд Волковиськом зiбралася купа людей Золотаренка, у складi близько двох тисяч воiнiв, i мiсту загрожуе. Вся околиця палала вже вогнем.
Через день пiсля роз’iздiв стали з’являтися й утiкачi, котрi пiдтвердили цю звiстку, додаючи при цьому, що мiщани вислали делегатiв до Хованськогo та Золотаренка з проханням змилостивитися над мiстом, на що отримали вiд Хованськогo вiдповiдь, що це розбiйницька ватага, яка не мае з його вiйськом нiчого спiльного. А щодо Золотаренка, той дав мiщанам пораду, щоб вiдкупилися, але вони, як убогi люди, пiсля нещодавньоi пожежi i кiльканадцятьох грабежiв, не мали чим.
Благали тому про милосердя пана регiментаря, щоб iм на виручку поквапився, поки перемови про викуп ведуть, бо пiзнiше не буде вже часу. Пан Заглоба вибрав пiвтори тисячi добрих воякiв, мiж ними й ляудaнську хоругву, i, покликавши пана Володийовського, наказав йому:
– Ну, пане Мiхале, час показати, що ви вмiете! Пiдете пiд Волковиськ i зiтрете з лиця землi тих гультiпак, якi беззахисному мiсту погрожують. Не в новину вам така експедицiя, тому гадаю, що честю вважатимете, що вам цю мiсiю доручаю.
Тут вiн звернувся до iнших полковникiв:
– Сам я мушу в таборi залишитись, бо вся вiдповiдальнiсть лежить на менi, це по-перше! А по-друге, не гоже моiй гiдностi на розбiйникiв експедицii влаштовувати. Хай краще Радзивiлл надiйде, то вже у великiй вiйнi покажеться, хто кращий – пан гетьман чи пан регiментар.
Пан Володийовський вирушив охоче, бо нудився в таборi i сумував за бойовими дiями. Особовий склад хоругви також виходив охоче, зi спiвами, а регiментар стояв кiнно на валу, благословляв iх i хрестив на дорогу. Були навiть такi, хто дивувався, що пан Заглоба так урочисто той роз’iзд проводжае, але вiн пам’ятав, що i Жолкевський та iншi гетьмани мали звичай перехрестити хоругви, що йдуть до бою. Врештi-решт, вiн усе любив робити урочисто, бо це його авторитет в очах жовнiрiв пiдiймало.
Однак як тiльки хоругви зникли вдалинi, вiдразу ж став за них непокоiтись.
– Яне! – закликав вiн. – А може, посилити б iще пана Володийовського людьми?
– Дайте, батьку, спокiй, – замахав руками пан Скшетуський. – Пановi Володийовському в таку експедицiю вирушати – те саме, що яечню з’iсти. Бoжe милий, та вiн усе свое життя нiчого iншого й не робив.
– Бa! А якщо його завелика сила обступить?.. Nec Hercules contra plures.
– Та що тут про такого жовнiра балакати. Вiн усе добре пiдготуе, перш нiж ударить, а якщо там сила завелика, то вiдхопить, що вдасться, i повернеться, або сам пришле по допомогу. Може батько спати спокiйно.
– Ага! Я знав, кого посилати, але кажу ж вам, що мусив менi цей пан Мiхал щось зробити, таку маю до нього слабкiсть. Крiм небiжчика пана Пiдбийп’яти, до нiкого я так не прихилявся. Не може бути iнакше, щось менi той молодик поробив.
Так спливло три днi.
До табору безперервно звозили провiант, добровольцi також приходили, але про пана Мiхала не було нi слуху нi духу. Неспокiй пана Заглоби наростав i, незважаючи на заспокоення пана Скшетуськогo, що так рано не мiг ще пан Володийовський з-пiд Волковиськa повернутися, вислав пан Заглоба сотню петигорцiв пана Кмiцицa на розвiдку.
Але роз’iзд канув у безвiсть i знову спливло два днi без вiстей.
Аж сьомого дня лише з сiрими, туманними сутiнками пахолки, вiдправленi за отавою в Бобровники, повернулися похапцем знову до табору з iнформацiею, що бачили якесь вiйсько, що виходило з лiсiв за Бобровниками.
– Пан Мiхал! – зрадiв пан Заглоба.
Але пахолки заперечили. Не поiхали назустрiч iм саме тому, що бачили якiсь чужi знаки, яких у вiйська пана Володийовськогo не було. При цьому сила йшла велика. Пахолки е пахолки, не вмiли навiть точно полiчити. Однi казали, що зо три тисячi, iншi – що п’ять, а то й бiльше.
– Я вiзьму двадцятьох коней i поiду назустрiч, – запропонував пан ротмiстр Липницький.
Поiхав. Минула година, друга, аж врештi дали знати, що наближаеться не роз’iзд, а велике вiйсько. І невiдомо чому, аж прогримiло враз по табору:
– Радзивiлл iде!
Звiстка ця, немов вогняна iскра, вибухнула i стрясла весь табiр. Жовнiри висипали на вали, на деяких обличчях з’явився переляк. Не шикувалися в належному порядку. Лише пiхота пана Оскерка зайняла вказанi мiсця. Натомiсть мiж добровольцями посiявся переполох. З вуст в уста передавали найрозмаiтiшi звiстки: «Радзивiлл повнiстю знищив пана Володийовського i роз’iзд пана Кмiцица, який вирушив йому на допомогу», – подейкували однi. «Жоден свiдок цiеi поразки не втiк», – казали iншi. «А тепер i пан Липницький наче крiзь землю провалився». «Де регiментар? Де регiментар?»
Узялися пани полковники лад наводити, а що крiм небагатьох волонтерiв зрештою лише старий жовнiр був у таборi, то скоро iм це вдалося, i чекали, що далi буде.
Пан Заглоба, коли до нього дiйшов поголос «Радзивiлл iде», сторопiв дуже, але в першу мить вiрити цьому не хотiв. Що ж сталося з паном Володийовським? Чи вiн дався б так себе здолати, щоб жодна людина не пробилася зi застереженням? А той другий роз’iзд? І пан Липницький?
«Не може цього бути! – повторював собi пан Заглоба, обтираючи чоло, яке рясно пiтнiло. – Цей змiй, цей душогубець, цей Люципер мав би вже з Кейдан встигнути? Невже остання година наближаеться?!»
Тим часом з усiх бокiв щораз численнiшi голоси репетували: «Радзивiлл! Радзивiлл!» Пан Заглоба покинув сумнiватися. Вiн схопився i побiг на квартиру до пана Скшетуськогo.
– Яне, рятуй! Час уже!
– Що сталося? – поцiкавився пан Скшетуський.
– Радзивiлл iде! На вас вiдповiдальнiсть перекладаю, бо про вас князь Ярема казав, що ви природжений вождь. Сам я наглядатиму, але ви радьте i провадьте!
– Це не може бути Радзивiлл, – заперечив пан Скшетуський. – Звiдки ж вiйсько надходить?
– З боку Волковиська. Подейкують, що схопили пана Володийовського i той другий роз’iзд, який я за ним послав.
– І пан Володийовський дав би себе скрутити? То батько його не знае. Це вiн сам повертаеться, нiхто iнший.
– Але ж кажуть, що людей забагато.
– Хвала Боговi! Це, мабуть, пан Сапегa надiйшов.
– Заради Бога! Що ви таке торочите? Та нам би дали знати. Пан Липницький же поiхав назустрiч.
– Саме це i е доказом того, що йде не Радзивiлл. Упiзнали iх, приедналися i разом повертаються. Ходiмо! Гайда!
– І я так казав! – прояснiв пан Заглоба. – Хоч тут усi збентежилися, але я подумав: не може бути! Так i подумав! Ходiмо! Хутко, Яне! Рухайся! А тi вже запанiкували. Га!
Обое вийшли квапливо та пiднялися на вали, на яких уже вiйсько розташувалося, пройшлися вздовж. Але обличчя пана Заглоби аж сiяло, вiн зупинявся щомитi i гукав, щоб його всi чули:
– Шановне панство! Гостей маемо! Немае чого пудитись! Якщо це Радзивiлл, то я йому дорогу на Кейдани покажу!
– Ми йому покажемо! – закричали воiни.
– Багаття на валах розпалити! Не будемо ховатися, хай нас бачать, що ми готовi! Запалюй!
Принесли дрова i за чверть години спалахнув увесь табiр, аж небо зачервонiлося, наче вiд зорi. Жовнiри, вiдвертаючись вiд свiтла, зиркали в темряву, у бiк Бобровникiв. Дехто переконував, що чують уже хрускiт i тупiт.
Раптом у темрявi пролунали здалеку пострiли мушкетiв. Пан Заглоба схопив за поли пана Скшетуськогo.
– Вогонь вiдкрили! – забелькотiв вiн неспокiйно.
– Це привiтання, – заспокоiв його пан Скшетуський.
Пiсля пострiлiв пролунали радiснi вигуки. Не залишилося сумнiвiв: уже через хвилину прискакали на спiнених конях кiльканадцятеро вершникiв з вигуками:
