– Добре! – каже запорожець. – Побачимо, як там у вас, у чортiв, люди бенкетують.
Виголивсь запорожець, одяг червоний жупан з вильотами, що пообшиванi брузументами, обувсь у чоботи-сап’янцi, пiдперезався шалевим поясом, причепив шаблюку i вусiв не забув наваксить, та, взявши чорта за хвiст, i пiшов у корчму. Як зблизились iк корчмi, приглядуеться запорожець, аж перед ним не чорт вже, а парубок у чорному кобеняку, пiдперезаний червоним поясом, в смушевiй шапцi; i вже тримае його не за хвiст, а за кобеняк.
Увiйшов запорожець у корчму, дивиться – народу повнiсiнько, як у церквi; по всiх лiхтарях позасвiчуванi свiчки: дарма, що шабашковi, а палають, неначе восковi в ставниках. Тiльки вгледiв орендар запорожця, зараз i пiдскочив до його з пляшкою.
– Мозе, пан добродзiй, – каже, – позволi келiшек гданськоi вудки?
– Всип, – каже запорожець, – побачимо, що там за гданська!
Випив запорожець – аж зацмокав – така крiпка та смачна.
– Мозе, сце, – каже орендар, – пан добродзiй позволi келiшек?
Випив запорожець i другу. Якось йому повеселiшало, неначе помолодшав. А тут як ушкварять музики джинжируху! – та й гарно ж грали, матерi iх лихо: скрипиця так i виспiвуе, бубни гудуть, гуркотять, цимбали, мов дзвоники, дзвонять. Як почув старий, так аж жижки у його затрусились, самi ноги затупотiли. Зараз i почали танцювать. Дiвчата такi гарнi, одна в одну. Пiшов у танець i той чорт, що привiв запорожця. Знатно танцюе, гаспидiв син! Не вдержався i старий, ну й собi по-запорозьки: i викрутасом, i вихилясом, цокотить пiдкiвками, вистрибуе, ноги вище голови задира. Парубоцтво й дiвчата кругом обступили, дивуються i на чорта вже не дивляться. Танцював старий, поки в його духу не захопило. А тут де не взявсь орендар з пляшкою i знов до його:
– Мозе, пан добродзiй позволi келiшек вудки?
А запорожцевi того тiльки й треба: випив, трошки оддихав i знов пiшов iз чортом козачка. Як натанцювались, повiв чорт старого по других покоях. Увiйшли в один, – все парубки та дiвчата, сидять собi парками, розмовляють i чоломкаються. Увiйшли у другий – аж грають у карти: на столi купи грошей, мiднi й срiбнi, а кругом стола людей-людей; були мiж ними i з сивими чубами… Незчувся запорожець, як i сам став грать. Здали карти раз, вдруге – вже й таляра програв! «Що за бiс! – думае собi, – у одного чоловiка усе хлюсти[5 - Хлюсти – три карти одноi масти, або три козирi, або три тузи.]». Коли зирк, аж вiн вийма з кишенi карти. Запорожець черк його по пицi, а той старого за груди.
– Е, нi, – гримнув запорожець, – постривай, роби що-небудь одно; коли шахруеш, так i шахруй, а я почав тебе бить, так i буду товкти! – Та i вдруге йому затопив.
Той гвалту; вiдкiля не взявсь орендар, до запорожця як крикне:
– За сцо ви б’ете моiх гостей?.. Ми вас прозенемо з кумпанiii.
– Мовчи, чорте, – гримнув запорожець, – зась тобi до людей, знай свое пекло!..
– Який я цорт, – одказуе орендар, – я цесний еврей!
– Брешеш, – каже запорожець, – от як стягну з тебе жидiвськi галанцi[6 - Галанцi – вузькi штани.], та й вiдотну тобi хвiст, щоб знав, як приймать шахраiв до гурту!..
А чорт, що привiв запорожця, смик орендаря за шляфрок.
– Хто сахруе, хто? – загугнiв орендар, неначе й не знае хто.
– Ось хто, – гримнув запорожець, та знов черк по пицi шахрая.
А орендар до нього:
– Як ти осмiливсь ошукувать пана добродзiя?
Далi каже другим;
– Забирайте, панове, його гросi i зенiть з корчми!.. Я приймаю тiльки цесних людей!
Духом розхапали грошi, женуть шахрая в потилицю, а жид до запорожця з пляшкою.
– Мозе, пан добродзiй позволi келiшек вудки?
Частуе запорожця, а тут прибiгли двi дiвчини, такi гарнi, певно, вiдьми: бiлi, повнi, щоки горять, очi, як зiрочки, яснiють; втомились танцюючи, так повнi груди i пiдiймаються догори. Вхопили старого пiд руки та й повели.
– Потанцюйте ще, добродiю, – просять, – люди кажуть, що, мабуть, у вас чорти сидять в чоботях!
– А може, й сидять, – каже запорожець, – бо чорт мене обував.
Знов пiшов гайдука садить, так за вiдьом i держиться; насилу вже чорт вивiв його з корчми. Сказано, запорозька натура, i байдуже йому: з ким би не гулять, аби гулять!.. Повiв чорт запорожця додому; насилу диба неборак; дуже-таки втомився, обома руками держиться за хвiст, аж стогне сердешний чорт. Як дiйшов старий до своеi господи, попрощався з чортом та й став стукать у дверi. Вiдчинила бабуся, свiтить, а запорожець до неi, ну ii обнiмать та до серця тулить, а баба вiд його трохи каганця не впустила.
– Бог з вами, добродiю! – каже. – Що се ви робите, чи ви не здурiли?
Насилу його утихомирила i положила спати. На другий день прокинувся запорожець, дивиться – бабуся стоiть бiля його лiжка.
– А що, – спитав запорожець, – чи вже благовiстили до церкви?
– Де вам благовiстили! – каже баба. – Добрi люди вже й пообiдали; я вже думала, чи не заснули ви на вiки вiчнi!
Як схопиться запорожець, як крикне:
– Ну, не бiсового ж тобi сина й чорти! Чого гаспиди наробили: на Рiздво не довелось менi в церквi бути й Богу помолиться. Нi, – каже, – сього не можна… Як таку волю iм дать, то вони всiх людей з пантелику зiб’ють; мабуть, не я один опiзнивсь до церкви!..
Одягся i пiшов до попа, розказав йому все, як було, зiбрали мирян, порадились та й рiшили: спалить диявольську корчму. Так хоч i спалили, а все ж таки щороку, перед Рiздвом, товчуться i бенкетують тутечки чорти й вiдьми. Як бачите, нiхто й цегли не бере на груби, бояться. Так ся анахтемська руiна, мабуть, буде стоять аж до кiнця свiту!..
– Добре, – додав парубок, – що тодi були на свiтi такi люди, як оцей запорожець, що розказую: було й кому довiдаться, що шинкують чорти, а теперечки кожному байдуже.
Юрiй Ревякин
Киiвський белетрист, з кiнця 1890-х рр. i до революцii регулярно публiкував мiстичнi та пригодницькi оповiдання в газетi «Киевлянин». Захоплювався спiритизмом. Писав росiйською, але всi його твори тiсно пов’язанi з украiнськими легендами та повiр’ями.
Оповiдання подаеться в перекладi упорядника за газетою «Киевлянин», 1900 (№ 289, 290), 1908 (№ 356).
Нечиста сила
Дiло це давне i доволi голосне. Вперше я почув про нього в другiй половинi 60-х рокiв у мiстечку Вовчанську на Харкiвщинi. Мiстечко те було задрипане, забите i сполучалося лише з одним Харковом, а далi й дороги жодноi не було, просто кiнець свiту, але в його повiтi проживало чимало заможних дiдичiв.
Мiсце нашоi iсторii село Липцi Харкiвського повiту, що за 28 верст вiд Харкова дорогою до Бiлгорода. Не раз я чував вiд очевидцiв оповiдi про надприроднi подii в Липцях, свiдками яких була понад тисяча люду i якби не достовiрнi люди передавали, думав би, що байка. З вiком деталi тих оповiдок випарувалися з памятi, але так сталося, що зустрiвся з полковником, з яким учився в школi.
Ото я його й запросив до себе на гостину саме на Рiздво 1892 року. Побесiдували ми з ним аж за пiвнiч, згадавши юнацькi роки. Розповiдаючи деталi своiх перших крокiв на офiцерськiй службi, вiн згадав, що стоянка його ескадрону була в Липцях.
– Там, де вiдбулася надприродна подiя? – запитав я.
– Це ти про ту чортiвню?
– Отже, й ти чув.
– Яке там чув! Я й очевидцем був, власними очима бачив i навiть був одним з учасникiв охоронноi варти.
– Будь ласка, розкажи, бо я чував про це давно i вже мало що пригадую
Полковник за своiм звичаем закурив папiросу, пiдкрутив своi рiденькi вусики i став оповiдати:
