– Я, моя кралечко!
– Як же ти налякав мене! А менi бозна-що привидiлося!
І вона кинулася йому на шию, не помiчаючи, що Явтух чомусь на ii ласку вiдповiв дещо холодно. Проте послушно дав себе затягти в хату. Там його зустрiв радiсний гомiн – всi, виявляеться, на нього чекали i дуже йому втiшенi. Найда, розвеселiвши, бiгала по хатi й ставила на стiл миски з пригощенням. А Явтух, крутячи вуса i набурмосившись, стояв посеред хати, не знявши шапки, та тiльки стрiляв очима.
Найда всипала в миску вареникiв. Усi при цьому покинули балачку i, хрестячись, сiли за стiл. Довгi дерев’янi шпички потяглися до миски. Лише Явтух сидiв у шапцi, склавши руки.
– А ти чого оце паном розсiвся? – буркнула Найда, дратуючись його неввiчливiстю. – Не велика птаха, сам наiсися. На рушника та затули шаровари, а то ще якраз iз вусiв капне.
Явтух нагнувся до столу i роззявив рота. У ту ж мить дивнii дiла почали вiдбуватися на столi. Одна з карафок, що мала вигляд индика, як любили робити цей посуд у старосвiтськi часи, прокричала, наче жива, нахилила голову до шклянки i з носа ii побiг струмiнь вишнiвки… Шкляночка, перехиляючись з боку на бiк, пiдiйшла до самих вусiв Явтуха, пiдставила край до його вуст – i вишнiвки мов не було. Вслiд за тим на столi стали переставлятися з мiсця на мiсце сiльнички, брага, млинцi й хлiб. У одного парубка в кишенi були горiхи. Раптом кишеня розтулилася i горiхи, наче горобцi, стали вилiтати звiдти просто в рот Явтуха, котрий тiльки лускав iх.
Довго нiхто не мiг отямитися вiд подиву. «Е-ге-ге! Та що ж се таке?» – подумали всi водночас, заклякши без руху з роззявленими ротами i застиглими шпичками в руках… Мовчання настало таке, що було чутно, як муха дзижчала i билася десь пiд перекинутим гладущиком.
– Ой, лелечко, браття!.. Гвалт! – заверещав ткач Бублик, вилетiвши з-за столу, куди залiз було в пошуках капшука з тютюном. – Це не Явтух! Це, браття, таке, чого й не назвеш! У нього з-пiд свитки виглядае хвостяра собачий! Дивiться!
– Чорт! Чорт! – загалайкали всi i вмить розбiглися з хати хто куди.
Тоi ж митi у нечистого Явтуха спала з голови шапка i на лобi блиснула пара срiбних рiжок. «Так ось це хто!» – отерпла Найда i безсило притулилася до стiни.
Чортик, що його ми покинули напризволяще в лапах розлюченоi вiдьми, якось таки вирвався i, летючи, мов стрiла, на землю, думав: «Ото стара карга! Вирiшила, що я дiвок тягаю! Я ж тобi покажу!.. Ось махну зараз на млин та влаштую забаву. Побачимо, чи не вiдiб’ю мельникiвну у цього вiтрогона! Не намарно ж менi вiдьма всю бороду вискубала!» Як задумав, так i вчинив. А далi ви й самi вже знаете.
А що ж було зi справжнiм Явтухом? Летючи додолу, вiн уже молився за душу свою i прощався з коханою, кожноi хвилини чекаючи гепнутися на якийсь рогатий пень чи камiнь, але, на свiй подив, раптом вiдчув пiд собою щось м’яке.
Таке трапляеться воiстину раз на тисячу випадкiв – наш Явтух потрапив у копицю сiна i потонув у ньому по саму шию. Переконавшись, що усi ребра цiлi, парубок випорпався на поверхню, лiг на копицi й подивився униз…
Неподалiк пiд копицею палахкотiло багаття. Над вогнем висiв чавунець, а довкола смалили люльки кiлька чумакiв.
– Дай Боже здоров’я, пани-брати! – гукнув Явтух.
Чумаки, не пiдносячи голови, не ворухнувши анi плечем, анi вусом, в один голос вiдказали:
– І тобi дай Боже!
– А я до вас!
– Ласкаво просимо! – вiдповiли чумаки, спокiйно попихкуючи у своi люльки.
Явтух встав на копицi, обсмикав на собi спiдницю, поправив коралi i юпку i звернувся з такою мовою до чумакiв:
– А погляньте-но, добрi люди, в чому я!
Чумаки повиймали з ротiв люльки i пiдвели голови.
– Гарно? – спитав Явтух.
– Гарно!
– І черевички гарнi?
– Гарнi!
– А хустина?
Чумаки, що знову, було, почали курити, не могли збагнути, чого це той чоловiк до них причепився зi своiми запитаннями i, ще раз вийнявши люльки з рота, вiдказали:
– І хустина гарна!
– Хлiб-сiль вам! – сказав несподiваний гiсть, сповзаючи на землю. – Мабуть, борщ iз рибою варите?
– Нi, кашу з салом.
Явтух пiдсiв до вогню.
– А дозвольте спитати, панове чумаки, звiдкiля вас Господь несе?
– З Криму.
– По сiль iздили?
– По сiль.
– А де ми тепер, пани-брати?
Чумаки на це перезирнулися й не зронили нi слова.
– Тобто… тее, як його… е-е… де оце мiсце, на якому ми тепер сидимо? – додав Явтух, тицяючи пальцем у землю.
– Де оце мiсце? – перезирнулися знову чумаки.
– Еге ж, люди добрi!
– А за Черкасами!
– Чув я, чув, братове, про Черкаси! Чув! Це вiд нас верстов iз тисячу буде! Іще звiдти… себто звiдси… коробейники до нас iз ситцями ходять! Ото чортяка чосу дала! За пiв ночi пролетiли тисячу верстов!
Чумаки знову переглянулись i вже перестали палити.
– То се ти, виходить, нетутешнiй?
– Та вже ж нетутешнiй… Я з Ізюма, коли знаете. Іще нинi ходив там по базару i купив собi шаровари… Ну, дивиса! – вигукнув, сам собi не вiрячи, та, присунувшись ближче, став розповiдати про своi пригоди.
– Але те все ще байка, – додав Явтух наприкiнцi оповiдi. – Я вам, браття, розповiм ще таке, що ви од смiху животи понадриваете! Як летiли ми з чортякою, то зустрiлася нам вiдьма, руда й стара така, що хiба нею ворон лякати. От вона й подумала, що я дiвка, та як вчепиться в чорта! Чого вiн, мовляв, дiвок волочить? Ревнива така, що страх! А той мене випустив з кiгтiв i почав боронитися, збив iй з голови хустину, i полетiла вона з ним попiд самi хмари простоволоса. А я, падаючи, пiдхопив тую хустину. Мабуть, рiч неабияка! – завершив Явтух, розгортаючи перед чумаками яскраву, небачених кольорiв хустину.
– Ото бiсове кодло! Ще й козириться! – смiявся парубок, збираючись сховати знахiдку, але тут побачив, що за плечима в нього сидить руда простоволоса баба i тягнеться кiстлявою рукою до хустини. – А! То ти тут! – скрикнув Явтух так, що всi чумаки навiть пiдскочили на мiсцi.
Хлопець зловив вiдьму за руку, а та забилася, затiпалася, запищала, мов заець, i стала пiднiматися разом iз Явтухом на очах у здивованих чумакiв. Тихо виплили вони в повiтря i, освiтленi вiдблисками багаття, розчинилися в темрявi, перетворившись у червонаву цятку… І довго ще чумаки в сивих баранячих шапках сидiли пiд копицею, задерши голови, i непорушно дивилися в порожне небо…
Мов легеньке перо, пiдхоплене вiтром, летiв Явтух по небу, вчепившись за вiдьму, а вiдьма кидалася з боку на бiк, вибиваючись iз сил. Нарештi пiднялись вони так високо, що мало не зачепилися за рiжок мiсяця, а далi, коли чарiвниця ухоркалась, то почали спускатися на землю. Явтух поводився спокiйно i стежив тiльки, аби не випустити ii з рук… За якийсь час бачить: далеко-далеко внизу заблищали вогнi, спочатку один, потiм другий i врештi цiлi сотнi. «Що б це таке було? – думав Явтух. – У нас в Ізюмi давно вже сплять. А може, це Полтава або Бахмут?» Повiтря лопотiло повз його вуха, а назустрiч йому мчали чудовi картини!.. Урвища й скелi покритi лiсами, на скелях кам’янi фортецi та замки, оточенi мурами, яснi озера в темних садках; долини глибокi, наче криницi; i нарештi цiле велетенське мiсто, залите вогнями, як небо зорями. Явтух лише приглядався, куди йому доведеться гепнути, але раптом вiдчув, що знову тихо i плавно на щось опустився, i став на ноги. Проте в цю мить вiдьма добряче смикнулася й таки вирвалась iз його рук, чкурнувши, мов блискавка.
