– Пан Сапегa! Пан воевода вiтебський!
Як тiльки вчули це жовнiри, то, як збурена рiка, спливали з валiв i бiгли назустрiч, верещали так, що хтось, що почув би здаля цi голоси, мiг би вважати, що iх на смерть рiжуть.
Пан Заглоба, сiвши на коня, виiхав також на чолi полковникiв на вали, супроводжуваний усiма ознаками власноi гiдностi: пiд бунчуком, з булавою i пером чаплi в шапцi.
За мить i пан воевода вiтебський в’iхав у коло свiтла на чолi своiх офiцерiв, маючи i пана Володийовського бiля себе. Був це чоловiк уже поважного вiку, середньоi статури, з негарним обличчям, але розумним i привiтним. Вуса мав уже сивi, рiвно над верхньою губою пiдстриженi, i таку ж невелику борiдку, що робило його схожим на чужоземця, хоч вiн i по-польськи одягався. Хоча багатьма военними справами жовнiр був прославлений, вiн був бiльше схожий на державного дiяча, нiж на воiна. Тi, хто його ближче знав, подейкували також, що в обличчi пана воеводи Мiнерва над Марсом перемагае. Але, крiм Мiнерви та Марса, була в цьому обличчi рiдкiсна в тi часи окраса – чеснiсть, яка вiд душi надходила, вiдбивалася в очах, як свiтло сонця у водi. Навiть на перший погляд було зрозумiло, що це був чесний i справедливий чоловiк.
– Ми так чекали на вас, як на батька! – лементували жовнiри.
– І таки прийшов наш вождь! – повторювали розчулено iншi.
– Vivat! Vivat!
Пан Заглоба пiд’iхав до нього на чолi своiх полковникiв, коня спинив i вклонився.
– Ясновельможний пане воеводо! – розпочав свою промову пан Заглоба. – Навiть якби я володiв мовою стародавнiх римлян, навiть самого Цицерона або, сягаючи давнiших часiв, славетного Демосфена Афiнського, то не зумiв би краще своiх радощiв висловити, як зворушилися серця нашi на появу вашоi ясновельможноi особи. Радiе у наших серцях уся Рiч Посполита, наймудрiшого вiтаючи сенатора та найкращого свого сина, i тим бiльшою стае наша радiсть, що несподiвана. Ми стояли на цих шанцях зi зброею не вiтати, а воювати готовi. Не радiсних слухати вигукiв, а гарматних громiв. Не сльози проливати, а кров нашу!.. Коли ж тутешня чутка поширилася, що це захисник вiтчизни, а не зрадник, надходить, воевода вiтебський, а не великий гетьман литовський, Сапегa, а не Радзивiлл…
Але пановi Сапезi було не до розлогих промов, бо вiн нетерпляче махнув рукою, iз добродушною, хоч i королiвською недбалiстю зронив:
– Радзивiлл iде. Через два днi буде тут!
Пан Заглоба розгубився, наче раптово хтось йому язика втяв, бо звiстка про наближення Радзивiлла на нього справила гнiтюче враження. Тому стояв якусь мить перед паном Сапегою, не знаючи, що далi й казати. Але все ж схаменувся i, витягнувши квапливо булаву з-за пояса, промовив урочисто, пригадуючи собi, як це було пiд Збаражем:
– Мене вiйсько вождем своiм обрало, але я в гiднiшi руки цей знак вiддаю, щоб молодшим подати приклад, як pro publico bono[22 - Pro publico bono (лат.) – для загального добра.] вiд найбiльшоi честi вiдмовлятися потрiбно.
Жовнiри почали вигукувати, але пан Сапегa усмiхнувся лише i промовив:
– Панiбрате! Щоб вас тiльки Радзивiлл не запiдозрив, що зi страху перед ним булаву вiддаете. Був би радий!
– Вже вiн мене знае, – вiдрiзав пан Заглоба, – i в страху не запiдозрить, бо я його перший у Кейданaх присоромив й iншим приклад подав.
– Якщо так, то ведiть до табору, – запропонував пан Сапегa. – Розповiдав менi дорогою пан Володийовський, що ви добрий господарник i що е у вас чим пiдживитися, бо ми дуже стомленi та голоднi.
Сказавши це, воевода спонукав коня, за ним рушили й iншi i в’iхали всi в табiр в атмосферi незмiримоi радостi. Пан Заглоба пригадав собi, що про пана Сапегу розповiдали, що вiн у бенкетах i келихах кохаеться, тому вирiшив гiдно вiдсвяткувати день його прибуття. Та й виступив iз бенкетом, таким чудовим, якого доти в таборi ще не було. Їли всi i пили. За келихом розповiдав пан Володийовський, що пiд Волковиськом сталося, як оточили його значно бiльшi сили, якi зрадник Золотаренко на допомогу прислав, як уже важко було, аж тут прибуття пана Сапеги змiнило розпачливий захист на блискучу перемогу.
– Ми залишили iм такий про себе спогад, – смiявся пан Мiхал, – що тепер навiть носа з табору не висунуть.
Пiсля цього бесiда перейшла на Радзивiллa. Пан воевода вiтебський мав дуже свiжi вiстi i знав вiд довiрених осiб про все, що в Кейданaх вiдбувалося. Вiн розповiв, що вислав гетьман литовський такого собi пана Кмiцицa з листом до шведського короля i з проханням, аби з двох бокiв разом ударити на Пiдляшшя.
– Диво з див! – вигукнув пан Заглоба. – Бо коли б не той пан Кмiциц, то ми б так i не зiбралися воедино i мiг нас з’iсти Радзивiлл, якби надiйшов, одного за одним, як седлецькi бублики.
– Розказував менi пан Володийовський про це все, – вiдповiв пан Сапегa, – бо менi здаеться, що вiн мае до вас особисту прихильнiсть. Шкода, що до батькiвщини ii не мае. Але такi люди, котрi нiкого, крiм себе, не бачать, нiкому добре не служать i кожного зрадити готовi, як у цьому разi пан Кмiциц Радзивiллa.
– Лише мiж нами немае зрадникiв i ми всi до смертi при ясновельможному воеводi стояти готовi! – зауважив пан Жеромський.
– Вiрю, що тут е лише чеснi жовнiри, – пiдтримав пан воевода, – i навiть не сподiвався, що тут такий лад i достаток застану, за що пановi Заглобi мушу бути вдячний.
Пан Заглоба аж раки пiк вiд задоволення, бо йому доти здавалося, що хоча воевода вiтебський i трактуе його ласкаво, але не з таким визнанням та авторитетом, якого собi пан колишнiй регiментар бажав би. І вiн узявся розповiдати, як правив, що зробив, якi запаси зiбрав, до яких дiй удався, гармати спровадив, пiхоту сформував, врештi-решт яку обширну мусив провадити кореспонденцiю.
Не без гордощiв згадав i про листи, надiсланi до короля у вигнаннi, i до Хованськогo, i до електора.
– Згiдно з моiм листом мав би пан електор чiтко визначитися, вiн за нас чи проти нас, – випалив дiдуган iз гордiстю.
Але воевода вiтебський був веселий чоловiк, може, вже й захмелiв трiшки, тому погладив вуса, усмiхнувся злостиво та зронив:
– Панiбрате, а до нiмецького iмператора ви часом не писали?
– Нi! – здивувався пан Заглоба.
– Шкода! – зiтхнув воевода. – Бо то була б розмова рiвного з рiвним.
Полковники вибухнули гучним реготом, а пан Заглоба вiдразу ж дотумкав, що якби б пан воевода хотiв бути косою, то в ньому потрапив на камiнь.
– Ясновельможний пане! – сказав вiн. – До електора можу писати, бо вiн шляхтич, як i я, i не так давно вiддавав голос за Яна-Казимира.
– Це ви добре сказали! – пiдтримав воевода вiтебський.
– Але з таким магнатом, як iмператор, я не листуюсь, – провадив далi пан Заглоба, – щоб не сталося, як у тому прислiв’i, яке я в Литвi чув.
– Що ж це за прислiв’я?
– «Якась голова кепська – мусить бути з Вiтебськa»! – зронив незворушно пан Заглоба.
Почувши це, полковники злякалися, але воевода вiтебський вiдкинувся назад й аж узялася в боки вiд смiху.
– Але ж мене вiдбрив!.. Хай йому грець!.. Якщо захочу бороду зголити, то язика у вас позичу!
Бенкет затягнувся допiзна, аж до ночi. Припинило його лише прибуття кiлькох шляхтичiв з-пiд Тикоцинa, котрi привезли звiстку, що бачили вже роз’iзди Радзивiлла бiля цього мiста.
Роздiл VII
Радзивiлл уже давно був би на Пiдляшшi, якби не те, що рiзноманiтнi причини затримували його в Кейданaх. Спочатку вiн чекав шведську кiнноту, з надсиланням якоi Понтус Делагардi зумисне зволiкав. Хоча шведського генерала й поеднували пута спорiдненостi зi самим королем, вiн нi стародавнiстю роду, нi впливовiстю, нi обширними кровними зв’язками не мiг рiвнятися з цим литовським магнатом, а щодо маеткiв, то хоча зараз у скарбницi Радзивiлла й не було готiвки, однак половиною княжого майна можна було б надiлити всiх шведських генералiв i iх би вважали заможними. Коли ж випало Радзивiлловi потрапити в залежнiсть вiд Понтусa, не вiдмовив собi генерал у задоволеннi, щоб втерти носа тому пановi та змусити його позбутися вiдчуття власноi переваги.
Насправдi Радзивiллу не була потрiбна пiдмога, щоб здолати конфедератiв, йому й власних сил вистачало, але шведи були йому потрiбнi з iншоi причини, про яку згадував пан Кмiциц у листi до пана Володийовськогo. Пiдляшшя заступали Радзивiллу загони Хованськогo, якi могли перекрити йому дорогу. А якщо Радзивiлл виступить зi шведським вiйськом i пiд егiдою шведського короля, тодi будь-який недружнiй крок iз боку Хованськогo вважатиметься викликом для Карла-Густавa. Радзивiлл подумки прагнув цього, тому нетерпляче очiкував прибуття хоч би однiеi шведськоi хоругви та лаючи Понтусa на чому свiт стоiть при своiх придворних:
– Кiлька рокiв тому вiн би великою честю вважав, якби вiд мене листа отримав, i нащадкам би його в спадок передав, а тепер начальника зi себе корчить!
На що один шляхтич, вiдомий на всю околицю дотепник, якось дозволив собi зауважити:
– Як то кажуть, ваша свiтлосте, як постелиш, так i виспишся.
Радзивiлл вибухнув гнiвом й у вежi його замкнути наказав, але наступного дня випустив i золотистою застiбкою надiлив, бо про шляхтича казали, що вiн проблем iз грiшми не мае, а князь хотiв у нього трохи позичити. Шляхтич застiбку прийняв, але грошей не дав.
Шведська пiдмога надiйшла врештi в кiлькостi восьмисот коней, важких рейтарiв, трьохсот пiхотинцiв i сотнi легкоi кавалерii, яких Понтус вiдкомандирував аж до Тикоцинського замку, жадаючи про всяк випадок мати в ньому власну залогу.
Вiйсько Хованськогo пропустило експедицiю, не чинячи людям жодноi шкоди, тому об’еднанi сили дiсталися щасливо Тикоцина, i це дiялося ще тодi, коли хоругви конфедератiв були розкиданi по всьому Пiдляшшi i були зосередженi на грабуваннi майна Радзивiлла.
Усi сподiвалися, що князь, дочекавшись довгожданоi пiдмоги, вирушить не гаючись, але вiн чомусь не квапився. Приводом до цього були звiстки з Пiдляшшя про безлад, що панував у цьому воеводствi, про брак едностi мiж конфедератами та непорозумiннями, що виникли мiж панами Котовським, Липницьким та Якубом Кмiцицем.
