Закипiла помста в його грудях.
– Не пiддамся! – крикнув i плюнув набiк. – Добiжу до хати, переберуся i ще встигну на вечорницi!
Сказав i щодуху помчав до мiста.
Та не подолав Явтух i половини шляху, як холод пронизав його до кiсток. Зупинившись, роззирнувся по полю i, не вгледiвши довкiл анi душi, присiв у траву й роздягнувся догола: «Тепер не буде так зимно!» З одягом пiд пахвою ще швидше почесав по високiй травi, перестрибуючи рiвчаки й купини… Мiсяць саме затулився хмарами й не дивився на голого парубка. З-за пагорба визирнув Ізюм. Явтух проминув щасливо городи i, шмигнувши попiд парканами, вибiг на окiл. Тут вiн спинився i кинув сполоханий погляд на вулицю – нiде нi душi. Явтух з полегшенням зiтхнув i рушив далi… Та не проминув, мабуть, i чвертi вулицi, як iз ворiт мiщанки Хiврi Макiтренковоi, з пiснями й вигуками, виступила ватага ii дочок в супроводi довготелесого ткача Юхима Бублика… Вифранченi дiвчата щебетали круг ткача, а вiн, обвiшаний харчами для вечорниць, гонорово крокував собi мiж ними, мов чапля.
Побачивши дiвчат, Явтух отерп. Мокру одiж вiн заховав на городах, щоб завтра вранцi забрати. Тим часом дiвки наближалися i все голоснiшими ставали iхнi голоси. Хлопець вскочив у першi-лiпшi ворота i залiз у перекинуту дiжку. І саме вчасно, бо якраз визирнув мiсяць i галас уже стояв над його головою.
– Ох, постiйте, дiвчаточка, я когось бачила!
– І я! І я! І я бачила, – посипалися дзвiнкi голоси i юрба спинилася коло ворiт. – Куди ж воно подiлося? Як у воду впало!
– Та й справдi дивно: куди б йому дiтися?
– Та чи не пiд дiжку залiз який дурень?
– Може, й пiд дiжку! Ану-ну…
– Та нi, заждiть, – спинив iх ткач. – Се ж, певно, слiпий Кiндрат прокинувся i виходив собi з хати.
– Може, й так! – вирiшили дiвки i, скоса зиркнувши на дiжку, рушили далi.
На душi в Явтуха вiдлягло. Вiн визирнув, перечекав, поки юрба щезла за рогом, i чкурнув по вулицi, аж закурилося. Добiг до своеi хати, але тiльки замка поцiлував. Вiн до вiкна – а воно зачинене. «Ох, ти ж, доле моя сердешна! – вигукнув мало не крiзь сльози. – То ж треба було матерi пiти й дверi замкнути! Ну де я ii тепер знайду?» І вiн од розпачу гримнув кулаком у дверi… І раптом чуе: за плечима в повiтрянiй порожнечi щось зайшлося тихим деренчливим смiхом. Явтух обернувся i виставив перед себе м’язистого п’ястука:
– Не пiддамся я тобi, окаянний! Не пiддамся, а ще при нагодi й потовчу! Хоч у спiдницю i в бабськi черевички вберуся, а таки пiду на вечорницi, i горiлки нап’юся, i з моею кралечкою насмiюся над твоею собачою пикою!
Тее сказавши, пiдiйшов до вiкна сусiдськоi хати. У хатi було порожньо, мiсяць свiтив на гладку пiдлогу, на пiч i на полицi, заставленi посудом. Явтух штовхнув дверi, вони вiдчинилися.
– Хоч цi не зачиняються, як вiд татар, прости Господи!
Це була хата молодицi Ївги Лободи, що ii чоловiк поiхав на заробiтки. Явтух дiстав з печi жарину i засвiтив. «Кума посердиться та й пробачить, а на вечорницi я таки потраплю!» – подумав собi i став знiмати зi стiни сусiдчин убiр… Зодяг довгу жiночу сорочку, голову пов’язав хустиною, взувся в червонi сап’яновi черевички з пiдковами, почепив червонi коралi, накинув зелену юпку i подивився в люстро.
– Якби не вуса – чиста тобi молодиця! – сказав, усмiхаючись. – І як же дивацьки споряджаються тii жiнки! Мов писанки на Великдень… Ох i розпотiшу я тепер всю компанiю! І набiгаеться, насмiеться й навеселиться моя Найдуся, моя зiронька!
Погасивши вогонь, вийшов iз хати, зачинив дверi й за ворiтьми роззирнувся. Ізюм мовчав, вулицi наче вимерли. Свiтла глибина неба переливалася тисячами зiр… Мiсяць непорушно i яскраво стояв над землею. «Вперед, Явтуше Остаповичу, вперед!» – сказав сам собi парубок i щойно зробив крок, як зненацька ноги його заметилялися в повiтрi… Протер очi, глянув униз – i зойкнув од жаху! Земля була далеко-далеко внизу, а його тягне вгору якась невидима сила, i летить вiн усе вище й вище, летить так швидко, що голова з шумом розсiкае нiчне повiтря.
– А що?! Будеш тепер смiятися та нахвалятися? – говорить щось у нього за плечима, i, обернувшись, бачить Явтух, що маленьке i чорненьке бiсеня сидить у нього на карку, а кудлатi лапи тримають його попiд руки. – Оце тобi i суджена, i горiлка, i вечорницi твоi! – каже бiсеня i клацае зо смiху зубами, несучи його дедалi вище й вище.
Мурашки побiгли по спинi в Явтуха, коли усвiдомив собi, якою страшною може бути помста цiеi прояви, i вiд розпачу закрив очi. Коли ж знову подивився вниз, то i земля, i мiсто, i лiс – все пощезало пiд ногами… Вiн летiв у якiйсь темнiй та безмежнiй порожнечi, i повiтря лопотiло за вухами.
– Куди це ти несеш мене, дядечку? – спитав жалiбно Явтух.
– А от я тобi зараз скажу! Я тебе, братчику, посаджу верхи на мiсяцi. І просидиш ти в мене на ньому увесь вiк. Хiба що як доведеться мiсяцевi опускатися до краю землi, то, може, встигнеш зiскочити на якусь копицю сiна чи за дерево зачепитися…
– А як я, чого доброго, задрiмаю та гугупну з мiсяця?
– Ну, то туди тобi й дорога! – вiдказав чорт i рвонув ще скорiше.
«Прощай, Найдусю! Тепер уже я тебе нiколи не побачу!» – подумав Явтух i змирився зi своею долею.
Летiв вiн довго, нарештi мiсяць, сховавшись i вигулькнувши знову, мигнув помiж хмарами i пiдiйшов до нього так близько, що вiн, як опiсля сам розповiдав, мiг навiть роздивитися, з чого той зроблений. А зроблено було мiсяця iз простого срiбла, тiльки що позолоченого та вилощеного, мов тарiлка, лише в одному мiсцi, мабуть, зачепився вiн за якогось стовпа, бо позолота стерлася i тому-то виднiлися плями.
Раптом чуе Явтух – щось у повiтрi голосно зашумiло, i водночас чортик за його спиною затремтiв i запискотiв, наче мишеня.
– Ага! То ти дiвок волочиш, сякий-такий?! – пролунав хрипкий i лютий голос, i стара зморщена вiдьма верхи на мiтлi налетiла на дiдька з кулаками.
– Та це не дiвка! Це парубок! – заскавулiв чортик, тремтячи усiм тiлом.
– Який парубок?.. Ах ти, жабеня пулькате!
– Ой, Мавро Онуфрiiвно! Та я, бiгме, правду кажу! – верещав сатана пiд вiдьминими штурханами.
– Ось я тобi! Ось я тобi! – шаленiла вiдьма, не знаючи вже iз якого боку лупцювати.
Нарештi вона вхопила бiсеня за волохатого карка i так його почала трусити, що спочатку з ii рудоi коси злетiла хустина, а потiм iз кiгтiв чортячих випав Явтух i вниз головою полетiв удолину… «Ну, тепер уже й менi лиха година настала!» – подумав чортик i помчав угору, надiючись гепнути вiдьмою об мiсяць i струснути з себе…
І довго ще в повiтря злiтали клаптi вовни й пучки волосся з обох сторiн, а люта сварка потрясала темнi простори. А Явтух летiв сторчголов на землю…
А тим часом весело лунала розмова в низенькiй свiтлицi замiського млина. Складчина цього разу вдалася якнайкраще, бо, по-перше, мiрошник, старий удiвець i скупердяй, поiхав у Чугуiв на ярмарок, а дочка його зосталася, а по-друге, ще тому, що багато хто з молодi надiявся цього разу уладнати своi любовнi справи.
Пiдлога була гладенько вимита i вимащена вохрою, стiни свiжовибiленi, оздобленi вiнками i жмутами квiтiв. Пiч яскраво горiла, i на гарячих сковорiдках шипiли на нiй, купаючись в олii, пшеничнi горiшки, яшнi млинцi i сластьони. Дубовий стiл, накритий бiлим обрусом, красувався пiд образами. На ньому стояли карафи з горiлкою i брагою. На лавi коло печi лежало тiсто, яйця, цинамон i стручки перцю. Бiля столу крутилися двi молодицi – одна з них Ївга Лобода, – замiшуючи печиво. На лавках, перекинутих вiдрах i ночвах сидiли дiвчата i парубки. Смiх, гомiн i спiви перемiшувалися з трiскотом печi i хурчанням веретен. Дiвчата тягли з гребенiв пряжу i весело водили веретенами. Парубки теж не дармували – той точив дерев’яне горня, iнший стругав веретено своiй дiвчинi, третiй гнув дугу, а четвертий розмальовував вивiску для хутiрського шинку. А довготелесий Бублик пiд загальний регiт узявся цупити з печi гарячi галушки, вгощаючи своiх неприступних красунь. Всi веселились, реготали й галасували. Не веселилася тiльки молода мельникiвна…
Минуло вже чимало часу, а ii хлопця не було й не було. Спочатку вона вирiшила, що вiн зайшов до свого приятеля писаря, потiм iй здалося, що вiн лише придурюеться i що давно уже прийшов та сховався десь поблизу, може, за хатою, вичiкуючи, коли вона не витерпить i вибiжить сама йому назустрiч. Вона вже готова була встати i вийти, але таки не зробила цього, бо подумала, що не варто розбещувати нареченого.
Так вона й залишилася сидiти, слухаючи, як хтось розповiдае казку, та крутячи веретеном. Нитка в неi обiрвалася i веретено випало. Найда нагнулась i раптом побачила пiд лавою в куточку щось худеньке, маленьке, чорненьке, воно вертiло хвостиком i блискало вузенькими очима. Найда вiдразу второпала, що воно за звiрина, i затремтiла вiд страху. А чортик шмигнув уздовж стiни i зник за дверима. Окрiм Найди, нiхто його й не помiтив. Але тут вона вiдчула, що незрозумiла сила тягне ii надвiр. Вона добре знае, що там, за дверима, чекае на неi оте страхiття, що вона перелякаеться на смерть, зустрiвшись iз ним сам на сам, а все ж не може себе перемогти. Затерпаючи всiм тiлом, поклала гребiнь на лаву i прочинила дверi.
– Куди се ти, Найдо? – спитали подруги.
– А ось… в загороду… коровi сiна пiдкласти.
У темних сiнях не було живоi душi. На ганку так само. І на подвiр’i. Тiльки попiд тином бiгав кiт.
– Васю, Васю, Васю! – покликала вона його, але кiт почалапав чогось у садок.
«Ще наш кiт до лiсу забiжить!» – подумала Найда i вибiгла в садок. Та не встигла зробити вона i п’яти крокiв, як кiт обернувся до неi i почав нявчати найжахливiшим чином. Холод пробiг по ii жилах.
– Киш! – скрикнула й заплескала в долонi, але кiт настовбурчився та й, наблизившись до неi стрибками, випустив величезнi кiгтi i став ними шкребти землю, страшно блискаючи зеленими очицями так, що вiдсвiт падав на сусiднi кущi й тин. Його нявчання стало ще гучнiшим, i вiн, вигинаючись, почав рости доти, доки не вирiс iз добре теля…
Найда хотiла втекти, але не змогла: ноги мов приросли до землi; хотiла закричати, але язик задубiв i не рухався. А тим часом котяра смачно позiхнув (при цьому i його червоний язик скрутився, мов змiя) i, ставши на заднi лапи, простяг до неi вусату морду…
– Тьху! – крикнула Найда i сховала личко.
– За що ж ти сваришся? – спитав у неi нiжний та солодкий голос.
Найда зиркнула з-пiд лоба й бачить – перед нею стоiть уже не кiт, а Явтух, ii Явтух, милий суджений… Вона не може надивитися i очам своiм не повiрить…
– Се ти, Явтусю?
