– Дозвольте знову поздоровити вас! Ви привезли його назад самi?
– Нi. Я приiхав з моiм кузеном, кузинами i грумом.
– Дозвольте поздоровити вас утрете! Якщо вам колинебудь заманеться помандрувати за межами цивiлiзованих краiн, мiстере Блек, повiдомте мене, i я поiду з вами. Ви – щаслива людина.
Тут i я втрутився в розмову. Моi англiйськi погляди нiяк не узгоджувалися з подiбними мiркуваннями.
– Невже ви хочете сказати, сер, – вигукнув я, – що iндуси вбили б мiстера Френклiна, якби тiльки iм випала така нагода?
– Ви курите, мiстере Беттередж? – запитав мандрiвник.
– Курю, сер.
– Дуже ви дорожите тим попелом, що лишаеться на днi вашоi люльки?
– Зовсiм не дорожу, сер.
– У тiй краiнi, з якоi приiхали цi люди, так само мало дорожать життям людини, як ви попелом з вашоi люльки. Якби життя тисячi людей стояло мiж ними та поверненням алмаза i якби вони знали, що можуть убити цих людей безкарно, вони вбили б iх усiх. Жертвувати кастою – справа серйозна в Індii, а жертвувати життям – не варте нiчого.
Я висловив думку, що це зграя вбивць i злочинцiв. Мiстер Мартует заявив, що це чудовий народ. Мiстер Френклiн не висловив нiякоi думки, але повернув нас до справи.
– Вони бачили Мiсячний камiнь на платтi мiс Верiндер, – сказав вiн. – Що ж тепер робити?
– Те, що загрожував зробити ваш дядько, – вiдповiв мiстер Мартует. – Полковник Гернкасл розумiв, з якими людьми вiн мае дiло. Пошлiть завтра алмаз (пiд охороною кiлькох чоловiк) до Амстердама, щоб його там розрiзали i замiсть одного каменя зробили пiвдюжини брильянтiв. Тодi скiнчиться його iснування як священного Мiсячного каменя – скiнчиться й небезпека.
Мiстер Френклiн обернувся до мене.
– Що ж поробиш, – сказав вiн. – Ми повиннi завтра ж поговорити з ледi Верiндер.
– А як же бути сьогоднi, сер? – запитав я. – Що, як iндуси повернуться?
Мiстер Мартует вiдповiв менi ранiше, нiж встиг заговорити мiстер Френклiн.
– Індуси не наважаться повернутися сьогоднi, – сказав вiн. – Вони нiколи не йдуть прямим шляхом, не кажучи вже про таку справу, як оця, коли найменша помилка може бути фатальною для iхньоi мети.
– Але якщо цi пройдисвiти виявляться смiливiшими, нiж ви гадаете, сер? – наполягав я.
– У такому разi спустiть собак, – сказав мiстер Мартует. – Є у вас великi собаки в дворi?
– Є двi, сер. Дог i собака-шукач.
– Цього досить. У даному разi, мiстере Беттередж, обидвi мають одну велику позитивну якiсть: iх, напевно, не турбуватимуть вашi сумнiви щодо недоторканостi людського життя.
Із вiтальнi долинули до нас звуки фортепiано, коли мiстер Мартует пустив у мене цей заряд. Вiн кинув свою сигару i взяв пiд руку мiстера Френклiна, щоб повернутись до дам. Ідучи слiдом за ними в дiм, я помiтив, що небо почало вкриватися хмарами. Мiстер Мартует теж це помiтив. Вiн поглянув на мене i промовив з властивим йому похмурим гумором:
– Індусам цiеi ночi потрiбнi будуть парасольки, Беттередж.
Добре йому було жартувати. Але я не був знаменитим мандрiвником i пройшов свiй життевий шлях, не ризикуючи життям серед злочинцiв i вбивць у рiзних заморських краiнах. Я ввiйшов до своеi кiмнатки, сiв у свое крiсло, весь спiтнiлий, i запитав себе безпорадно: «Що тепер робити?» В такому тривожному станi духу iншi впали б у розпач; я ж кiнчив зовсiм iнакше. Я запалив люльку i глянув у «Робiнзона Крузо».
Не минуло й п’яти хвилин, як менi трапилось це чудове мiсце, сторiнка сто шiстдесят перша:
«Страх небезпеки в десять тисяч разiв страшнiший, нiж сама небезпека: коли вона з’явиться на нашi очi, ми переконуемось, що тягар тривоги значно бiльший того нещастя, яке нас тривожить».
У людини, яка пiсля цього не увiруе в «Робiнзона Крузо», або не вистачае в головi десятоi клепки, або ця людина безнадiйно закохана в свою самовпевненiсть. Не варто витрачати на неi докази, краще зберегти iх для когось iз бiльш довiрливою душею.
Я давно вже запалив удруге люльку i все ще захоплювався цiею чудесною книжкою, коли Пенелопа (що подавала гостям чай у вiтальнi) прийшла до мене з новинами. Вона залишила Цокотух, коли тi спiвали дует – слова починалися з «О», i музика вiдповiдала словам. Вона помiтила, що мiледi робила помилки, граючи у вiст, чого з нею ранiше нiколи не траплялось. Вона бачила, як знаменитий мандрiвник заснув у кутку. Чула, як мiстер Френклiн потiшався над мiстером Годфрi з приводу жiночих комiтетiв взагалi, i мiстер Годфрi вiдповiдав йому значно рiзкiше, нiж личило джентльменовi з такою лагiдною вдачею. Пiдглянула, як мiс Речел, напевно, намагаючись заспокоiти мiсiс Тредголл, показувала iй фотографii, а сама крадькома так поглядала на мiстера Френклiна, що жодна тямуща покоiвка не помилилася б i на хвилину. Нарештi, вона бачила, як мiстер Кендi, лiкар, який таемниче зник у вiтальнi i потiм таемниче повернувся, зайшов у розмову з мiстером Годфрi. В цiлому справи йшли краще, нiж можна було сподiватись, судячи з того, як пройшов обiд. Якби тiльки ми могли протриматися ще з годинку, старий батечко Час пiдвiз би екiпажi, i ми зовсiм спекалися б гостей.
Все минае на цьому свiтi, i навiть заспокiйливий вплив «Робiнзона Крузо» минув, коли Пенелопа пiшла вiд мене. Я знову розхвилювався i вирiшив обiйти навколо садиби, перше нiж почнеться дощ. Замiсть того щоб узяти лакея, в якого був людський i, отже, непридатний для першоголiпшого непередбаченого випадку нiс, я взяв з собою собаку-шукача. Можна було покластись на те, що його нiс почуе чужого. Ми обiйшли довкола садиби i вийшли на шлях; повернулись так, як i пiшли, – нi з чим, не знайшовши жодноi людськоi iстоти, що переховувалася б поблизу будинку. Я знову посадив собаку на цеп i, повертаючись через кущi, зустрiв наших двох джентльменiв, що виходили з вiтальнi. Це були мiстер Кендi i мiстер Годфрi; вони (як сказала менi Пенелопа) все ще розмовляли мiж собою, тихо смiючися з якоiсь дотепноi вигадки. Я здивувався, що вони подружили, але, звичайно, пройшов повз них, наче й не помiчаючи iх.
Прибуття екiпажiв нiби послужило початком для дощу. Вiн так линув, наче мав намiр не вщухати до ранку. За винятком лiкаря, на якого чекав вiдкритий екiпаж, решта гостей поiхала додому в затишних каретах. Я висловив побоювання мiстеровi Кендi, коли б вiн не промок до самiсiньких кiсток. А вiн менi вiдповiв, що дивуеться, як це я дожив до своiх рокiв i не знаю, що шкiра лiкаря непромокальна. Вiн поiхав пiд дощем, смiючись iз свого власного жартику, i ми, таким чином, здихалися наших обiднiх гостей.
Тепер лишаеться розповiсти iсторiю цiеi ночi.
Роздiл XI
Коли останнiй з гостей поiхав додому, я повернувся в хол i знайшов Самюеля бiля бокового столика. Вiн готував коньяк i содову воду. З вiтальнi вийшли мiледi i мiс Речел у супроводi двох джентльменiв. Мiстер Годфрi випив коньяку з содовою водою. Мiстер Френклiн нiчого не пив. Вiн сiв, вигляд у нього був надзвичайно стомлений. Напевно, розмова в цей урочистий день змучила його.
Мiледi, обернувшись, щоб побажати iм на добранiч, пильно подивилась на подарунок нечестивого полковника, подарунок, що сяяв на платтi ii доньки.
– Речел, – сказала вона, – куди ти сховаеш на нiч свiй алмаз?
Мiс Речел була в надзвичайно пiднесеному настроi, саме в такому настроi, коли хочеться говорити нiсенiтницi i вперто вiдстоювати iх, як щось розумне, – що, може, доводилось вам помiчати у молодих дiвчат, коли нерви iхнi збудженi в кiнцi дня, переповненого сильними вiдчуттями. Спочатку вона заявила, що не знае, куди сховати алмаз. Потiм сказала: «Звичайно, покладу на стiл поряд з iншими речами». Далi збагнула, що алмаз може засяяти сам по собi своiм дивним мiсячним свiтлом у темрявi й налякати ii вночi. Нарештi, згадала про iндуську шафку, що стояла в ii вiтальнi, i зараз же вирiшила сховати iндiйський алмаз в iндуську шафку, щоб дати можливiсть двом чудесним туземним витворам намилуватися один одним. Мати, яка терпляче слухала всi цi нiсенiтницi, нарештi втрутилась i спинила Речел.
– Моя люба, адже твоя iндуська шафка не замикаеться, – сказала мiледi.
– О, господи, мамо! – вигукнула мiс Речел. – Та хiба ж ми в готелi? Хiба ж у нас удома е злодii?
Не звертаючи уваги на цю химерну вiдповiдь, мiледi побажала джентльменам на добранiч, потiм обернулась до мiс Речел i поцiлувала ii.
– А чому б тобi не вiддати менi твiй алмаз на схорону? – спитала вона.
Мiс Речел сприйняла цi слова так, як сприйняла б десять рокiв тому пропозицiю розлучитися з новою лялькою. Мiледi зрозумiла, що цього вечора ii нi в чому не переконаеш.
– Зайдеш до мене, Речел, як тiльки встанеш вранцi, – сказала вона, – я маю тобi дещо сказати.
З цими словами мiледi повiльним кроком пiшла до себе, глибоко замислившись i, по всьому видно, не дуже задоволена напрямом, який прийняли ii думки.
Вслiд за нею попрощалась i мiс Речел. Спочатку вона потисла руку мiстеровi Годфрi, що стояв на другому кiнцi зали, розглядаючи картину на стiнi. Потiм повернулась до мiстера Френклiна, який все ще мовчки i стомлено сидiв у кутку.
Про що вони розмовляли мiж собою, не можу сказати. Але, стоячи бiля дубовоi рами, в яку вправлено велике дзеркало, я побачив у ньому, як Речел, перш нiж пiти спати, крадькома вийняла з-за корсажа медальйон, подарований iй мiстером Френклiном, i показала йому з усмiшкою, яка безсумнiвно означала щось не зовсiм звичайне. Цей випадок трохи похитнув мою попередню впевненiсть, i я почав думати, що, можливо, Пенелопа й мае рацiю щодо почуттiв ii панночки.
Тiльки-но мiс Речел перестала заслiплювати мiстера Френклiна, вiн помiтив i мене. Його непостiйнi звичаi, що раз у раз мiнялися, вже встигли змiнитися i щодо iндусiв.
– Беттередж, – сказав вiн, – я майже ладен припустити, що занадто серйозного значення надав словам мiстера Мартуета, коли ми розмовляли в чагарнику. Хотiв би я знати, чи не почастував вiн нас байками, якими так люблять хизуватись мандрiвники? Невже ви справдi вирiшили спустити собак?
– Я знiму з них ошийники, сер, – вiдповiв я, – i дам iм досхочу побiгати вночi, якщо вони почують чужий слiд.
– Гаразд, – сказав мiстер Френклiн. – А тодi ми подивимось, що нам робити завтра. Я зовсiм не збираюсь лякати тiтку, Беттередж, без серйозноi причини. На добранiч!
