Вiн здавався таким стомленим i блiдим, коли кивнув менi головою i взяв свiчку, щоб iти наверх, що я насмiлився порадити йому випити на нiч коньяку з содовою водою. Мiстер Годфрi, що пiдiйшов до нас з другого кiнця кiмнати, пiдтримав мене. Вiн у дуже лагiдному, товариському тонi почав умовляти мiстера Френклiна випити що-небудь перед сном.
Я згадую про цi незначнi обставини тому, що пiсля всього баченого й почутого мною цього дня менi було приемно вiдзначити, що обидва нашi джентльмени знову в хороших стосунках, як i ранiше. Їхня словесна битва (яку чула Пенелопа у вiтальнi) i суперництво в здобуттi прихильностi мiс Речел, напевно, не привели до серйозноi сварки. Адже вони обое мали добру вдачу, бо ж були свiтськими людьми. А позитивною якiстю людей високого звання е те, що вони нiколи так не сперечаються мiж собою, як люди незнатнi.
Мiстер Френклiн вiдмовився вiд коньяку i пiшов наверх з мiстером Годфрi, бо iхнi кiмнати були поряд. Однак на площадцi кузен, мабуть, його умовив, або, як завжди, вiн сам передумав.
– Можливо, менi й захочеться випити вночi, – гукнув вiн униз. – Надiшлiть-но в кiмнату коньяку й содовоi!
Я послав Самюеля з коньяком i водою, а потiм пiшов зняти ошийники з собак. Вони ледве не показилися вiд здивування, що iх випустили в таку пiзню годину, i стрибали на мене, мов щенята. Проте дощ незабаром вгамував iхнiй запал; вони хлебнули трохи води й залiзли назад у свою конуру. Повертаючись у дiм, я помiтив на небi прикмети, що вiщували змiну погоди на краще. А поки що дощ лив як з вiдра i досхочу напоiв землю водою.
Ми з Самюелем обiйшли весь будинок i, як завжди, замкнули всi дверi. Цього разу я все оглянув особисто i нi в чому не поклався на свого помiчника. Все було замкнуто як слiд, поки я, старий дiд, лiг у лiжко на початку першоi години ночi.
Напевно, турботи цього дня були менi не пiд силу. Як би там не було, але i я, подiбно мiстеровi Френклiну, вельми погано спав цiеi ночi. Вже сходило сонце, коли нарештi заснув. Весь час, поки я не спав, у домi було тихо, як у могилi. Не чути було анi найменшого звуку, тiльки дощ шумiв i вiтер шелестiв у деревах.
На пiв на восьму годину я прокинувся й вiдчинив вiкно. День був чудовий, сонячний. Коли годинник пробив вiсiм, я збирався було вийти надвiр, щоб знову посадити собак на цеп. І раптом чую позад себе на схiдцях лопотiння жiночих спiдниць.
Я обернувся: за мною, мов божевiльна, бiгла Пенелопа.
– Таточку! – гукала вона. – Ради бога йдiть наверх! Алмаз пропав.
– Чи ти з глузду з’iхала? – спитав я.
– Пропав! – повторила Пенелопа. – Пропав, i нiхто не знае як. Ходiмте й побачите.
Вона потягнула мене за собою до вiтальнi нашоi панночки; вiтальня була поруч з ii спальнею. Там, на порозi спальнi, стояла мiс Речел, пополотнiла, як ii бiлий пеньюар. Обидвi половинки iндiйськоi шафки були розчиненi навстiж. Одна з шухляд висунута до краю.
– Погляньте! – сказала Пенелопа. – Я сама бачила, як мiс Речел поклала вчора алмаз у цю шухляду.
Я пiдiйшов до шафки: шухляда була порожня.
– Це правда, мiс? – запитав я.
Сама не своя, чужим голосом мiс Речел вiдповiла так само, як i моя донька:
– Алмаз пропав.
Промовивши цi слова, вона пiшла в свою спальню i замкнула за собою дверi.
Не встигли ми збагнути, що робити далi, як увiйшла мiледi: вона почула мiй голос у вiтальнi доньки й спитала, що сталось. Звiстка про зникнення алмаза приголомшила ii. Вона вiдразу ж пiдiйшла до спальнi доньки й настояла на тому, щоб ii впустили. Мiс Речел впустила ii.
Тривога, що охопила весь дiм зi швидкiстю пожежi, досягла й обох джентльменiв.
Перший з’явився мiстер Годфрi. Коли вiн почув, що трапилось, вiн тiльки в замiшаннi пiдняв догори руки, що не надто багато говорило на користь його душевноi твердостi. Мiстер Френклiн, на прозорливiсть якого я розраховував, сподiваючись, що вiн порадить нам, виявився таким же безпорадним, як i його кузен, коли в свою чергу почув цю звiстку. Над усяке сподiвання, вiн цiеi ночi добре виспався i вiд такоi незвичноi для нього розкошi, як вiн сам говорив, аж очманiв. Але коли мiстер Френклiн випив чашку кави, яку вiн, за iноземним звичаем, завжди випивав за годину-двi до снiданку, – розум його прояснився, вiн почав проявляти свою вроджену розсудливiсть; рiшуче й розумно вжив ось яких заходiв.
Спочатку вiн послав по слуг i звелiв iм залишити всi дверi й вiкна нижнього поверху (за винятком парадних дверей, якi я вiдiмкнув) саме так, як воно було, коли ми замикали iх звечора. Потiм вiн запропонував мiстеровi Годфрi й менi, перш нiж вживати дальших заходiв, пересвiдчитись, чи не впав алмаз куди-небудь випадково, наприклад, за шафку чи за стiл, на якому стояла шафка. Подивившись в обох мiсцях i нiчого не знайшовши, розпитавши також Пенелопу i взнавши вiд неi не бiльше того, що вона вже сказала менi, мiстер Френклiн запропонував розпитати ще мiс Речел i послав Пенелопу постукати до неi в спальню.
З кiмнати вийшла мiледi й зачинила за собою дверi. Тiеi ж хвилини клацнув замок: мiс Речел замкнула дверi зсередини. Моя панi пiдiйшла до нас, надзвичайно збентежена й засмучена.
– Пропажа алмаза цiлком приголомшила Речел, – сказала вона у вiдповiдь мiстеровi Френклiну. – Вона якась чудна i не хоче говорити про це навiть зi мною. Ви не зможете ii побачити зараз.
Посиливши цим повiдомленням про мiс Речел нашу розгубленiсть, мiледi пiсля деяких зусиль повернула собi свiй звичний спокiй i почала дiяти зi звичною рiшучiстю.
– По-моему, тут уже нiчого не поробиш, – сказала вона спокiйно. – Єдине, що лишаеться зробити, це послати по полiцiю.
– А полiцiя повинна перш за все, – додав мiстер Френклiн, пiдхопивши ii слова, – схопити iндуських фокусникiв, якi давали тут учора виставу.
Мiледi й мiстер Годфрi (якi не знали того, що було вiдомо мiстеровi Френклiну й менi) обое здригнулись i здивувалися.
– Менi зараз нiколи пояснювати, – продовжував мiстер Френклiн. – Я можу тiльки сказати вам, що саме iндуси вкрали алмаз. Дайте менi рекомендацiйний лист, – звернувся вiн до мiледi, – до одного з фрiзiнголлських суддiв; просто скажiть йому, що я ваш представник, i дозвольте менi зараз же поiхати з цим листом. Наша можливiсть спiймати злочинцiв залежить вiд наших старань не згаяти даремно жодноi хвилини.
Чи це французька, чи англiйська сторона вдачi мiстера Френклiна взяла гору, але була то розумна сторона. Питання стояло тiльки про те, чи надовго цього вистачить.
Вiн поклав перед тiткою перо, чорнило й папiр, i вона (як менi здалося) написала лист, але не дуже охоче. Якби можна було залишити без уваги такий випадок, як пропажа алмаза вартiстю в двадцять тисяч фунтiв, я вважаю, – судячи з думки мiледi про ii покiйного брата i з того, що вона з недовiр’ям поставилась до подарунка, – що особисто для неi було б полегшенням дозволити злодiям утекти з Мiсячним каменем.
Я пiшов разом з мiстером Френклiном до стайнi i скористався з цiеi нагоди, щоб спитати його, яким чином iндуси (яких я запiдозрював, звичайно, так само, як i вiн) могли проникнути в будинок.
– Один з них мiг пробратися в зал пiд час метушнi, коли гостi роз’iжджалися, – сказав мiстер Френклiн. – Вiн, мабуть, лежав пiд диваном, коли тiтка й Речел вирiшували, куди сховати алмаз. Йому варто було тiльки почекати, коли в будинку все стихне, а потiм дiстатись до шафки й забрати звiдти алмаз.
Сказавши це, вiн гукнув грума, щоб той вiдчинив ворота, i швидко виiхав.
Це справдi здавалось едино розумним поясненням. Але як злодiй ухитрився втекти з будинку? Адже коли я пiшов уранцi вiдчиняти параднi дверi, вони були замкнутi на замок i на засув так само, як я залишив iх звечора. А iншi дверi й вiкна самi говорили за себе – вони i досi були замкнутi. А собаки? Припустiмо, що злодiй утiк, вистрибнувши з вiкна другого поверху, – однак чи змiг би вiн уникнути собак? Невже вiн дав iм отруеного м’яса? Ледве ця пiдозра промайнула в моiй головi, як з-за рогу вибiгли собаки, перекидаючись на мокрiй травi, такi веселi й дужi, що я ледве вгамував iх i знову посадив на цеп. Чим бiльше обмiрковував я обставини зникнення алмаза, тим менш задовiльним здавалось менi пояснення мiстера Френклiна.
Ми поснiдали. Адже що б не трапилося в домi – крадiжка чи вбивство – все одно треба снiдати. Коли ми поснiдали, мiледi послала по мене, i я змушений був розповiсти iй все, що досi приховував про iндусiв i про iхню змову. Мiледi була дуже смiлива жiнка, тому вона швидко заспокоiлася, пiсля першого переляку, викликаного моею розповiддю. Вона здавалась далеко бiльше занепокоеною станом доньки, анiж цими пройдисвiтами-язичниками та iх новою змовою.
– Ви ж знаете, яка чудна Речел i як вона несхожа на iнших дiвчат, – сказала менi мiледi. – Але я зроду ще не бачила ii такою незвичайною й замкнутою, як зараз. Пропажа брильянта наче позбавила ii розуму. Хто б мiг подумати, що цей жахливий алмаз так зачаруе ii за такий короткий час?
І справдi, це було дивно. Мiс Речел була зовсiм не з тих, що до нестями захоплюються рiзними витребеньками. А тим часом вона все ще сидiла у себе в спальнi, безутiшна й самотня. По правдi кажучи, в нашiй господi не вона одна вийшла зi своеi звичайноi колii. Наприклад, мiстер Годфрi – загальний розрадник по професii i той, здавалось, не знав, куди йому подiтись. Не маючи з ким розважити душу i не наважуючись спробувати утiшити мiс Речел, вiн блукав заклопотано i безцiльно по всьому будинку i в саду. Пiсля того лиха, що спiткало нас, вiн рiшуче не знав, що робити: чи поiхати геть звiдси (адже вiн всього-на-всього гiсть), чи залишитись – можливо, i його скромнi послуги стануть у пригодi. Кiнець кiнцем вiн вирiшив, що за даних обставин останне буде, напевно, найбiльш звичним i делiкатним. Кажуть, що в скрутних обставинах, як на пробному каменi, пiзнаеться справжнiй характер людини. Коли цi обставини торкнулись мiстера Годфрi, вiн виявився значно слабiшим, нiж я думав. Щодо служниць, то – за винятком Розанни Спiрман, яка трималась осторонь, – вони збиралися по кутках, перешiптувались i на все дивились пiдозрiливо – така вже вдача цiеi слабоi половини роду людського, коли в домi трапляеться щось незвичайне. Признатись, я й сам був стривожений i роздратований. Клятий Мiсячний камiнь перевернув усе шкереберть у нашому будинку.
Незадовго до одинадцяти повернувся й мiстер Френклiн. Судячи з усього, вiн розгубив по дорозi всю свою рiшучiсть. Вiн поiхав вiд нас галопом, а повернувся немов опутаний. Коли вiн iхав, то був наче з залiза, а коли повернувся, то став нiби з вати, зовсiм розкис.
– То що ж, – запитала мiледi, – приiде полiцiя?
– Так, – вiдповiв мiстер Френклiн, – вони сказали, що приiдуть слiдом за мною. Старший iнспектор нашоi мiсцевоi полiцii Сiгрев i двое його помiчникiв. Чистiсiнька формальнiсть! Справа безнадiйна.
– Як! Хiба iндуси втекли, сер? – вигукнув я.
– Бiдолашних скривджених iндусiв зовсiм нi за що запроторили в тюрму, – вiдповiв мiстер Френклiн. – Вони нi в чому не виннi люди. Мое припущення, що один з них заховався в нашому будинку, як i решта моiх припущень, нiчого не вартi. Було доведено, – сказав мiстер Френклiн, палко пiдкреслюючи свою помилку, – що це просто фiзично неможливо.
Здивувавши нас звiсткою про цей зовсiм новий поворот справи з Мiсячним каменем, наш молодий джентльмен, на просьбу тiтки, сiв i все як слiд пояснив.
Виявилось, що рiшучостi його характеру вистачило тiльки до Фрiзiнголла. Вiн ясно виклав суть справи перед суддею, а суддя негайно послав по полiцiю. З перших же вiдомостей про iндусiв вияснилось, що вони навiть i не намагались вийти з мiста. Далi з’ясувалося, що всiх трьох iндусiв разом з хлопчиком бачили, коли вони напередоднi повертались до Фрiзiнголла, об одинадцятiй годинi вечора, – а це (беручи до уваги час i вiдстань) також доводило, що вони повернулися в мiсто вiдразу ж пiсля вистави на нашiй терасi. Ще пiзнiше, опiвночi, полiцiя, що робила обшук у нiчлiжному будинку, де вони спинилися, знову бачила iх усiх трьох i, звичайно, з хлопчиком. А коли повернуло за пiвнiч, я сам мiцно замкнув будинок. Яснiших доказiв на користь iндусiв не могло бути. Суддя сказав, що поки що проти них немае й тiнi пiдозри. Але оскiльки можливо, що пiсля приiзду полiцii розшуки приведуть до яких-небудь вiдкриттiв, що стосуватимуться фокусникiв, вiн заарештуе iх як шахраiв та бродяг i протримае з тиждень пiд замком на випадок, якщо вони нам будуть потрiбнi. Не знаючи наших порядкiв, вони щось (а що саме – не знаю) зробили в мiстi i попали прямiсiнько в лабета закону. Кожну суспiльну iнституцiю (включаючи й правосуддя) можна завжди трохи обiйти, варто лише пiдшукати слушний привiд. Високоповажний суддя був старим другом мiледi, й iндусiв заарештували того ж ранку, як почалося слiдство.
Так розповiв мiстер Френклiн про подii у Фрiзiнголлi. Індiйський ключ до таемницi зниклого алмаза, очевидно, зламався у нас у руках. Якщо фокусники невиннi, то хто ж забрав Мiсячний камiнь з шухляди мiс Речел?!
Хвилин через десять, на превелике наше задоволення, приiхав старший iнспектор Сiгрев. Вiн сказав, що пройшов повз мiстера Френклiна, який сидiв на терасi на сонечку (напевно, виставляв свою iталiйську сторону вдачi) i заранi попередив полiцiю, що слiдство нi до чого не приведе, – ще до того, як це слiдство почалось.
У тому становищi, в якому перебували ми, iнспектор фрiзiнголлськоi полiцii був найприемнiшим вiдвiдувачем, якого тiльки можна було бажати. Мiстер Сiгрев був високий i ставний чоловiк, з вiйськовою виправкою, прекрасним начальницьким голосом i надзвичайно рiшучим поглядом, у чудовому сюртуку, застебнутому на всi гудзики. «Я саме та людина, яка вам потрiбна», – було написано на його обличчi. Вiн давав розпорядження двом нижчим полiцейським чинам зi всiею суворiстю, яка здатна переконати всiх нас, що з ним жартувати не варт.
Сiгрев почав з того, що оглянув усю садибу ззовнi i зсередини: результат цього обслiдування показав, що ззовнi злодii не могли до нас проникнути i що, отже, крадiжку вчинив хтось у будинку. Можете собi уявити, як почували себе слуги, коли ця офiцiйна заява досягла iхнiх ушей. Інспектор вирiшив, що почне з огляду будуара, а потiм допитае слуг. У той же час вiн поставив одного з полiцейських на сходах, що вели до спалень слуг, i наказав не впускати туди нiкого з мешканцiв будинку до дальших розпоряджень.
