Лiхтар ледве блимав, i в покоi панував блiдий сутiнок.
– Але ж ти чудний! Ти ж сам казав, що звiдси до твоеi батькiвщини зо двi тисячi верст!
– І то правда! – згодився Явтух. – Але таки мушу йти.
– Але ж довкола палацу тече рiка i вартовi стоять бiля пiднятих мостiв! Якщо тебе побачать i впiймають, то приведуть до хана, на мосту перед палацом вiдiтнуть голову, зашиють тебе в мiшок та так безголового й кинуть у воду!
– Ба нi, таки пiду, – стояв на свому Явтух, прямуючи до дверей.
– Та зачекай, буйна голово! Ми тебе знову винесемо у скринi в сад i вiдчинимо хвiртку. Ану ж знайдеш у городi якого-небудь жида: вiн тебе й вивезе на таратайцi пiд мiшками!
І, запакувавши його знову до скринi, жiнки понесли ii темними переходами i сходами, поки не опустили десь у кущах. Явтух пiдняв вiко i подивився довкола…
Мiсяць уже опустився за гору, i рожева смуга на протилежних околицях мiста виднiлася з-за плескатих дахiв. У повiтрi свiжiло. Роса виблискувала на листi й пелюстках, тополi перемовлялися з вiтром, а в небi тяглися тоненькою ниткою бузьки… Явтух протер очi: що це таке? Перед самим його носом знову стоiть вчорашня руда старушенцiя.
– Не журись, козаче! – каже вона. – Дай лише менi знайти i добряче провчити того клишоногого, що тебе вчора зобидив. Зараз тебе миттю занесу додому.
– Кого знайти? Якого клишоногого?
– Та чорта! – аж заскрипiла зубами вiдьма. – Того клятого бузувiра! Вiн тепер якраз замкнувся в млинi з твоею судженою i сидить там, оситник пулькатий!
– З моею судженою? – скрикнув Явтух. – Вези мене, розпропаща душа твоя! Вези, а як нi, то заприсягаюся, що змелю тебе на тютюн!
І, вискочивши на спину вiдьми, Явтух стис ii колiнами, скинув з себе жiночу хустину i, закасавши рукави, пiдняв м’язистi кулаки. Вiдьма спочатку похитнулася i затупцяла на мiсцi, але поволi випросталась, пiдстрибнула i стала пiднiматися з ним у повiтря. З вiкна палацу визирнула голова чорного араба й сипнула прокльонами, рука його з шаблею грiзно змахнула в повiтрi, але Явтух iз вiдьмою були вже далеко-далеко…
Явтух лише дивувався, як вiдьма, не рухаючи нi руками, нi ногами, летить, наче хмара пiд вiтром. Вони вже були так високо, що iще на всiй землi сiрiли сутiнки, а вже вдалинi виднiлася червона куля сонця, яке мовби купалося у хвилях велетенського озера, збираючись вийти на ясне небо…
– А яке ж то озеро, тiтонько? – спитав Явтух.
– Се астраханське море. Там багацько солi, а ще бiльше доброi таранi i рiзноi риби.
– Е! – вiдсахнувся Явтух.
Просто в очi йому налетiла легка прозора хмаринка, i вiн щез у нiй, наче у хвилях срiбного серпанку. Коли вилетiв знову на свiт, на волоссi його i сорочцi заблищали краплi роси, а хмарка далеко-далеко внизу синiла маленькою цяткою…
Коли вже свiнуло, Явтух побачив раннiх жайворонiв, що тремтiли в повiтрi срiбними крильцями. Очка iхнi ще були заплющенi, а вони в свiтлому повiтрi, напiвсоннi, вже славили своiми пiснями сонце.
З комина сiльськоi хати вилетiв у срiбнiй одежi свiтлий дух, тримаючи в руках непорушну дiвчину.
– Що це таке? – спитав Явтух.
– Янгол Божий забирае в небо душу щойно померлоi дiвчини!
«Чи ж не моя це Найда?» – подумав Явтух, але, придивившись, заспокоiвся, бо то була не вона.
Раптом погляд його упав на розпластаного попiд хмарами коршака, який пильно вдивлявся вниз, вибираючи собi ранкову страву. Явтух хотiв було дати йому доброго копняка, але передумав, щоб не робити галасу.
– Ой, а це що таке? – сполошився парубок. – Наче жар палае? Може, то чумаки лiс пiдпалили?
– Се город Киiв, а в ньому так золотi банi соборiв горять!
«Ого! – подумав Явтух. – Яке ж пишне мiсто Киiв! Мабуть, у ньому вже й ранкову службу благовiстять?» І вiн ще уважнiше почав приглядатися до того, що вiдбувалось внизу.
– Послухай… як там тебе… Мавра Онуфрiiвна, чи що?.. Диви, як народу повалило на вулицi. Чи це не ярмарок, часом?
– В Киевi кожен день ярмарок: уже такий, хлопче, город удався! – вiдказала вiдьма. І полетiла ще швидше.
– Ну, а це що за диво витанцьовуе?
– А то танцюють баби нехрещенi, виходять кожного ранку на свiтаннi з розпущеним волоссям на високi могили й зустрiчають сонце. Треба поспiшати, мусимо пiвнiв обiгнати!
– А то ж як?
– А так, що першi пiвнi вже давно проспiвали. А до третiх треба все скiнчити.
– А оце там що за срiбнi стрiчки, наче змii по лугах в’ються?
– То, козаче, рiки Дiнець i Торець з молодшими братами своiми. То рiки, на яких живуть щастя й заможнiсть, на яких нiколи не було нудьги i де нiхто не знав, що таке брак вареникiв та горiлки!
Не встигла вона договорити, як уже земля, болота, городи й Ізюмський лiс помчали iм назустрiч.
– Тихше! Тихше! – кричав Явтух, каменем падаючи на криву березу, що росла бiля самоi мiрошниковоi хати.
– Нiчого, хлопче, сиди лишень тихо! – вiдповiла вiдьма i, мов пiр’iна, опустилася на землю бiля порога хати. – Тепер злiзай з мене i вiдчини дверi. Твоя дiвчина iх перехрестила, i я туди не ввiйду!
Явтух зiскочив на землю i взявся за клямку, але вiдьма його спинила:
– Стривай! Чортяка тепер спить, нализавшись, як москаль серед ярмарку. То ти його не буди, а йди просто в комору i виведи звiдти свою дiвчину. А з клишоногим я вже сама собi раду дам.
Явтух обережно наблизився до комори, але вiдчинити дверi не наважився – адже там спала його суджена, мiг ii сполохати. Вiн припав губами до шпарини i тихенько покликав:
– Найдо! Найдусю! Вставай!
– Хто там? – спитав ледь чутний голос.
– Я, Явтух… твiй Явтух, моя кралечко!
– А коли ти Явтух, то перехрестись так, аби я побачила.
Явтух перехрестився i дверi тихо скрипнули. Молодята кинулися одне одному в обiйми.
– Який же ти чудний, Явтусю, в цiй одежi!
– Нiчого, моя зiронько, пiдемо звiдси. Потiм тобi все розповiм.
Тiльки тепер, виводячи дiвчину з хати, побачив Явтух, яке потворисько лежало на столi, звiсивши рогату голову. Щойно вийшли на ганок, як вiдьма у ту ж мить стрибнула до хати i звiдти враз залунали крики, сварня, вереск, галас, а ще за пару хвилин задихана вiдьма виволокла за чуба удаваного козака…
– Ось я тобi, стерво! – вищала вона, трiпаючи чорта за волосся, як то бува, коли льон трiпають. – Ось я тобi! Тепер не скажеш, що не пиячиш та за дiвками не вганяеш!
