– Та що ви?! Та помилуйте! – кричав жалiбно сатана, набравши знову свого природного вигляду.
– А ось тобi! На! На! За дiвками?!
Град кулакiв сипався на сатану, i не знати, що б далi було, якби не прокричали пiвнi й вiдьма, ухопивши свое горе за хвiст, не злетiла в повiтря й не зникла в туманi…
– Ось тобi й на, – усмiхнувся Явтух, пригортаючи Найду. – Так йому й треба, вражому синовi! Чи ти ба, як обое чкурнули! Чисто тобi, мов жиди з краденим индиком!.. Ох i нiчка! Хай iй грець!
– Еге, – згодилась Найда.
– Але де ж ти був увесь час?
– В Криму був!
– Як у Криму? В самiм кримськiм царствi?
– У кримськiм царствi.
– Любить брехати хлопець! А несамохiть таки повiриш, що вiн з Криму вернувся, – проказав за iхнiми плечима басуватий голос. – Несамохiть повiриш пiсля всього, що зараз бачив.
Молодята озирнулися – на возi сидiв старий мiрошник i, задерши голову, дивився в небо.
– Зникли, бiсовi дiти! – похитав вiн головою, втративши в небi й слiд по непроханих гостях.
– Ох, я вам iсторiю розповiм, Семене Потаповичу! – сказав Явтух, низько вклоняючись. – Таку iсторiю, що ви за свое життя не чули! Тiльки вiддайте за мене Найду!
Сказавши, завмер, чекаючи вiдповiдi. Найда стояла збоку, опустивши соромливо очi. Мiрошник скинув з воза кiлька порожнiх мiшкiв, злiз на землю, перекинув коневi на спину вiжки i, взявшись пiд боки, замислився…
– Ну, хiба тiльки тому, – сказав нарештi, – що я щасливо продав муку в Чугуевi! Хай буде по-вашому! Тiльки вже ти, братчику, не вiдкрутишся i розкажеш усе, як було!
Олекса Стороженко
Народився 24.ХІ.1805 р. у с. Лисогори на Чернiгiвщинi в старовиннiй козацькiй родинi. У 1821–1823 рр. вчився в Харкiвському шляхетному пансiонi, пiзнiше близько тридцяти рокiв служив у вiйську. Вийшовши у вiдставку, в 1868 р. поселився на хуторi Тришинi коло м. Берестя (тепер Брест). Тут займався лiтературною працею, малюванням, музикою, рiзьбленням, садiвництвом. За проект пам’ятника Несторовi-лiтописцю здобув звання художника-академiка. Помер 18.ХІ.1874 р. на своему хуторi, де й похований.
Залишив iсторичнi повiстi, оповiдання, фантастичнi новели та казки, в яких зокрема дiють i чорти та iншi мiфологiчнi персонажi: «Ярчук», «Лiсовий дiдько й непевний», «Межигорський дiд», «Суджена», «Дорош» i повiсть «Марко Проклятий».
Чортова корчма
Раз, походом iз Курськоi губернii в херсонськi степи, переправившись через Днiпро, прийшов наш штаб на «дньовку» в село Сведовок. Село розкинулось в долинi, а кругом оточували його високi гори, вкритi одвiчним лiсом. Менi сказали, що в лiсi багацько вальдшнепiв, i я на другий день пiшов пополювать. Щоб не заблудиться в гущах, я узяв з собою хазяйського сина, парубка по двадцятому року; думаю собi: проведе, а часом як встрелю на плесi качку, то буде кому й витягти. В лiсi вальдшнепiв здiймалось до бiса, так за гущиною не зручно було стрiлять; от ми, пообiдавши у лiсничого, й вибрались з нетрiв iк Днiпру, щоб пополювать ще на качок та куликiв.
Вже надвечiр, як став стухать жар, повертались ми у село луговиною. Не доходячи верстви зо три до села, побачив я на горi велику руiну мурованоi будови. Сонце сiдало i огненним промiнням освiщало темнi мури, а за ними i наоколо чор-нiв лiс.
– Що це за руiна? – спитав я парубка.
– Це «Чортова корчма», – одказував парубок.
– Як чортова?
– У сiй корчмi колись, давно вже, шинкували чорти, та й досi щороку перед Рiздвом бенкетують тутечки з вiдьмами.
– Хто ж бачив, як вони бенкетують?
– Були такi, що бачили, та й розказували тим, що не бачили.
Я зiйшов на гору, щоб огледiть руiну. Корчма була стародавньоi будiвлi: широкi стiни i покоi пiд зводами. В першому покою, на кам’яному помостi, було розкидане скло од битих пляшок, кiстки; а бiля розваленоi груби лежала кабиця, багацько битих горшкiв i купа попелу з вугiллям. Видко було, що тутечки ще не так давно щось готували i добре гуляли.
– Так, так, – сказав я, – бенкетували, тiльки не знаю хто: чи люди, чи чорти?
– Кому ж бiльш i товктись тутечки, – одказав парубок, – як не чортам! Яка нечиста мати понесе сюди чоловiка!
– Розкажи ж менi, хто довiдався, що в сiй корчмi шинкували чорти? Як про се розказують?
– От як про се розказують старi люди, – почав парубок. – Ще за часiв Сiчi, недалечко од сiеi корчми, доживав вiку старий запорожець. Мав вiн хату на двi половини, – на однiй у свiтличцi сам жив, а на другiй жила бабуся, що його годувала i доглядала. Запорожця того всi поважали, бо дуже добра i чесна була людина; не гнула перед ним кирпи i старшина, ходили до його i простi люди, деколи заходили й татари (бо й по-татарськи знав), i жиди; та вiн i чортiв не цуравсь: iнколи й бiси до його навертались, то вiн було розпитуе iх i бавиться з ними.
Раз, перед Рiздвом, тiльки що вернувся вiн з всеношноi, чуе – щось шкряба бiля дверей. Запорожець думав, що кiшка, – тiльки вiдчинив, а в хату шасть чорт; хука в лапки i пiдскакуе халяндри, бачите – дуже приморозило, так чорта пройняв циганський пiт.
– Та й змерз же! – каже чорт, – такий мороз, що аж очi злипаються! Будьте ласкавi, добродiю, пустiть погрiться.
– Грiйся, вражий сину, – каже запорожець, поскубши тихенько за вухо чорта.
– Спасибi вам, добродiю, – каже чорт, – за вашу ласку. – Та й сiв бiля грубки.
– Вiдкiля се, – спитав i запорожець, – нечиста мати тебе принесла?
– Здалека, – каже чорт, – аж з того краю свiту!
– Що ж ти там робив? – спитав старий.
– Звiсно що, – каже чорт, – iскушав людей. Що ж нам, чортам, бiльше й робить…
– І не обридне вам, – каже запорожець, – чорти батька зна чого блукать по свiту! пора б вже вам i вгамуваться…
– Е, добродiю, – каже чорт, збiднившись, – не наша сила, не наша й воля; i в нас е старшина, сирiч начальство… треба, бачите, слухаться; скачи враже, як пан каже. А то який би його бiс отак i по свiту товкся! Подивiться лишень на мене: гасаючи, всi кiгтики на лапках попритирав, i шерсть на боках повилазила!.. Та ще коли б ви знали, що вони вигадують тамечки у пеклi: понастроювали скрiзь тих шинкiв, корчем, запроваджують бенкети, iгрища, гоцаки, гропаки, гопаки!..
– Невелика ще бiда, – каже запорожець, – з тих шинкiв, корчем i iгрищiв: прийде чоловiк у шинок, вип’е собi на здоров’я чарку горiлки, з’iсть оселедець, другий; зберуться на празник або в недiлю парубки та дiвчата, погуляють собi, потанцюють, а деякi спаруються i одружаться…
– Коли б так! – каже чорт, – то б нiчого було й казать; а то хоч би i в сiй корчмi, що бiля вас… Чи ви знаете, добродiю, хто там шинкуе?..
– Казали – якийсь жид, – каже запорожець.
– Який вам жид! – одказав чорт зареготавшись, – наш-таки чорт та ще й з Киева вiдьми налiтають.
– Глянь! – каже запорожець, – не знав я сього, а то б пiшов подивиться!.. А ти ж, чорте, – пита, – що там робиш?
– Що я роблю?.. Танцюю, – каже чорт, – сьогоднi важний задамо бенкет, i музика таки наша, пекельна, буде, а вже якi вiдьми з Киева назлiтаються, навiки гарнi! Приходьте, добродiю, до нас, побачите, як я буду танцювать гопака i гоцака!
– Пiшов би, – одказуе запорожець, – так нiкому ж мене провести, старий вже збiса став…
– Я ж вас проведу, – каже чорт, – разом i iдемо.
