Явтух роззирнувся. Багате мiсто розкинулося пiд його ногами, бо вiн сам стояв на пласкiй покрiвлi високоi вежi. Де ж це вiн? І що це за мiсто? Довкола вежi росли стрiльчастi тополi. Далi виднiвся ставок у мармуровiй облямiвцi. Поруч просторе подвiр’я, яке обступали гостроверхi тереми з рiзнобарвними вiкнами й дверми. У всi сторони тяглися десятки маленьких жовтих, зелених i червоних прибудов. На майданi височiла мечеть з гострою колоною. «Нi, це не Полтава!» – похитав головою Явтух i, вийнявши з кишенi люльку, яку був позичив у чумакiв, натоптав ii тютюном i спокiйно запалив. Накурившись, подумав, позираючи на ставок: «А воно i викупатися не зле!» З тими ото словами Явтух схопився за тополину гiлку i почав спускатися на землю. Та не встиг подолати й половини шляху, як дверi з палат у садок розчахнулися i цiла юрба жiнок у бiлих покривалах та строкатих закручених пантофлях рушила до ставка. За ними чалапав мордатий араб у широких жовтих шароварах, зеленiй чалмi i з шаблею коло пояса. Серце завмерло в грудях Явтуха, i руки приросли до стовбура. Жiнки, не помiтивши його, з реготом i з вереском узялися скидати легкi покривала…
Найда, залишившись сам на сам з чортом, довго не могла отямитися: удаваний Явтух сидiв перед нею за столом i жадiбно iв ii очима. Нарештi вiн ворухнувся, поправив вус, кахикнув i простяг до неi руки:
– Крале моя, сядь бiля мене! Та обнiми мене, поцiлуй!
Найда скочила з лави:
– Згинь, пропади, клятий! – i вiдбiгла в протилежний кут.
Чорт засмiявся i наблизився до неi. Довго вони танцювали довкола столу. Найда спритно випорскувала i вiдбивалася вiд чорта, хоч йому i вдалося схопити ii за разок намиста й порвати його. Коралi розсипались по столу i лавках, чорт на мить вiдволiкся. Дiвчина, скориставшись цим, вискочила в комору, затрiснула за собою дверi i почала хреститись. Сатана пробував висадити дверi, але сила хреста його спинила. «Ну, це, видно, дiвка одноi породи з тим пройдою», – вирiшив бiс i, махнувши рукою, одiйшов вiд комори.
Найда нахилилася до шпарини i побачила дивнi речi. Сатана скинув свитку, сiв за стiл i, присунувши до себе миску вареникiв, почав уплiтати, аж за вухами лящало. Далi дiстав iз печi горщик узвару, налив собi горiлки, випив, закусив i почав розглядатися, де б то зручнiше лягти спати. Мостився вiн довго i безнадiйно: лiг на лаву – вузько, лiг на пiдлогу – холодно, лiг на пiч – жарко… Тодi чортяка влiгся на стiл, на якому мiсили тiсто, просто в муку. Щоправда, й тут вiн вовтузився чимало часу, доки нарештi голосно не захропiв.
Найда почекала ще трохи, тодi намацала в пiтьмi свою плахту, постелила ii на скринi й лягла, перед тим помолившись довго i не поспiшно, та перехрестивши всi кутки, вiкна i дверi. І довго ще увi снi ввижалася iй страшна голова i п’яний сатана на столi.
Нi живий нi мертвий сидiв Явтух на тополi i стежив за жiнками, що скидали з себе прикраси, золотi шапочки, а далi почали розплiтати й коси. «Боже мiй, що ж воно буде!» – забiдкався вiн.
Араб покинув жiнок i подався назад у палати, позiхаючи на всю пельку. Жiнки розпустили пояси, легенькi шаровари опали й бiлi круглi тiла зблиснули в свiтлi мiсяця.
– Господи, що ж це я роблю! Чого я втелющився у тих жiнок? Адже вони зовсiм i не знають, що я тут…
Жiнки уже плюскалися в водi, коли Явтух спустився з дерева i, пiдкравшись до бережка, пiдiбрав якесь iз покривал i закутався.
– Ой, хто це? – скрикнули купальницi. – Це ти, Ханим?
– Та нi, це Кая!
– А може, Шерфе? – лопотiли жiнки, стрибаючи й ляскаючи долонями по водi.
«Ну, – думав Явтух, зажмурюючи очi, – оце халепа!»
– Чого ж ти мовчиш? Роздягайся та йди до нас!
– Ой! Вуса!!! – пролунало несподiвано над водою.
– Чого ви перелякалися, добрi панi? – заговорив тремтячим голосом Явтух. – Це я, мiщанин з Ізюму!
– Ой, та се й справдi козак! – втiшилися двi красунi уже зрозумiлою мовою.
– Авжеж, козак! Лукавий бiс мене притарабанив сюди на вежу.
З води залунали здивованi вигуки.
– А скажiть, панi, де це ми тепер… себто, яке се мiсто?
– А Бахчисарай.
– Матусю моя! А чи далеко се буде вiд Ізюму?
– Рахуй сам – Бахчисарай в самiй серединi Кримського царства.
– Кримського царства! – вигукнув Явтух, сплеснувши руками.
– Таж це знову верстов iз тисячу буде, а може, й бiльше!
– Тисячу верстов?!
– Еге ж! Почекайте, то я вам усе розкажу.
– Нi-нi! Не говори так голосно, бо прокинеться наш наглядач. Краще залiзь в он ту скриню з одежею. Ми занесемо тебе в нашi покоi.
– Та хто ж ви такi? – спитав Явтух, скрутившись бубликом у скринi.
– Ми жiнки кримського хана! – вiдказали вони й почали вдягатись.
А небавом вже несли його в гарем. Коли Явтух вiдчув, що скриню опустили й вiдчинили, вiн встав i подивився довкола себе. Стiни гарему були оббитi червоним сукном. Вздовж стiн лежали круглi подушки. Дзеркало над коминком, оббите фольгою, вiдображало цiкавi обличчя красунь. Тремтяче свiтло лiхтаря з рiзнобарвних скелець лилося зi стелi, i легенький дим кадильницi, що стояла бiля зашторених дверей у сусiднiй покiй, стелився долiвкою.
– Який гарненький! – защебетали красунi по-татарському.
– Який страшний та вусатий! – вiдказали iм iншi вже по-нашому.
– Давайте, сестрички, зв’яжемо йому руки та вдягнемо в нашу одежу! Адже ж переодягли його десь козачки в спiдницю…
– Ой, та який же вiн смiшний! – хихотiли двi одалiски знову по-украiнському, плескаючи в долонi.
Явтух, заклавши руки за пояс, як i належиться ввiчливому парубковi, мовчки стояв перед ними…
Одна з жiнок попрохала його:
– Повесели нас своiми оповiдками. Розкажи, як ти сюди потрапив?
Прохання йому переклали. Явтух почухав потилицю.
– Та що ж я вам такого, панiматко, розкажу? Я ж, iй-богу, не знаю. Язик якось… той… не повертаеться.
– А от ми його пiдмажемо! – сказали дотепнiшi.
Та з тими словами йому наготували, мов хановi, кальян, посадили на м’якi подушки, поставили перед ним низенького столика, а на столика – великий тарiль з яблуками, виноградом i татарськими пiрниками.
– Почнемо з того, що… – почав Явтух…
І цiлiсiньку нiч розповiдав ханським жiнкам своi пригоди, наминаючи виноград, яблука й персики. Коли ж на тацi не зосталося вже нiчого, Явтух встав i, похитуючись, сказав:
– Тепер уже все! Тепер уже я пiду звiдси!
– Як пiдеш? – спитали здивованi красунi.
– Та менi пора вже додому!
